Стіни робочого кабінету Дмитра Гнатюка в Національній опері прикрашають ікона Божої Матері, афіші його закордонних гастролей, картини з видами Сорочинського ярмарку та українських пейзажів, а також портрет Івана Паторжинського. «Це мій Учитель, — з повагою каже Дмитро Михайлович. — Мені страшенно пощастило, що я вчився в цього неперевершеного артиста. Це був і режисер, і актор, і неповторний співак: кращий Карась, кращий Тарас Бульба. Він умів створити навкруг свого героя дивовижну неповторну ауру». Сьогодні Дмитро Гнатюк уже й сам Учитель. І сам навчає молодих артистів «розкривати вокальний образ, бо дуже рідко є співаки, які вміють це робити». У те, що Дмитру Михайловичу 85 років, відмовляєшся вірити. Це бадьорий чоловік, сповнений планів і задумів. Щоправда, вже як театральний режисер. А ще артисту дуже болить доля України. Про все це — наша розмова.
«На допомогу Україні назбирав 2 тисячі румунських леїв»
— Дмитре Михайловичу, за сценою сумуєте?
— Звичайно! Правда, я досі співаю на концертах. От повинен був їхати минулого тижня на Західну Україну, мене там чекали, а я захворів. Дуже засмутився й переживав, що не вдалося поїхати.
Свого часу я закінчив Театральний інститут ім. Карпенка–Карого, відділення музичної режисури. Це мій фах. І коли в 70 років я поставив свій дипломний спектакль, то відмовився виступати на сцені як співак. Хоча міг іще співати, але щоб не дратувати моїх колег, вирішив займатися тільки режисурою.
— У вас у родині хтось співав? Від кого успадкували голос?
— Мама співала. Але дуже рідко. Їй не до співу було. Нас було шестеро дітей. А вона і на полі працювала, і дім на собі тримала, і дітей доглядала. Вона ні хвилини не сиділа без роботи. Хорошою господинею була. Чудово готувала, а книші, як у нас говорили, які смачні пекла! Не знаю, як вона витримала? Коли вона спала? Все своє життя, вміння і здоров’я віддала дітям...
— І все ж, чому вирішили стати саме співаком?
— Це така доля. Я нічого не вирішував. Співав у церковному хорі. Мені було років вісім, коли до нашого села приїхав молодий священик. Це був красивий чоловік, з божественним голосом, на скрипці грав чудово. І він, коли почув мій спів, почав зі мною займатися. Брав на скрипці ноту, а я її тягнув. Так ми займалися п’ять років. Він мені поставив голос, навчив правильно дихати. Якби не той священик, я, може, й не став би співаком. А він мене скерував.
— Ви народилися на Буковині, яка в той час належала Румунії. Голод 1932—1933–го не торкнувся ваших країв. Чи знали в селі, що коїться в Україні?
— Звичайно! Старші люди села звернулися до учнів: «Ідіть, збирайте гроші на допомогу Україні!». Я вразливий був, чуже горе сприймав близько до серця. І бігав по всій Мамаївці та сусідніх селах, просив статечних ґазд: «Вуйку, дайте на Україну, там діти вмирають». Я зібрав більше двох тисяч румунських леїв — це були дуже великі гроші. Мене навіть похвалили за такий внесок. Але, думаю, то все було даремно, ті гроші нічим не допомогли українцям. Тоді ж як було? Союз робив вигляд, що все гаразд. На Україні все благополучно! Не треба ніякої допомоги!
І після того, як люди пережили таку страшну катастрофу, нас намагаються переконати, ще геноциду не було, а голодували скрізь. Мене це обурює, бо Україну цілеспрямовано морили. Український народ був ізольований. Коли за Ющенка це все нарешті розкрили, монумент загиблим поставили, а чимало держав підтримали визнання голоду 1933 року геноцидом, здавалося, що вороття назад не буде. Невже міністр освіти краще знає, чи був геноцид, ніж ті люди, які це все пережили?
— У 1940 році Буковина була приєднана до радянської України. Пам’ятаєте, з якими настроями селяни сприймали злиття з СРСР?
— Як сьогодні пам’ятаю. Мені тоді було 15 років. І мама зібрала нас, усіх дітей, поклала на рушник хліб–сіль. А ми — з квітами. Так зустрічали воїнів, які нас звільнили від румунської влади. Це було велике щастя і радість. Усе село святкувало, нарешті могли вільно співати українських пісень. Ми почали вчитися в українській школі рідною мовою, адже до цього мусили навчатися румунською. Та буквально пройшло пару місяців, і почалося: арешти, розкуркулення, наступ на українську інтелігенцію. Був у нашому селі ґазда, який, щоб раненько піднятися, стелив собі під рядно шар картоплі — на такій «постелі» точно не проспиш. Але й цього трудягу вислали до Сибіру, бо був заможним.
До речі, коли знову прийшли румуни, маму арештували. Адже її фото, на якому вона хлібом–сіллю зустрічала радянських воїнів, потрапило до газети. І батькові довелося продати корову, аби виручити маму. Правда, нашій родині судилося пережити ще страшнішу трагедію. Мій старший брат Іван, йому було 18 років, учився в румунському місті Констанца в морській школі на капітана. Туди приймали здібних дітей, які мали схильність до мов, а Іван прекрасно знав іспанську, французьку, німецьку, англійську, румунську. І коли нас возз’єднали з Україною, він прийшов на канікули — у перші дні ще був відкритий кордон. Минув місяць, йому треба було повертатися. Він пішов і зник безвісти. Про його долю ми дізналися, коли Україна вже стала незалежною. Батьки до того часу, на жаль, так і не дожили. Якось зустрівся я з товаришем із мого села, а він, виявилося, працює в архівах. І я попросив його подивитися дані по Чернівецькій тюрмі. Бо мама завжди говорила: «Він там загинув...» Мамине серце, мабуть, відчувало це і не помилилося. Я бачив особову справу брата, він не знав російської, просив: «Ви мене не розумієте, я ніколи не був зв’язаний із якимись антирадянськими справами. Дайте мені перекладача іспанської, французької чи німецької». На що йому казали: «Ах, так ти шпіон! Ми тєбя научім, будєш говоріть по рускі!» Над ним страшно знущалися, зламали хребет, а потім розстріляли... Ми так і не знаємо, де він похований...
«Можновладці мене любили, інакше б давно кудись запроторили»
— А у вас із радянською владою ніколи конфліктів не було?
— До XXV з’їзду Компартії України ми готували концерт. Я був його режисером. І виконав на ньому пісню на слова Дмитра Павличка «Україно моя». Пісню гаряче прийняли — весь зал устав. А це були партійці! А після цього почали комуністи писати в ЦК партії, що Гнатюк проспівав «бандерівську», націоналістичну пісню. Викликає мене через кілька днів Володимир Щербицький. Показує купку цих листів, каже, мовляв, делегати з’їзду обурені, вимагають зробити оргвисновки. У мене в очах потемніло, адже зрозуміло, які могли тоді бути оргвисновки — аж до заборони співати.
У тій пісні були такі слова (наспівує):
До Дніпра я приходжу вмивати свій зір,
Щоб у темряві дух мій не згас.
І вдивляється в очі мені з–понад зір,
Наче батько, суворий Тарас.
Пахне хвиля Дніпрова, мов сіно,
І гойдається в даль степову.
Україно, моя Україно,
Я для тебе на світі живу!
От якби там було «радянська Україно», то й жодних проблем не виникло. Я Щербицькому ще раз заспівав — мабуть, весь ЦК чув (сміється). Він послухав — а це була чемна і розважлива людина. Згорнув ті листи зі столу й каже: «Будь обережний. Підбирай репертуар ретельніше».
Бог мені дав голос, а може, і щось більше. Удачу. Мені взагалі щастило, бо можновладці мене любили. І Хрущов, і Брежнєв. Хрущов дуже любив «Пісню про рушник», а Брежнєв — «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» — коли слухав, завжди плакав. Бо інакше мене б давно кудись запроторили (сміється).
— А з комсомолу вас за що виключили?
— О, то окрема історія. Максим Рильський дружив з Іваном Паторжинським. Якось поет прийшов на урок до консерваторії. І коли я проспівав пісню, Рильський потім підійшов до мене і порекомендував виконати козацьку думу. Наспівав мені її. А потім знайшов для мене текст і ноти. Дума дуже красива (наспівує):
Віє вітер, віє буйний,
Дуба нагинає,
Сидить козак на могилі
Та й думку гадає.
«Скажи мені, буйний вітре,
Де козацька доля?
Де фортуна, де надія,
Де слава і воля?»
Пісня дуже мелодійна, журлива, із сильним емоційним фіналом. І от мене після академвечора, де я її вперше виконав, викликають у партком чекісти: «Про яку ти долю співаєш? Про отих бандитів? Та якби не радянська влада, ти б крутив волам хвости у своїх Мамаївцях!» І виключили мене з комсомолу. Але потім поновили. Бо Рильський дуже просив, Іван Сергійович (Паторжинський. — Авт.) просив, та й інші хлопці втрутилися. Адже за виключенням із комсомолу цілком могло послідувати й відрахування з консерваторії...
— Ви стали народним артистом СРСР у досить молодому віці — у 35 років...
— Так, ще й звання народного артиста України не мав... Колись я співав на іменинах у Сталіна, і там Микита Хрущов запам’ятав мене. І от коли були чергові гастролі в Москві, мене запросили взяти участь у концерті, на якому був Генсек. Хрущов замовив улюблену «Пісню про рушник». Співав я тоді з великим натхненням, а потім Микита Сергійович сказав: «Якби у 1949 році, коли на іменинах Сталіна співав, ти не був студентом, то отримав би народного ще тоді». Після цього одразу з’явився указ про присвоєння мені звання народного артиста СРСР.
— А на іменинах Сталіна ви як опинилися?
— Керівник народного хору Григорій Верьовка завжди запрошував мене виступати на концертах. Одного разу запрошує, а я не маю в чому — штани такі обірвані, що латку ніде ставити. Це був 1949 рік. А він мені каже: «Не переживай! Ти — головне, коли виходиш, усміхайся, проспіваєш — і задком–задком за лаштунки». Так я й викрутився тоді із ситуації. А через кілька днів Верьовка дає мені гроші: «На, купи собі одяг». Мені незручно було брати, але ж така біднота була... Консерваторія розташовувалась на території, де Сінний базар був, а навпроти — комісійний магазин. І я з тими грішми відразу туди. Дивлюся, висить костюм — новесенький, такого темно–зеленого кольору, як пляшка з–під шампанського. Це ж після війни було. І солдати, офіцери до «комісійного» здавали речі, які привозили з–за кордону. Міряю, а він мов на мене шитий! Купив. А до нього білу сорочку, червону краватку, туфлі. І став таким франтом! Одразу ж Григорій Гурійович каже: «Не хочеш поїхати з нами в Москву?» Я дуже хотів, але Паторжинський категорично забороняв брати участь у хорах. Хочеш заробити — іди вантажником працюй. Але тільки не в хор! А вантажником працювати я собі не міг дозволити, бо розпаришся, потім промерзнеш — голос одразу страждає. Подумав я та й погодився, але вчителю своєму нічого не
сказав.
У Москві був концерт у Большому театрі, в ложі сиділи Сталін і Мао Дзедун. А наступного дня мене посадили в авто і повезли до Кремля. Я так хвилювався, що й не пам’ятаю, як співав. Напевне, добре. Бо після «Дивлюсь я на небо» Сталін запитав: «В кого учішся?» — «В Паторжинського» — «Славний пєвєц! Паклон єму пєрєдавай!».
Паторжинський же одразу дізнався, що я до Москви поїхав. І такий був сердитий на мене. Приїхав, а мені кажуть: «Не заходь, він тебе вб’є!» (сміється). Але ж рано чи пізно все одно доведеться миритися. Заходжу. «Вам уклін від Сталіна», — кажу. А він: «Та пішов ти...» — «У Верьовки запитайте», — кажу йому. Вийшов він, щось довгенько з Верьовкою говорив. А коли повернувся, каже: «Ти, ти і ти — ніколи не будете співати для Сталіна і Мао Дзедуна. А він співав!». Якби я й справді дослухався до його заборони, то ніколи б не потрапив на той концерт.
«На гастролях мене попросили співати українською»
— Ваші пісні «Про рушник», «Два кольори», «Чорнобривці», «Черемшина» виконують сьогодні й інші виконавці. Не ревнуєте?
— Абсолютно не ревную. Я не проти, хай співають. Пісня — це ж наша історія. І вона має жити. Єдине: є пісні, які має співати тільки чоловік. І жінкам їх виконувати зовсім не личить. А «Черемшину» он навіть японці співають. Ця пісня після моїх гастролей стала в Японії дуже популярною. І місцевий квартет забажав її виконувати. Я дав їм ноти. І вони співали її в усьому світі. Українською мовою.
— Знаю, що ви прихильник того, щоб навіть класичні опери виконувалися в українському перекладі. Чому?
— У нашому театрі завжди йшли вистави в українських перекладах. І ніяких запитань щодо цього не виникало. Тепер же є чимало опер, які виконують іноземною мовою. Це не дуже зручно для глядача: у нас іде стрічка з перекладом, але якщо стежити за рядком, то відволікаєшся від того, що відбувається на сцені. А якщо проблеми із зором, то людина взагалі нічого не прочитає. А ще я переконаний: коли учасники спектаклю співають українською, їхні голоси звучать краще. Мова у нас — справді солов’їна. От я знаю співочу мову французьку, німецьку, англійську, італійську (ця прирівняна за мелодикою до української). Але якою б мовою я не співав, та рідною виходило найкраще! Коли їхав на гастролі, переучував оперу в оригіналі. Й одразу щось ніби втрачалося. Співпереживання героя, розкриття образу з українським текстом — це було для мене свідомо. А коли співав іноземною, вже не так виходило яскраво, хоча точно вивчав переклад і точно знав зміст. Якщо чужі слова вимовляються завчено, зв’язок між акторською грою і словом нерідко втрачається.
Звісно, в репертуарі трупи мають бути спектаклі й мовою оригіналу — для гастролей це просто необхідно. Але вдома слід співати все ж рідною. Пригадую, як на гастролях у Чехословаччині мене попросили виконувати партію Ріголетто українською, хоча я вивчив її й італійською. Так усі 20 спектаклів я українською при повних залах і проспівав.
— На роботу до закордонних театрів запрошували?
— О, у мене такі були пропозиції і запрошення — до найкращих театрів світу кликали. Але я виступив там — і додому. Я собі не уявляв життя без України. Моя старша сестра вийшла заміж за хлопця — нашого земляка із села, який приїхав у гості з Канади. Вони познайомилися, побралися. Вона дуже не хотіла їхати з України. Переживала. Ніяк не могла там звикнути. У неї такий характер, як у мене.
Я об’їздив увесь світ. І переконався: у нас неповторний народ. Дуже ввічливий, не агресивний, набожний, добрий, красивий. І як би я не стомився на гастролях, а повертався в Україну і за два–три дні повністю відновлював і свою енергію, і голос, і настрій.
— За радянських часів ваші платівки виходили мільйонними тиражами. Зараз вас назвали б володарем золотого чи платинового диска...
— Ніхто мені ні золотого, ні платинового диска не вручав. Міністр культури СРСР Катерина Фурцева на якихось зборах, де я був присутній, сказала: «Ми можемо привітати Дмитра Гнатюка з 37–мільйонним випуском його платівок». Якби це було за кордоном, то я був би мільярдером (сміється). А тоді я нічого з того не мав. Зараз якийсь відсоток іде, але дуже невеличкий. Але я не побиваюся. Олександр Македонський перед смертю казав: «Коли моє тіло нестимуть через місто, не закривайте руки. Щоб люди бачили: я нічого з собою не взяв».
«Моя каденція закінчилася, я сказав: усе»
— До 2002 року ви були народним депутатом. Намірів повернутися в політику немає?
— Ні, я настільки розчарувався... Я ж був депутатом трьох скликань ще при радянській владі. Але там усе дуже просто було: раз на рік збиралися, засідали два–три дні, і на цьому все. А тут — щось неймовірне. Ця боротьба партій, суперництво. Верховна Рада мала б усе робити для того, щоб розбудовувати нашу державу, а не навпаки — нищити її. І я там не витримав. Моя каденція закінчилася, я сказав: усе. Мене й далі запрошували, одна партія навіть у п’ятірку обіцяла вписати, якщо погоджуся балотуватися. Але я не захотів. Бо просто сидіти в парламенті мені нецікаво, а щось корисне зробити однак не дають. За Віктора Ющенка були у Верховній Раді якісь національні ідеї, державницькі. А зараз що? Побачите, ми ще розплачуватимемося за те, що сьогодні відбувається, бо на українській ідеї це негативно відіб’ється...
А вона нам сьогодні як ніколи потрібна! Дехто каже: українська ідея — це культура. Нічого подібного! Там ще й великий патріотизм, національність, мова, релігія. З усього цього й формується українська ідея. Ми ж іще дуже молоді — наша держава тільки 19 років прожила. Й ідеологія в нас повинна ще працювати на 150 відсотків.
У духовному житті України занадто багато політики. От у нас є церква Московського патріархату і Київського. Я вважаю, що помісна церква має бути. Всі ми молимося до одного Бога. Але чому ми маємо це робити російською мовою? Коли політика втручається в духовність — це погано!
Я за те, щоб жити у дружбі з нашими сусідами. Але, як казав поет, — «у кожного своя доля і свій шлях широкий». Ми, українці, нарешті здобули незалежність. Дорожіть цим, плекайте це, тіштеся цією незалежністю, бо вона відкриває великі перспективи — мати свою державу і бути господарем на своїй землі.
Народився 28 березня 1925 року в селі Мамаївці Чернівецької області.
1951 року закінчив Київську державну консерваторію ім. Чайковського, у 1975–му — Державний інститут театрального мистецтва ім. Карпенка–Карого.
З 1951 року — соліст, а з 1975–го і режисер Державного (тепер — Національного) академічного театру опери та балету ім. Шевченка.
З 1988 року — головний режисер цього театру.
Народний артист України, народний артист УРСР та СРСР, професор Музичної академії ім. Чайковського.
Виконував оперні партії Остапа («Тарас Бульба»), Миколи («Наталка Полтавка») Султана («Запорожець за Дунаєм») Енея, Мазепи, Євгенія Онєгіна, князя Ігоря, Ріголетто, Фігаро тощо. Як режисер поставив понад двадцять спектаклів («Князь Ігор», «Тарас Бульба», «Запорожець за Дунаєм», «Наталка Полтавка» та інші).
Записав понад 30 платівок.
Депутат трьох скликань Верховної Ради СРСР, у 1998—2002 роках — депутат Верховної Ради України.
Герой Соціалістичної Праці, лауреат Державної премії ім. Шевченка, Державної премії СРСР, Державної премії Грузії ім. Паліашвілі та Премії Ленінського комсомолу.
Нагороджений орденами Миколи Чудотворця, князя Володимира Великого ІІІ ст., князя Ярослава Мудрого V ст. У 2005 році удостоєний звання Героя України.
