Недавно було опублiковано повiдомлення про закiнчення пандемiї «свинячого грипу». Витрачено величезнi кошти, аби побороти цю хворобу, що охопила всю державу. Щоденний, як на вiйнi, перелiк жертв — невiдомо вiд якої хвороби. І чимало голосiв нагнiтали «свинячий» психоз. Цiкаво було б знати, чиї то були голоси, бо сьогоднi вони можуть нагнiтати вже iнший психоз, i так само безвiдповiдально, як i тодi...
А ще хотiлося б торкнутися теми, також актуальної для нашого суспiльства. Пройдiться сьогоднi мiстом i побачите скрiзь — по всiх пiдземних переходах, базарах, просто на вулицях — однотипнi торговi точки, ятки — металопластиковi оборудки з навiшеними наперед металевими жалюзi. Але запитайте, хто хазяїн цих торгових точок, i конкретної вiдповiдi ви не почуєте. Торговцi, якi там працюють, не є їхнiми власниками, зате стабiльно i вчасно мають сплатити орендну плату за їх користування. І немалу, таку, що батьки часто–густо мають доплачувати з власної кишенi за роботу свого чада в такiй точцi. Бо роботи, власне, нема, країна суцiль торгує дешевими китайськими товарами ширвжитку, що стають недешевими внаслiдок кiлькаразового посередництва...
А поки що з пасивної згоди дрiбних пiдприємцiв i Антимонопольного комiтету можна отримувати добрий зиск на бажаннi передусiм молодих, а також людей iз глибинки мати хоч якесь робоче мiсце. Зиск не тому, хто там працює, а тому, хто зумiв так спритно захопити весь торговий простiр столицi. Кажуть, що тiльки в однiєї людини таких орендних точок близько п’яти тисяч, i сума за оренду однієї точки за мiсяць приблизно така сама — у гривнях. Ну не може в такiй ситуацiї середнiй українець мати середнiй статок.
Або ще одне базарне питання, тiльки стосується воно вже мешканцiв сiл та їхнього товару. Довгий час, починаючи вiд колективiзацiї, селянам забороняли мати приватну власнiсть. На своїх маленьких присадибних дiлянках правдами i неправдами вони вирощували, виготовляли все що завгодно i продавали на так званих колгоспних ринках. Сьогоднi цi ринки знищено, а свiй присадибний товар вони можуть продавати в орендних точках, про якi вже йшлося. Тут уже треба говорити не про потужних фермерiв, а про тих, хто за приписом радянської влади так i залишився дрiбним аграрним власником, а також про тисячi й тисячi замiських фазендникiв, що обробляють 10—40 соток, якi так щедро роздавала влада в 90–х роках. Кияни до них ставляться доброзичливо — не нарiкають на незручностi в транспортi, допоможуть при потребi. Але реалiзувати свою продукцiю вони практично не можуть: не всiм, витiсненим на задвiрки базарiв, вистачає нахабства торгувати на тротуарах...
Михайло ЗАЛИЙСАЛО
Київ