Наталя Дзюбенко–Мейс: «Книги — справжня спадщина Джеймса. Там — його розум і дух». (Фото з сайту molodaprosvita.at.ua.)
Учора в Києво–Могилянській академії урочисто відкрили меморіальний кабінет Джеймса Мейса. Саме цей американський історик відкрив українцям страшну правду про події 1932—1933 років. І саме він довів, що Голодомор не був випадковістю, а цинічним злочином радянської влади, який заслуговує на визначення «геноцид». У 2005 році його вдова Наталя Дзюбенко–Мейс передала до «Могилянки», де викладав її чоловік, першу частину його архіву та книжкової колекції, за кілька років удалось «повернути» в Україну і другу — «американську» — частину. Саме такою була воля дослідника, який хотів, щоб його бібліотека — а це майже 2500 унікальних друкованих видань — потрапила до України й активно використовувалася.
Ми навіть як слід не спромоглися подякувати Джеймсу Мейсу за те, що допоміг розкрити ту страшну сторінку нашої минувшини й повернути історичну пам’ять, а нас знову змушують усе забути. Чи можливо це — ми говоримо з його вдовою Наталею Дзюбенко–Мейс.
— Відкриття меморіальної кімнати Джеймса Мейса в «Могилянці» — це чи не перший крок щодо вшанування пам’яті видатного науковця...
— Я рада, що завдяки титанічним зусиллям великого колективу архівістів і бібліотекарів під керівництвом унікальної жінки — віце–президента НаУКМА Тетяни Ярошенко — доступ до книжок та архівних матеріалів Джеймса Мейса нарешті отримали студенти, вчені, дослідники. Думаю, що подібної збірні книг з історії Голодомору в Україні немає. Тут зосереджено практично всі публікації, які виходили на Заході різними мовами, авторів з різними ідеологічними та політичними поглядами. Є тут книги, колись заборонені в СРСР, книги–вигнанці, книги–втікачі, які перепливли всі світові океани і нарешті дісталися у дбайливі руки працівників бібліотеки «Могилянки». Є тут і фундаментальні праці з проблематики геноциду, тоталітаризму. А також постанови всіх пленумів ЦК КПРС та КПУ. Є і книги–легенди, про які ми тільки чули, проте мало хто тримав їх у руках. Відкриття такого комплексу для мене є вартішим за всі пам’ятники і формальні пошанування, яких сам Джеймс не терпів і вони йому не потрібні.
— Але, згідно з Президентським указом Ющенка, пам’ятник таки мав бути ще в 2007 році, як і вулиця Джеймса Мейса. Чому українці так невдячно і швидко забули про людину, яка розповіла світу про Голодомор?
— Не ви перші, Ліно, запитуєте, чому немає пам’ятника Джеймсу Мейсу в Києві, вулиці його імені. Чому не виконані укази Президента з увічнення його імені. Не знаю і навіть не хочу вникати в деталі. Я ж спостерігаю, якому остракізму піддається його ім’я, яке злобне шипіння розпочинається після озвучення його імені. Яких тільки нісенітниць та небилиць не озвучується у пресі, на інтернет–форумах, з різноманітних трибун. Із мертвим Джеймсом Мейсом воюють жорстоко, в хід ідуть брехня та наклепи. Їх автори не обтяжують себе тим, щоб прочитати бодай одну його статтю чи хоч правильно написати його прізвище. Кампанія очорнення його імені — складова частина антиукраїнської кампанії, ініційованої новою владою. Кампанії зі згортання українських просвітницьких, культурних, націєтворчих програм. Новітні вожді намагаються написати нову історію, сфабриковану на брехні та фальші. Заляканий, дезорієнтований обиватель мовчить. Під тиском швидко переорієнтовуються мас–медіа. І що вже тут говорити про встановлення пам’ятника тому, хто один із перших на весь світ сказав, що в 1932—33–му Україна пережила штучний голод, організований компартійною владою. І що це був геноцид. Найімовірніше, це питання нова влада просто замовчить.
— Справді, влада сьогодні активно розкручує спіраль історії зовсім у протилежний бік. Інститут національної пам’яті намагаються перетворити на інститут національної амнезії. Як ви сприймаєте те, що титанічна праця вашого чоловіка, не приведи Боже, буде зведена нанівець? Та й чи можливе повернення до минулого, до забуття тих трагічних подій?
— Я детально висловилась про це у своїй статті «Інститут національної пам’яті чи національної зради». Там я розписала причини і наслідки кадрових перетурбацій в Інституті, й чому його очолив саме комуніст, який не визнає Голодомор геноцидом і заперечує навіть саме слово «Голодомор». І відкидає всі напрацювання не лише Мейса, а й титанічну роботу своїх колег по дослідницькому цеху — істориків Станіслава Кульчицького, Юрія Шаповала, Василя Марочка. Цей перелік імен буде довгим. За роки Незалежності проведено фундаментальну роботу, аналогів якої важко знайти в історії світової цивілізації. Це глибоке буріння історії буде з часом оцінене, і нащадки ще скажуть: це був справжній науковий і духовний подвиг українських учених, всього українського народу. Щоправда, не все було просто і при минулій владі. Редакція газети «День» видала книгу «День і вічність Джеймса Мейса» англійською й українською мовами, книгу Джеймса Мейса «Ваші мертві вибрали мене». Видавництво «Могилянки» опублікувало чотиритомник праць американської голодової комісії, виконавчим директором якої був Джеймс Мейс. Але ці книги так і не знайшли дороги до свого читача. Не виконало своїх зобов’язань Міністерство закордонних справ, не замовили бібліотеки, справжній бойкот ми отримали з боку книговидавничих компаній. І це болить мені більше, ніж відсутність пам’ятника. Бо це справжня спадщина Джеймса. Там — його розум і дух.
Нині ж ми маємо справу із зовсім лиховісним процесом, коли зневага до України й українського стає нормою. Після територіальних й економічних поступок Росії йде активна здача гуманітарних і духовних цінностей. Наскільки довго це триватиме? Наскільки ми їм дозволимо. Сьогодні мовчання для українського патріота — злочин. Ми маємо справу з суспільством, яке перебуває у стані глибокої контузії, національної амнезії. І глибокого розчарування у своїх речниках. Сьогоднішні події — це тест на зрілість української націонал–демократії, її європейськість, зрілість. «Немає часу на поразку», — застерігає нас геніальна Ліна Костенко. Бо в іншому разі, як писав Джеймс, «мертва рука минулого, яка нависає як прокляття над чолом живих», стане для нас фатальною. І немає ніяких гарантій, що на черговому історичному витку знову не матеріалізуються фантоми голодоморів, репресій. Чи можливе повернення до минулого? Історичний досвід показує, що все можливе. Якщо тільки не рухатися вперед, нехай із труднощами і втратами. Але ми пройдемо цю дорогу.
— «Переварити» той обсяг негативної інформації, з якою довелося зіткнутися під час досліджень, — непросто. Як вашій родині вдалося впоратися з цим?
— Після редагування книги–меморіалу «Голод–33» усвідомила, що сама наближеність до цієї теми є смертельно небезпечною. Вичитати, виносити цю книгу було непросто. Потім раптові смерті авторів–упорядників Володимира Маняка (в автокатастрофі) і Лідії Коваленко (серцевий напад). Смерть мого великого друга Олекси Мусієнка, який вперше назвав у «Літературній Україні» Великий голод — Голодомором. Один раз вийшовши на це стражденне поле, більше його не покинеш. Воно тебе переслідуватиме усюди і завжди. Завжди будеш перед собою ставити одне і те ж запитання: чому? Чому на найплодючіших чорноземах стала можливою трагедія, рівних якій нема в світі? Чому на цій благословенній землі існують вбивство, катування, знущання? Чому з наростаючою швидкістю котиться смертельне колесо ненависті людини до людини, народу до народу? Такі питання ведуть до затяжної душевної кризи, з якої я виборсувалася через роман «Андрій Первозванний»...
Джеймс детально розписав причини і наслідки, політику і технологію Голодомору, винуватців і командирів Великого Голоду. Він назвав це явище геноцидом, а українське суспільство постгеноцидним, саме з цієї дефініції він виводив усі економічні і політичні патології українського суспільства. Живу народну пам’ять він вважав найефективнішим засобом проти повторення подібних масштабних трагедій. І все ж щоразу він запитував сам себе: чому? Як науковець він міг вибудувати причинно–наслідкові зв’язки, моделі минулого і майбутнього. Вказати на помилки того чи іншого політичного діяча, та все ж щоразу в ньому прокльовувалося якесь моторошне дитинне здивуванння. Він не міг збагнути: як людина може викинути опухлу від голоду дитину на сніг, як директор дитячого будинку може ґвалтувати своїх підопічних, як можна стріляти в голодний народ? Часом він просто плакав від безсилля, я ж зціплювала зуби і намагалася перевести розмову на іншу тему. Попри його вразливість, відкритість, він був людиною зі сталевою волею, саме на неї я сподівалася, коли говорила йому, що ми колись будемо старенькими–старенькими, сивенькими і будемо щасливими...
— Як Джеймс Мейс збирав свідчення очевидців Голодомору? Вам доводилося бувати з ним у таких відрядженнях?
— Та ні. У таких відрядженнях не було потреби. Йому досить було вийти на вулицю і до нього одразу хтось підходив, чи то старенька бабуся, чи хтось із молодших, хто втратив свою родину в лиховісні 30–ті. Більшість поїздок — це зустрічі з очевидцями. Він їх не організовував спеціально. Просто всі знали, що є такий чоловік, якому можна розповісти все.
— Ідея запалювати свічку в День пам’яті жертв Голодомору належала саме пану Мейсу. Як вона виникла?
— Це виношена ідея. Він озвучував її неодноразово на різноманітних форумах і конференціях. Його не чули, відмахувалися, він так і не дожив до того дня, коли ця ідея стала реальністю. Але він устиг надати їй могутнього імпульсу, виступивши з трибуни Верховної Ради. Уже хворий. Уже дивлячись у вічність...
Народилася у 1953 році на Львівщині.
Член Української асоціації дослідників голодоморів та Національної спілки письменників України, лауреат Всеукраїнської літературної премії ім. Олеся Гончара, премії ім. Дмитра Нитченка «За пропаганду українського друкованого слова», цьогорічний лауреат загальнонаціонального конкурсу «Українська мова — мова єднання».
Заслужений працівник культури України.
— 1993 року у Спілці письменників. Ми сиділи і про щось мугикали з Ігорем Римаруком. Аж раптом до нас підходить дивний молодий чоловік із лукавими іскорками в очах і рекомендується: «Я — Джеймс Мейс». Під час редагування народної книги–меморіалу «Голод 33» я дізналася про існування Комісії Конгресу і Президента США з вивчення Великого голоду в Україні. Її всі називали Комісією Мейса. Уявлявся чомусь сивобородий американський професор років під 90. Я так і сказала: «Ви не Мейс, вам має бути 90 років». А він щиро розсміявся і відповів, що це лихі підступи американців, а йому насправді всі сто!
Я полюбила Джеймса одразу, полюбила глибокою осінньою любов’ю, ми були подібними за характерами, світовідчуттями, подібними навіть зовні, проте напочатку не це було головним у наших стосунках. Я виразно побачила оточення Джеймса: чарівні і щирі у своєму прагненні допомогти Україні емігранти, коло моїх і його друзів, які любили Джима, бо його неможливо було не любити. У ньому пульсував якийсь особливий магнітик, який притягував людей. Водночас американець в Україні — тоді ще було екзотикою. Жінки ловили Джеймса, бо хотіли заміж і в Америку, чоловіки хотіли грантів, грошей, зв’язків і також хотіли в Америку. Я ж просто спочатку не віддавала собі звіту, в яке силове поле інтересів і амбіцій потрапила.
— Чому я, корінний американець, займався цією темою і навіщо це мені треба було? Мене не раз про це питають, і не раз мені хотілося запитати у відповідь: а що потрібно було мільйонам росіян, євреїв, вірменів, зрештою, українців у цій далекій, Богом забутій країні — Америці? Тому що американці українського походження вимагали досліджень, і мені судилася така доля, що мертві вибрали мене. І так само, як не можна займатися історією Голокосту і не стати хоч би напів’євреєм, так само не можна займатися історією дослідження Голодомору і не стати хоча б напівукраїнцем. Я втратив над цією роботою забагато років, щоб Україна не стала більшою частиною мого життя. Зрештою, як казав Мартін Лютер, тут я стою, бо інакше не можу.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
