Мистецтво бути птахом

За літописними згадками, перший політ на саморобних крилах здійснив англійський чернець Олівер із Малмсбері, який стрибнув з ними із монастирської дзвіниці і залишився живим, хоч і зламав ноги. Аналогічну напівлегенду донесла до нас також російська історія: 1656 року юнак Микита Крякутний виготовив крила і спробував полетіти з церковної дзвіниці, за що був страчений за велінням царя Івана Грозного.

Часи змінюються, і те, що тоді вважалося дерзновенним поривом (або небаченою крамолою), нині стало явищем буденним: у Вінниці польоти парапланериста вряди–годи можна спостерігати просто над багатоповерхівками найбільшого в місті житлового масиву Вишенька. А при бажанні спробувати свої сили у вільному ширянні з власним крилом після спеціальної підготовки може практично кожен, і враження будуть зовсім не ті, що при польоті в салоні літака.

Однак лише 20 років тому український парапланеризм робив тільки перші кроки, причому переважно на голому ентузіазмі людей, яких захопило мистецтво відчути себе птахами. Один із таких — Сергій Шибінський.

Кращим за гори може бути лише повітря

Потяг до висоти у Сергія Шибінського прокинувся в юності, і роки навчання у Вінницькому педінституті дозволили його реалізувати сповна: на початку 80–х хлопець захопився альпінізмом. Чудова фізична форма, наполегливість і смілива вдача дозволила йому вже через кілька років потрапити в еліту вітчизняних альпіністів. Є у прихильників цього виду спорту почесне звання «Сніговий барс» — воно присвоюється тим, хто підкорив вершини–семитисячники. У світі таких людей нараховується менше шестисот, в Україні — близько сімдесяти, і Сергій Шибінський серед них почувається впевнено: шість разів він долав семикілометрову висотну позначку.

Саме на час одного з походів на Середній Памір у 1987 році і припало знайомство з дивом: на його очах незнайомий спортсмен піднявся на одну з невеликих вершин, там розгорнув купол, злетів у повітря і плавно опустився на берег гірського озера. Тоді Сергій уперше почув слово «параплан», у якому поєдналися слова «парашут» і «планер». А через два роки біля піку Леніна зустрівся з групою московських альпіністів–парапланеристів.

Відтоді вигляд парапланів, що ширяють між гірськими схилами, заполонив уяву Сергія. А коли в 1992 році він прийшов працювати в Могилів–Подільську райдержадміністрацію на посаду начальника відділу молодіжної політики, фізичної культури і спорту, одразу вирішив: будемо розвивати парапланерний спорт. Річ у тім, що на Південному Поділлі є всі необхідні географічні умови, і насамперед — круті схили Дністровського каньйону, які створюють висхідні повітряні потоки і дозволяють пілотам легко стартувати.

За підтримки голови районної державної адміністрації Шибінський почав створювати клуб парапланеристів практично з нуля (і це тоді, коли знаменитий на весь Союз дельтапланерний клуб у сусідньому Ямполі без матеріальної підтримки занепадав на очах). Районна влада допомогла також придбати два куполи вітчизняного виробництва, але ж на них треба було ще навчитись літати!

Шибінський з усмішкою згадує, як проходив «льотчицький» курс в Олега Зайцева у Феодосії, де вже був перший осередок парапланеристів. Оскільки платити за навчання не мав з чого, то просто відробляв на будівництві майстерні.

...А почнемо з рекорду

1993 року в Могилеві–Подільському вже склалася стійка група прихильників парапланеризму, які зареєстрували регіональну федерацію. Пощастило і зі спонсором: у наступні роки місцевий машинобудівний завод, який переживав період підйому, виділяв кошти на закупівлю обладнання, транспорт для поїздок на змагання і харчування учасників.

На такому тлі Сергій Шибінський iз колегами вирішили зробити різкий ривок уперед. 1995 року вони вперше провели «Кубок Дністра», який мав статус міжнародних змагань. До села Кремінне, що неподалік від райцентру, приїхали п’ятдесят спортсменів із п’яти країн, а феодосієць Сергій Шеленков пролетів на параплані 60 кілометрів — на ту пору це був найкращий результат у СНД.

Однак протримався він недовго. Уже через два роки Шибінський, виступаючи у складі збірної, на змаганнях у Туреччині пролетів 65 кілометрів — то був рекорд України. Щоправда, з огляду на сьогоднішні досягнення спортсменів, ті перельоти уяву не вражають. Нині парапланеристи долають відстань до чотирьохсот кілометрів, зазвичай піднімаючись на висоти понад два кілометри. Цьогорічне спекотне літо для українських парапланеристів виявилося знахідкою: розігріте повітря піднімало їх на висоту до чотирьох кілометрів. Хоча для світу це не рекорд, бо умови Африки дозволяють злетіти вгору на параплані до п’яти кілометрів.

Сьогодні «Кубок Дністра» — одне з п’яти щорічних обов’язкових залікових змагань в Україні, бо без призового місця в ньому спортсменам не отримати звання майстра спорту.

Серед мешканців Могилева–Подільського, за підрахунками Шибінського, впродовж усіх цих років спробували піднятися в небо не менше п’ятисот осiб. Для багатьох то був тільки епізод, який запам’ятається на все життя, а хтось залишився назавжди. У Сергія вся сім’я — літаюча: зараз піднімається в небо син, раніше літали дочка і дружина (остання на собі відчула небезпеки перебування в повітряній стихії: при невдалому приземленні пошкодила руку).

Перестрибуючи з хмаринки на хмаринку

Однак за всім цим криється чимало секретів, про які необізнані не здогадуються. І на запитання, чи могли люди піднятись і полетіти в епоху Олівера з Малмсбері та Микити Крякутного, вочевидь, слід відповісти негативно. Параплан — дітище новітньої пори. По–перше, його виготовляють iз надлегких і надміцних синтетичних матеріалів, які з’явились зов­сім недавно. По–друге, сконструювати крило, що летить без двигуна, люди зуміли, тільки маючи півторастолітній досвід повітроплавання — і весь цей досвід у параплані акумульований. Урешті, потрібні спеціальні знання про, так би мовити, структуру повітря — про те, як взаємодіють висхідні та низхідні потоки, як упіймати перші та уникнути других.

Людина на землі здивується, довідавшись, що пілот на планері–парашуті, як і льотчик на великому літальному апараті, летить за приладами. Орієнтуватись у просторі (до того ж із точністю до метра!) йому допомагають варіометр та GPS–навігатор. Без них дуже важко визначити — піднімаєшся ти чи опускаєшся. Птахи здатні робити це від природи, а людині потрібні електронні «органи».

До речі, саме птахи є надійними помічниками парапланериста: коли він губить термік (так називають висхідний потік нагрітого повітря), то стежить за польотом птахів, адже вони тримаються в повітрі за допомогою тих самих фізичних принципів — і вони підказують, в якому напрямку рухатись. Ще один помічник — тополиний пух, що здіймається вгору.

Як правило, вдається піднятись до нижньої межі хмар, далі повітряні потоки перестають утримувати параплан.

На спортсмена, що піднявся в повітря, чигають небезпеки. Наприклад, можна потрапити в низхідний потік, і якщо з нього не вийти, то параплан може повиснути на дереві чи високій споруді. Недавно загинув тайванський парапланерист, який не зумів уникнути зустрічі з високовольтною ЛЕП.

Цікавлюсь у Сергія, чи потрапляв він у ситуації, що загрожували життю. У відповідь киває: «Так». Минулого року на «Кубку Карпат» його занесло у хмару, де купол утратив підйомну силу і завалився на бік. Довелося тоді спускатись на парашуті, які завжди є у парапланеристів із собою.

Знахідка для шпигуна

Техніка не стоїть на місці: з часом з’явилися мотопараплани, коли за спиною пілота працює невеличкий ранцевий двигун iз пропелером, а літальний апарат рухається автономно і менш залежить від вертикальних потоків повітря. Наприклад, звичайні параплани літають зазвичай удень, коли гріє сонце, а політ мотопараплана від часу доби не залежать. Правила змагань мотопарапланеристів теж істотно відрізняються: з урахуванням більшої маневреності перед ними ставляться складніші завдання.

У Могилеві–Подільському теж з’явилися перші мотопараплани, і це додало певної пікантності. Річ у тім, що по фарватеру Дністра проходить дер­жавний кордон, а спортсмени стартують усього за сотню–другу метрів від нього, тому завжди існує шанс стати порушником, особливо якщо несподівано зміниться напрямок вітру. Бувало, що атмосферні умови змушували спортсмена сісти в Молдові, і його доводилось «визволяти». Прикордонники зазвичай ставляться до цього з розумінням, але останнім часом їхні вимоги стали жорсткішими.Тому змагання розпочинаються тільки при південному вітрі, і тоді спортсмени летять у глибину української території.

А от мотопарапланеристу неважко, стартувавши темної ночі, піднятись на висоту двох–трьох кілометрів (звідти не чути рокіт двигуна) і приземлитись далеко за лінією кордону, тим паче що радари його не фіксують. Таких випадків поки що не траплялось, але сама можливість існує. І тут уже мимоволі напрошується запитання: а наскільки готові наші прикордонники боротися з небесними контрабандистами?