Що робити з безсоромними

Влада, яка не має програми, починає зі зміни законів.

Згадаймо, що в «Історії одного города», а саме — города Глупова, Салтиков–Щедрін виводить ряд градоначальників, які бачили, що закони у Глупові не діють, тому приходили зі своїми законами. Серед них був і прожект «Об упразднении всех наук, с таким, однако, расчетом, чтоб российское государство в учености было впереди всех».

Сьогодні в Україні влада донецьких «Регіонів» прискорено повертає нас до позавчорашньої однопартійної системи, яка живиться ідеями та інструкціями Кремля.

Радіо вже з самого ранку говорить про гречану кашу, ціни на ринку і наведення справедливостi в житловому секторі. Телебачення показує нам побутові негаразди, кримінальнi цікавинки і нещасні випадки, а також заклопотане піклування Президента про народ.

Водночас ми не чуємо живого слова Педагога 1 вересня, не чуємо Національної тривоги в день 25–х роковин загибелі Василя Стуса. Не почуємо і про катастрофу Голодомору. На вершинах — безпам’ять уроків нашої історії!

Але ось в iнтернеті з’явився проект депутата Вадима Колесниченка — декларація Верховної Ради України «Про гідність, свободу і права людини».

Така думка виношувалася ще в головах брежнєвських комсомольців: виставити щось своє, совєтське, як альтернативу «Загальнiй декларації прав людини», де проголошуються основні принципи, які вождям довелося підтвердити своїм підписом, але все одно КГБ при обшуках вилучав той документ. Бо він «втручався у внутрішні справи Радянського Союзу», який має власні поняття і про права людини, і про саму людину.

Однак обережна совєтська дипломатія не зважувалася виходити на міжнародний простір iз такими заявами. Вони трималися застереження одного російського царя стримуватися, а не висовуватися: «дабы дурь каждого всем видна была». «Регіонали» при владі нічого не бояться і нічого не соромляться.

Вадим Колесниченко вважає, що «назріло питання про встановлення фундаментальних, морально–етичних основ розвитку українського суспільства, які в дечому відрізняються від утилітаристських принципів західної цивілізації». Більше того, Колесниченко виліз на котурни українського патріотизму і вигукнув про «закладення істинно українських підвалин прав людини».

Тут би його Табачник смикнув за штани, але Колесниченко міг би відповісти зуботичиною: «Ти що, не розумієш, що то калька з російського — «истинно русских этических оснований прав человека»?

Ось тут уже «регіонали» будуть одностайні. Автор проекту декларації знає, що «сучасна система так званих універсальних прав людини, відображена в більшості міжнародних документів, закріплена в Конституції та низці законів України.., не працює належно на українському ґрунті».

Як тут не згадати Кучмине розчарування: «Національна ідея не спрацювала». Але ж, товариші–посткомуністи, зважте: навіть кінь не спрацював би, якби його замкнути в стайні, та ще й спутати!

Як же може спрацювати національна ідея в руках національно байдужих, а то й ворожих «совків», які не люблять тієї ідеї? Як може «працювати» Конституція України, коли ви самі насміхаєтеся з неї, а свого Президента називаєте іронічно «гарантом Конституції».

Ви знаєте, чому на Заході працюють закони і права людини? А тому, що там до них серйозно ставляться. Саме на ґрунті протестантської етики: сказав — зробив. Чи може бути на Заході президентом людина з кримінальним минулим? Чи можна уявити на Заході передачу якоюсь країною своєї території іншій країні без обговорення і дебатів у парламенті? Чи можна було б на ґрунті «ліберально–протестантської західної традиції» створювати парламентську більшість методом купівлі чужих депутатів по 1 млн. доларів за штуку?

Колесниченко декларує: «За своєю гідністю людина покликана до добрих справ», до «відповідальностi одного перед одним», «не ігнорувати духовні й культурні традиції», а «права людини не повинні суперечити любові до Вітчизни»...

Таку декларацію можна доповнити докладними приписами: не жирувати за рахунок бідних, не будувати свою дачу на чужому, не хапати цілу миску державних пирогів, призначених для багатьох... Але до чого тут права і до чого тут гідність? У декларації Колесниченка ті великі поняття вживаються на пласко–побутовому рівні. За ними нема ні євангельської глибини, ні національної свідомостi й гідностi. За стилем то звичайна публіцистика типу «морального кодексу будівників комунізму». Але в тому кодексі була принаймні гуманізація режиму — замість сталінської підозріливостi й жорстокостi проголошувалось: «Людина людині — друг, товариш і брат».

Тут же, в посткомуністів, — сентиментальні балачки про бережливість, пошану, любов, духовність і особливо Церкву. І все це в дусі «православного атеїзму», за яким не відчувається суворих Десяти Заповідей, обов’язкових для всіх, а не тільки для політичних противників.

Якби такий документ з’явився 30 років тому, то Колесниченка покартали б за «отсєбятіну» та «гнилий лібералізм», а Стуса і Марченка засудили б на 15 років за вимогу дотримання прав людини і свободи слова, незалежної від політичної кон’юнктури.

Але документ з’явився в 2010 році. У ньому є нарікання на брак законослухняностi, моралі, бережливостi й загальної культури та освіти.

Та треба ж щось робити, а не декларувати! Яка може бути культура і самоповага, коли у вас міністр освіти некультурний і безсоромний перед народом?

От якби Колесниченко написав декларацію про потребу сорому в нашому суспільстві й політикумі, всі одразу зрозуміли б і схвалили. Я б навіть підказав розділи:

1. Як розуміти євангельське: «ні Бога не боявся, ні людей не соромився».

2. Сором як стимул до покаяння.

3. Як навчати соромитись.

4. Що робити з безсоромними.

5. Служба стеження за безсоромністю зверху і знизу.

Є підстава думати, що така декларація про культивування сорому і викриття безсоромності об’єднала б працюючі вер­стви нашого суспільства — як на сході, так і на заході України.

А на початку я все–таки радив би написати обнадійливі слова Щедріна: «Однажды ночью к Глупову пришел стыд».