Заклеєна карта

Фестиваль «Кіношок» в Анапі проходить від неділі до неділі — завтра закриття. Зазвичай на ньому представлено роботи кінематографістів країн СНД і Балтії. Це такий собі осередок спілкування біля моря — багато в чому приємний і не обтяжливий. Водночас тут багато працюють, намагаючись віднайти втрачені зв’язки. Бо ж у більшості країн, що вийшли з лона колишнього СРСР, — повна кінематографічна розруха як у головах, так і в натурі. Кіностудійний передусім.

Арт не в хауз

Центральною подією першої половини фестивалю стало проведення круглого столу «Національні кінематографії: вчора, сьогодні, завтра». Фактичним модератором розмови був голова Спілки кінематографістів Росії Нікіта Міхалков, який попросив говорити конструктивно, аби сформулювати програму дій.

Першим слово довелося тримати мені — від української Спілки кінематографістів. Я окреслив поле проблем: національна кіноіндустрія наказала «довго жити», зруйновано систему, що існувала за радянських часів, натомість не постало іншої. Майже зникли представники професійної середньої ланки: гримери, освітлювачі, декоратори, асистенти... Кіностудії перетворились на кінофабрики, дух студійності випарувався, і відтак зникло саме середовище, що продукує нові ідеї. А саме дефіцит ідей є чи не головною харак­теристикою драми, яку переживає кінокультура. Раніше такі середовища були — і на кіностудіях, і в творчих спілках. Тому варто подумати про поновлення семінарів як форми творчого спілкування, можливо, що і в рамках фестивалів, зокрема на «Кіношоці».

Наше взаємне знайомство з кінематографіями (якщо не рахувати російських фільмів) Грузії, Казахстану та інших країн надто епізодичне. Варто подумати нарешті про прокат. Можливо, запозичивши досвід одного з європейських фондів, який фінансує кiнотеатри (у Києві таких три), що показують європейськi фiльми. Звичайно, не йдеться про масовий прокат, однак покази високомистецьких стрічок могли б фінансуватися з такого фонду.

Нікіта Міхалков продовжив тему творчих середовищ. Зокрема, сказав, що, на його думку, таким осередком є сама знімальна група фільму. Вочевидь, режисер мав на увазі свої давні ідеї щодо кіногрупи, яка функціонує на кшталт театральної. Тут мусить діяти закон творчого братства. «Коли освітлювач поглядає на годинник у кінці робочого дня — все, він не з нашої групи...». Погодився він і з тим, що середньої ланки на сьогодні практично не існує. Скажімо, майже неможливо знайти другого режисера. Не як людину, що встановлює графік приїздів та від’їздів акторів, а як начальника штабу, продукувача постановочних ідей...

Український режиссер Олег Фіалко (член журі великого конкурсу) додав до скорботного списку і продюсера.

Міхалков повідомив про те, що йдеться про створення у Москві Фестивального центру, який має стати і центром поширення кінокультури. Тут же виникла пропозиція (від росіян), аби один із залів такого Центру було віддано для показу стрічок країн СНД.

Чимало місця у виступі Міхалкова зайняла тема артхаузного кіно. Дуже часто, на його думку, режисерська невмілість, драматургійна безпомічність декорується під артхауз. Коли людина не вміє історію розказати, з акторами працювати і так далі, то це називається авторським кіно. А тут iще зарубіжні фестивалі незрідка приймають ту невмілість за особливу естетику. У підсумку наш глядач утратив інтерес до національного кіно.

Представниця Ро­сій­ської громадської палати Олена Лук’янова нагадала про те, що вже кілька років як існує вироблений текст міждержавного договору по кіно, одначе його покладено «під сукно». Під час розмови виникло кілька ідей та пропозицій щодо подальшого просування договору та його підписання главами урядів.

Знаменитий грузинський сценарист та режисер Іраклій Квірікадзе оповів історію про те, як колись шкільний учитель географії на уроці заклеїв білим аркушем те місце, яке займали Сполучені Штати Америки. І мовив: «Колумб відкрив Америку, а я її закрив». Було це в часи так званої Холодної війни. Нині, виходить так, на карті заклеєно нас із вами...

Насамкiнець було вирішено виробити підсумковий документ, що матиме цілком діловий характер.

Бульба­гонор

А у фокусі нинішнього фестивалю — білоруське кіно. Його представники раділи: нині є очевидними зміни на краще. Фільмів стало більше, вони цікавіші для публики, ніж донедавна. Хоча показаний на відритті фільм «Масакра» Андрія Кудіненка (колись закінчив Київський політехнічний інститут) у цьому не переконав. Режисер оголосив про суттєве оновлення жанру хорор, його опертя на національні традиції («Бульба­хорор», так визначив Кудіненко оновлену жанрову структуру). Та надто вже плутано оповідано історію, надто часто постановник по ходу картини міняє правила гри... Словом, гонору більше, ніж хорору. Зате прийом білорусів удався на славу. Актори кіно розспівалися так, що й не зупинити. Особливо вразила своїм співом білоруська актриса Світлана Зеленковська. У відповідь почувся спів Міхалкова — він так само видав народну пісню, тільки російську. А виконавець головної ролі в фільмі «Щастя моє» (у великому конкурсі картина представляє Україну) Віктор Немець «крив» грою на саксофоні.

До речі, з наступного року і білоруси міняють правила гри в кіно. Держзамовлення, коли кінопроект фінансується на всі сто відсотків, змінить держпідтримка, із 70процентним фінансуванням. Озвучені цифри державних вкладень примусили червоніти за наших державотворців. Скажімо, в Азербайджані минулого року з держбюджету виділено 100 мільйонів (у перерахунку на гривню), у Білорусі — 80... У нас минулого року — аж чотири з половиною, а цьогоріч заплановано 24, і не факт, що вони надійдуть. Хоча справа, звичайно, не тільки в грошах.

Щастя буває

За таких обставин розраховувати варто на кіно незалежне, горде й мистецьки гонорове. У конкурсі «Кіношоку» Україну представляє стрічка «Щастя моє» Сергія Лозниці. Картина побувала в Каннах, була на російському «Кінотаврі» у Сочі. І от тепер — Анапа. Спільна постановка, разом із Німеччиною та Голландією. Продюсер Олег Кохан обійшовся без державних гривень...

«Щастя моє» викликає абсолютно різне ставлення — від захоплення до ненависті (буквально так). «Наклеп на Росію» — іноді й так формулюється. Як на мене, даремно режисер означив російські реалії, було б логічніше, аби сприймалось це як наша спільна пострадянська дійсність. Передусім тому, що стилістика тяжіє до філософських, світоглядних узагальнень. Та й не тільки про росіян це, а й про нас, українців. Зокрема, введення епізодів воєнного часу і їх римування з днем сьогоднішнім промовисто говорить про те, що ми є народом (народами), які не вміють робити висновки з історії. І відтак живуть так, як живуть. Та що там, почитайте щоденники Олександра Довженка воєнних років — там усе про це сказано.

Є деяке римування стрічки Лозниці з новою картиною відомого литовського режисера Шарунаса Бартаса «Євразієць», представленою у великому конкурсі. Тільки тут не глуха російська провінція (прокляте місце, давно і надійно заклеєне на географічній карті), екранний простір від Парижа до Москви... Простір, в якому стираються особистості як такі і, власне, люди як такі. Європейська цивілізація не рятує так само... У цьому сенсі фільми Лозниці та Бартаса ніби доповнюють один одного.

Стрічка ще одного литовця Гітіса Лукшаса «Вир» (її невдовзі покажуть у Києві, в Будинку кіно) повертає нас у 1950ті. Це звідти вона, та страшна сила руйнації людини, її обезличення і вимивання духовної основи...

Цікавими є й інші програми «Кіношоку»: «Неформат» (іноді тут можна бачити недосконалі у технічному плані роботи, одначе цікаві з боку творчого), короткометражний конкурс «Межі Шоку». А завтра кінофестиваль оголосить переможців.