Канівчанка Катерина Бойко на порозі своєї хати. (Фото автора.)
Катерину Бойко в селі Межиріч Канівського району на Черкащині знають усі. І поважають. За силу та стійкість духу. У лютому наступного року жінці виповниться 80 літ. І все своє життя вона пересувається на руках. Та недуга, яку вона має з раннього дитинства, її не зламала: ще донедавна Катерина Степанівна самотужки сапала город та тримала в господарстві корову...
...«Отам вона живе, на горбочку. Побачите невелику хату, а поруч з нею — лелече гніздо на стовпі», — показує рукою молода жінка, в якої питаємо дорогу до Катерини Бойко. Лелече гніздо видно здалеку, по цьому орієнтиру й знаходимо хату нашої героїні.
Біля двору зустрічаємося з сусідкою Катерини Степанівни — Вірою Іщенко. Вона виходить на шлях із серпом та рядниною в руках. «Оце нажала козам щавлю на березі та принесла. Допомагаю Катерині Степанівні, бо шкода її. Я теж сама живу, то прийду до неї, побалакаю й мені веселіше», — каже нам жінка і, дізнавшись, що ми журналісти, веде до хати. Із відчинених дверей веранди виглядає сама Катерина Степанівна. Вона сидить на підлозі. Її маленькі ноги неприродно сплетені й не рухаються.
Вітаємося з господинею й кладемо на стільчик поруч iз нею привезені гостинці. «Заховай пакет, щоб Муся не вкрала», — просить сусідку Катерина Степанівна й підсувається ближче до порога та показує нам рукою на свою чорно–білу кицьку, яка чатує на ґанку.
«А лелеки у вирій полетіли? Щось не видно їх у гнізді», — цікавимося в хазяйки обійстя. «Полетіли! Вони зроду–віку біля нас отут живуть. Спочатку на нашій солом’яній хаті було їхнє гніздо, — всміхається Катерина Степанівна. — А коли ми збудували нову, вони з вирію прилетіли, подивилися на повітку — а вона низька. Тоді давай на стовпі гніздо собі будувать». Катерина Бойко пригадує, як попросила тоді свою племінницю Надю, мовляв, допоможи птахам: назбирай гілок кострубатих та поклади біля стовпа, може, лелеки скористаються «будматеріалом». Птахи зрозуміли і допомогу людей прийняли. Відтоді й живуть у новому гнізді. Щороку вони повертаються тільки сюди. Тут пташенят виводять. А коли збираються у вирій знову, каже Катерина Степанівна, злітають зі стовпа у її двір. Ніби прощаються.
«Недавно дивлюся, а лелеки — двоє дорослих і четверо молодих — йдуть просто до хати. Походили коло порога, походили, я їм і кажу: «Що, прийшли прощатися?». А наступного дня бачу — в гнізді вже порожньо. Полетіли, значить», — розповідає жінка.
Їй було трохи більше року, коли спаралізувало ноги. Чому так сталося — невідомо. Тоді батьки возили маленьку Катю по лікарях, аж до Києва дійшли, думали, може, там медицина допоможе. Але, на жаль, повернулися до Межиріча ні з чим.
Батько дуже переживав, що з дитиною біда трапилася. Й нерідко дорікав дружині та тещі: мовляв, це ви дитину в пісок садили гратися, там мала й застудилася.
«А потім йому сон приснився. Наче батькові хтось каже: не нападай на жінок. Ти своїй дитині сам ноги відкосив, коли на Михайлове Чудо пішов косити коням траву. Після того сну батько більше так не говорив», — розповідає про минуле Катерина Бойко. І додає: батьки добрі були, дуже любили її та жаліли.
Більше двадцяти років минуло, як немає їх на світі. Помер і її молодший брат. Поруч тепер живуть племінниця Надя та її чоловік Микола. Вони та ще племінник Сергій і його син Саша й опікуються тіткою.
«О, це Коля їде!» — каже нам Катерина Степанівна, почувши, як вулицею диркотить мотоцикл. За якусь мить Микола заїжджає у двір і цікавиться, що то за люди до тітки прийшли — видно, чутки селом летять швидко. А довідавшись, що то журналісти, гукає Катерині Степанівні з мотоцикла: «Поїду корові накошу, потім вашим козам привезу траву».
«Я ще потроху господарюю, кіз тримаю, п’ять курок у мене є, — пояснює жінка. — Було більше, та покрали. Не чужі крали, сусіди тут є такі, самі нічого не мають у господі, а м’яса хочуть...»
Біля веранди помічаємо низ від дитячого візочка, на якому прилаштована дошка. Катерина Степанівна пояснює, як ставить на ту дошку каструльку, накриває кришкою і повзе, штовхаючи поперед себе той візок, аби подоїти кіз. Але зараз, зазначає, сусідка або племінниця доять, бо рука болить. «Коза в мене розумна, буває, що й сама до веранди прийде, то я її й подою», — додає жінка.
Каже, коли молодшою була, то навіть корову та свиней держала, городу 35 соток сапала — «лазила, сила була в руках, а потім подумала, навіщо воно мені?». Тож тепер господарство зменшила. Але все одно без живності двір не залишає.
До школи вона не ходила, але писати та читати сама навчилася, коли брат став школярем. Більше того, Катерина Бойко має водійські права. «Я знаєте, яка рішуча була? Й на права сама здала, і сама до міністра в Київ поїхала та вибила для себе ручну машину (з ручним управлінням. — Авт.). Он у гаражі стоїть. Правда, тепер не їжджу вже на ній, не ті роки», — каже жінка.
Вона з усмішкою пригадує, як задумала тоді мати автомобіль і насмілилася самотужки добратися до столиці. Сіла в свій ричажний візок та й поїхала по трасі до самого Канева. А вже в райцентрі добрі люди її на теплохід посадили. У Києві теж у людей розпитала, як дістатися до міністра, «у якого інвалідам машини дають», і доїхала туди. На прийом потрапила без проблем. Каже, на світі добрих людей багато — підказували й допомагали.
Міністр прийняв канівчанку добре. Вислухав і сказав: їдьте додому, дадуть вам автомобіль. Та Катерина Степанівна у столиці трохи затрималася. Зізнається: дуже хотіла зоопарк побачити! То побувала ще й там, а вже потім вирушила додому.
Допоки в рідне село добралася, на столі в хаті вже й папір лежав: поставили–таки її на чергу. А незабаром одержала й автомобіль. Сама ту машину зі Звенигородки пригнала. Потім їздила нею і в Канів, і в Черкаси.
Усе літо Катерина Бойко живе у веранді. А у спеку тут тільки й рятувалася. Спала на підлозі. Сусідка їй килимок розстелила, аби на цемент не лягала. Спала з відчиненими дверима, каже, «голову покладу на поріг, свіже повітря, і так мені гарно».
Сама вона завжди прагнула братися за всяку роботу, яку могла подужати. Навіть квартирантів у хату пустила, які працювали на торф’яниках неподалік, і їсти їм варила. Каже, як у житті нелегко було, а в чарку ніколи не заглядала. «Горілка ж від горя не врятує», — розумно міркує жінка.
Сусіди кажуть, що ніколи не чули, аби Катерина Степанівна на життя скаржилася. «Не можна падати духом. Триматися треба, хоч як важко не буває. І не журиться, — ділиться житейською мудрістю Катерина Бойко. — А ще — ворушитися, а не сидіти й ждати смерті...»
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
