Коли колега, який відає датами і знає таємний хід важливих днів народжень, сказав, що в неділю, 19 вересня, письменниці Оксані Забужко виповнюється 50 років, присутні розіграли німу сцену з «Ревізора». Кажуть, «Жінка гарно виглядає» — це одна справа, але коли вона молодо мислить, молодо нападає, амбітно пре плуга і рве жили, незважаючи на можливі неприємності чи непрогнозовані наслідки — тоді це інший вимір особистості. У Оксани Забужко зараз чудовий вік, як пишуть у таких випадках жіночі журнали, бо, з одного боку, вона — див. написане у попередньому реченні, а з другого — чітко усвідомлює свою місію, сміливо бере відповідальність за білі плями, лакуни, ідейне виховання нації, інтелектуальне розкріпачення, міжнародну промоцію України. І до того ж чудово виглядає. Коли ж, як не під ювілей, написати про письменника, як він є, дати волю емоціям і суб’єктивностям, пред’явити компліменти. «УМ» запропонувала двом колегам пані Оксани написати твір на тему «Феномен Оксани Забужко. Pro і contra». А кожен, хто читав романи письменниці, вірші, літературознавчі праці, філософські статті, сам формулює для себе цей «феномен», недарма ж ми homo sapiens.
З днем народження, пані Оксано!
Здається, більшість чоловіків не сприймає «надто» розумних, інтелектуальних i водночас успішних жінок. А розумні й не дуже жінки не толерують отих самих помітних (завдяки своїм талантам й інтелектові) «посестер» за статтю. Надто ті жінки яскраві, надто (для обивателів) помітні. Може, надто суб’єктивні. Можливо, свідомо чи підсвідомо багато хто згадує слова з Першого послання св. Апостола Павла до коринтян: «...нехай у Церкві мовчать жінки ваші! Бо їм говорити не позволено, тільки коритись, як каже й Закон...». Але... Чи може мовчати в сучасному світi жінка? Особливо коли вона українка, обдарована особистість, непересічна людина? Гадаю, ні. Про кого я кажу? Таких жінок не так уже й багато. Оксана Забужко — одна з них. Яскрава, упізнавана у своєму житті й — головне — у текстах. Згадайте книги Оксани. Чи хоча б останню — «Музей покинутих секретів» — мало не епопею українських доль. Кожна книга Оксани стає подією. Поміченою не лише в Україні. Коли починають згадувати — у нас, за кордоном — сучасних українських письменників, то називають переважно дуже відомих п’ять–шість імен, серед них — ім’я Оксани Забужко. Бо вона завжди цікава у своїх текстах та спілкуванні. Вона феєрична. Невідпорна. Дотепна. Гостра на язик... уся ця фантастична «страва» щедро приправлена безцінним почуттям гумору.
Так, Оксана суб’єктивна, з нею важко сперечатися, важко наздоганяти швидку думку. Та щось я не пригадую талановитих жінок, які водночас — були б «дамами, приємними у всіх відношеннях». Талант — це дар Божий, тягар, шалена праця, водночас напружене поле в розмові, диспуті, спілкуванні... Знаючи Оксану Забужко досить давно, можу сказати, що це фантастично цілісна натура, людина, сказати б, мети. Вона — той випадок, коли кажуть, що краще з розумним загубити, ніж iз дурнем знайти. Власне, Оксану нікому ніколи не слід захищати, слід вітати й дякувати за творчість.
«А де ж критичнi нотки?» — запитають мене. Критику творів Оксани Забужко я залишаю недоброзичливцям української книги й культури загалом. На жаль, таких персонажів зараз не бракує.
Гадаю, попри величезну популярність виданих творів, нові книги Забужко нас ще й як здивують!...
Просто кажучи, з днем народження, Оксано!
Як уже доводилося писати, ювілеєм — якщо таки йти до смислу, позначеного цим словом — є тільки те, що йде після сім разів по сім. Бо ж у повсякденному вжитку цим словом, позначають все, що ділиться на десять і навіть на п’ять, що є відходом від смислу. Справжнім великим святом є тільки те, що настає раз на 50 років. Лише тоді сурмлять у шофар, вітаючи ювілей.
Ювілей людини, себто її 50–рiччя, рідко виноситься в публічний простір. Зазвичай, інформаційним приводом масштабно згадати відому особу у зв’язку із її днем народження стає її 60–рiччя. До того особистість, навіть і непересічна, вважається «молодою», яка не дотягає до святкування дня народження в медійному просторі.
Але ж от — порушення усталеної традиції. Звичайно ж, на ювілей Оксани Забужко відреагує більшість українських ЗМІ. Особа, сюжети про яку вже давно стали чи не улюбленими не тільки для відділів культури, а й для відділів політики, дає новий привід ще раз осмислити свою неконвенційну непересічну, нетрадиційну, неоднозначну, негармонійну, та, мабуть, саме тому божевільно цікаву постать.
Із ОЗ зазвичай поєднується саме ця словесна конструкція: порушення традиції. Це визнають її симпатики, вважаючи українську культурну традицію вартою бути порушеною, це визнають її різнорідні несимпатики, вважаючи традицію вартою збереження, це визнає вона сама («В мене було свідоме бажання дати в морду рідній літературі»), це визнають і відсторонені аналітики.
Відважні порушники традиції завжди цікавіші за її оборонців. Для того щоб похитнути українсько–малоросійську культурну традицію, потрібна була неабияка енергія. І ОЗ, як надзвичайно енергійна особистість, внесла в український культурний простір потужну енергетику, якою наснажила всіх. Симпатики отримали, кого захищати, опоненти — з ким боротися, сама ОЗ — чим пишатися, епігони — що наслідувати, а аналітики — матеріал, якого українська культура не підкидала вже давно.
ОЗ починала як поетеса ще у 80–ті роки в компанії інших також надзвичайно талановитих українських поетів. Але побутування в українському суспільстві поезії, та ще й української, є таким, що поети дуже рідко виходять за межі українського гетто. ОЗ вирвалася за ці межі дещо пізніше, зі своїм прозовим твором, назву якого сьогодні в Україні знають чи не першокласники. Уже тоді, в середині 90–х, ОЗ стала знаменитою, здобувши нечуване як для української літератури коло читачів і чи не вперше виявивши нетрадиційну як для української культури неоднозначність: адже навіть українські традиціоналісти не змогли дати ОЗ однозначної оцінки. З одного боку, та вікопомна книга демонструвала нетрадиційну відвертість інтимного дискурсу, який традиційно засуджується, з іншого боку — радикальний патріотизм, який варто підтримувати.
Відтоді побутування ОЗ в українській літературі триває під знаком непересічної неоднозначності. З’ява «Польових досліджень з українського сексу» викликала не тільки захоплення, а й зливу негативних відгуків, здебільшого прикро неаргументованих, що, бувало, й ображали авторку. Але з іншого боку, чи не саме така реакція, активізуючи і прихильників, і саму авторку, забезпечила ОЗ те місце літературної знаменитості й навіть героїні, яке вона посіла сьогодні, забезпечуючи неослабну увагу до її подальших творів.
І сьогодні ОЗ багатьох дратує, але яка ще неоднозначна постать могла запропонувати соціуму таке плідне роздратування? Це те роздратування, яке сприяє особистісному зростанню критика, — якщо йому пощастить відшукати потрібний формат.
ОЗ не просто дратує. Вона інтригує. Вона кидає ідеї, які хочеться аргументовано спростовувати, і це значно цікавіше, ніж озвучувати те, що всім до вподоби.
Тож шофар сурмить, вітаймо ювілярку!
У Київській публічній бібліотеці імені Самеда Вургуна відкрили виокремлену книгозбірню українського поета та перекладача тюркських літератур Миколи Мірошниченка (1947—2009). >>
Львів — це місто не лише найароматнішої кави, а й романтичної музичної історії, пов’язаної з Францом Ксавером Моцартом — сином знаменитого австрійського композитора і музиканта-віртуоза Вольфганга Амадея. >>
Поміркувати про поезію Богдана Томенчука найкраще з авторськими строфами: >>
Стартує вже 21 грудня в Харкові, а в Києві пройде 25–27 грудня мініфестиваль «Вертеп Схід». >>
У крайньому романі Стівена Кінга «Голлі» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2024) знову немає нічого від класичного іміджу «короля жахів»: ані містики, ні фентезійних істот. >>
Загалом у фільмі є кадри з 16 фільмів Олександра Довженка: переважно художніх і кількох документальних. >>
