Луцьк 1936р. Гімназист Семенюк їде на навчання. (Фото з родинного архіву Семенюків.)
Як уже повідомляла «УМ», українські п’ятикласники відтепер не будуть знати ні про героїв Крут чи Базару, ні про українських січових стрільців — навіть побіжний спогад про ці знакові історичні події в історії української державності з відредагованого підручника зник. «Оптимізували» підручник з єдиною благородною метою — аби уникнути зайвої політизації освітнього процесу. Молоде покоління українців потрібно виховувати патріотами на конкретних історичних прикладах, але саме ці приклади й стали зникати з шкільних сторінок. Зате чітко простежується намагання відбілити все радянське, сформувати позитивний образ радянської влади, причесавши всі гострі кути. Розповідаючи про золотий вересень 1939 року, коли радянська влада прийшла на Західну Україну, «толерантні» ревізори історії із розповіді про нові радянські порядки викреслили слова про те, що влада «розправлялася з патріотами». Надто псує ця деталь позитивний імідж усього радянського...
Як радянська влада, прийшовши на західноукраїнські землі, розправлялася не лише з патріотами, а й учнями українських шкіл, фактично ще дітьми, — ті, хто спізнав це на власній шкурі, добре пам’ятають. Розповіді колишніх учнів української гімназії імені Лесі Українки, що функціонувала в Луцьку в 1918—1939 роках, зібрано в невеличкій книжечці, випущеній ще до 80–річчя гімназії. Спогади 50 випускників цього навчального закладу краще за будь–який новітній підручник історії відтворюють історичну правду тієї епохи.
Зрозуміло, що під перший удар радянської влади в далекому 1939–му підпали політв’язні польських тюрем та члени ОУН, серед яких було чимало й учнів Луцької української гімназії. Дуже шкодую, що не встигла познайомитися особисто з одним із них — Іваном Адамовичем Семенюком. 16–річним хлопцем він сів на лаву підсудних ще до того, як почалася Друга світова війна, тобто у 1940–му. Вісім років відміряв йому новий радянський режим тільки за те, що під час обшуку в хлопця знайшли книгу Юрія Горліс–Горського «Холодний Яр». Хоча книга була лиш формальною зачіпкою. Радянська влада у такий спосіб нейтралізовувала своїх потенційних супротивників. Ці хлопці ще нічого не зробили поганого для радянського режиму, а вже їхали по етапу «в гості» до білих ведмедів.
«Ідеологічне виховання учнів гімназії було надзвичайно патріотичним, релігійним, національним. Девіз був: «Люби Бога і свою матір–Україну». Не дивно, що в кожному, хто навчався в такій гімназії, нова влада бачила ймовірного ворога. Бо всотаний iз дитинства дух українства був небезпечним для її існування.
Іван Семенюк міг би багато чого цікавого розповісти. Та я запізнилася — не так давно він відійшов у вічність. Його син Ігор Семенюк стояв біля витоків РУХу на Волині, зокрема, у Нововолинську. Хоча давненько вже відійшов від політики, розчарувавшись. Деяким спогадами батька пан Ігор люб’язно поділився зі мною:
— Тато був небагатослівним, не дуже любив згадувати ті часи. Про свою юність розповів трохи у книзі «Українська гімназія в Луцьку». Ця гімназія виховала чимало справжніх українських синів і доньок, які віддали життя за Україну. Не знаю, як би батько пережив те, до чого ми прийшли сьогодні...
«У гімназії був двосторонній національний прапор. З одного боку — жовто– блакитний з тризубом, а з другого — козацький, малиновий, з Юрієм Побідоносцем, що пронизує списом змія. З прапором ходили строєм у церкву, а попереду йшов прапороносець. У часи посиленої полонізації, у 1938 році, поляки заборонили цю традицію. А п. Миронов, що читав у нас працю, у 1939 році, після приходу «визволителів», застерігав нас від біди та можливих наслідків. Добре знаючи, хто до нас прийшов, радив негайно заховати прапор, щоб його ніхто не знайшов. Де він тепер, той прапор? Українська гімназія стала поперек горла владі. Було розпорядження про її ліквідацію. Хто не втік за кордон — того прибрав НКВС» — це з гімназійних спогадів Івана Семенюка.
Та було ще три аркуші, списані дрібним почерком. Це заява в комісію з визначенням статусу ветеранів ОУН — УПА, датована груднем 2002 року. Цей скупий документ проливає світло на ті події, які нинішня українська влада намагається ретушувати. Як і багато колишніх учнів луцької гімназії, Іван Семенюк став членом юнацької ОУН «Юнак». Пізніше чимало випускників пішли в УПА, стали командирами. Серед них Юрко Стельмащук («Рудий»), страчений 5 жовтня 1945 року, Микола Якимчук («Олег») загинув 27 липня 1947 року в бою з НКВС, Михайло Лебідь («Медвідь»), помер у США. Багато хто з вихованців гімназії загинув у боях iз німцями, у радянських тюрмах, комусь вдалося емігрувати. Тих, хто вцілів, доля розкидала по всьому світу: США, Австралія, Німеччина, Франція, Чехія, Польща, Казахстан... Вони стали знаними артистами, музикантами, інженерами, лікарями, реалізувавши свої таланти та знання далеко від батьківщини, якій так прагнули служити...
«Щоб уникнути арештів, змушені були піти у глибоке підпілля. І так у жовтні 1939 року я очолив сільський провід молодіжної ОУН у селі Оздів (звідки родом. — Авт.). А через деякий час — провід місцевого куща Оздів — Баїв—Цеперів. Враховуючи наявність у кожному селі так званих активістів, людей аморальних, продажних, переважно з кримінальним минулим, працювати в підпіллі було дуже важко й небезпечно. Увесь тягар і відповідальність за збереження кадрових оунівців–нелегалів узяла на себе організація «Юнак». Постійний зв’язок, забезпечення свіжими квартирами, зброєю для самозахисту, а нерідко й харчами, входило в обов’язок «юнаків», — згадував Іван Адамович. — Велика увага приділялася організаційній дисципліні та самоосвіті. Матеріалом для цього служили вивчення декалогу, постанов конгресів ОУН, підручника елементарної конспірації, обговорення обставин загибелі головного отамана Симона Петлюри та полковника Євгена Коновальця в роковини їх смерті, читання патріотично–художньої літератури: Горліс–Горського «Холодний яр», «Отаман Хмара» Юрченка, «Червоний чортополох», «Шляхом на Соловки» та «Пекло на землі». Читали матеріали про голодомори на Україні й причини їх виникнення.
У книгарнях діставали брошури вже радянського видання про стрілецьку зброю, які ставали теоретичними підручниками з військової справи. В аптеках закуповували лікувально–перев’язочні матеріали: бинти, марлю, йод, перекис водню. Все це маганизувалось у різних місцях на майбутнє. Найбільша небезпека загрожувала з боку активістів, які чим далі, то поводилися зухвало, підло та нахабно. Почалася депортація родин нелегалів. Приречених на вивезення захоплювали зненацька, дозволяли тільки ручну ношу. А решту майна розтягували та привласнювали активісти, випорожняючи комори, хліви, погреби та копці з картоплею. Не лишали на обезлюднених хатах навіть оцинкованої бляхи. Навчені уповноваженими райкому гнати самогон, напивались до безтями. Худобу вивезених селян пускали під ніж. П’яні та ситі, з червоними пов’язками на рукавах та гвинтівками за спинами, гордо ходили по селу, демонструючи відданість новій владі».
Наприкінці травня 1940 року почались групові переходи через річку Західний Буг на захід. Шлях проходив селами над Горохівським трактом у напрямку Соколя, в околицях якого були таємні місця переходу кордону. «У цих акціях «Юнак» на місцях брав на себе основний тягар щодо переправи через річку та тимчасове розселення нелегалів з ОУН, — читаємо далі у спогадах Івана Семенюка. — Більшовицький НКВС почав масові арешти молоді, використовуючи активістів як наводчиків. Провалів в організаційній мережі не було. Для більшої конспірації члени «Юнака» присвоювали собі псевдо. Моє було Вітер. Наприкінці червня 1940–го мав я останню зустріч із зв’язковим — координатором Гомоном. Мене призначено очолити провід підрозділу «Юнака», до якого належали три місцеві кущі. 7 липня 1940 року я був важко поранений пострілом у спину й арештований. Гвинтівочна куля прошила спину, легені, розтрощила ребро, розірвала нагрудний м’яз. Напівживого мене оперували польські хірурги в лікарні доктора Білобрама у Луцьку, а доліковувався в Луцькій тюремній лікарні. Після сякого–такого одужання напівголого й босого стали слідчі НКВС допитувати. Нічого не добились. Засудили. Судилище не пожаліло мені восьми років ув’язнення, протягом яких переживав усі жахливі митарства воєнних років: лісоповал, рудник, будова хімзаводу, голі дошки барачних нар, виснаження, голод і холод, постійне балансування на межі життя і смерті.
Робота в тайзі, будівництво хімзаводу і 14–кілометрова дорога пішки туди й назад у 40–градусний мороз. Смерть косила дуже рясно. Там цілі поля безіменних могил. Режим став ще жорстокішим, коли спалахнула війна. Кримінальним злочинцям було дано право знущатися над «врагами народа». Забирали пайки, кращий одяг — і все робилося безкарно, за сприяння табірної адміністрації.
Вмирали масово хлопці з Волині, Галичини та Закарпаття. Не раз питаю себе: як я вижив? Допомогли китайці. Коли звільнився, віднайшов кладовище в тайзі, походив між соснами, де виднілися ледь помітні горбочки тих, хто жив, думав, любив і надіявся повернутися на свою батьківщину. Нехай вам, друзі, чужа земля буде пухом... А я повернувся додому під КДБівський ковпак, щоб продовжувати свої митарства далі».
Рідна домівка зустріла звільненого Івана неприязно. Він не мав права навіть прописатися у Луцькому районі. Прописався в Угринові сусіднього тоді Сенкевичівського. Правдами і неправдами одержав чистий паспорт, за браком документів про освіту пішов у вечірню школу. Отримавши атестат, поїхав учитися до Львова у гірничий технікум. Згодом одружився. «З Донбасом, де мав працювати, не поріднився, був чужий і холодний. Приїхав на Волинь, у шахти, де терпів постійні обмеження. Зараз живу в Нововолинську. Болить доля України, але вірю у її щасливу зорю і гордий тим, що мої нащадки ідуть чесними шляхами правди, а в серцях несуть глибоку любов до рідної землі», — цими словами завершив свої спогади Іван Адамович.
...Я уявляю, як би він засмутився, дізнавшись, що з українських підручників історії поступово зникає те, на чому гартувався патріотизм його покоління. «Завдяки нашим професорам ми стали вихованими людьми. Вони вчили нас поважати жінку, бути чесними у ставленні один до одного, вчили бути щирими українцями, вчили любові до всіх народів», — писав випускник Луцької гімназії Олександр Лук’янчук із Чехії. Чи не такими ми хочемо бачити своїх дітей і онуків? Та на яких прикладах виховуватимуть українські педагоги українських дітей тепер? На політичному популізмі й перекручуванні історії?
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
