Мідної гори хазяї

Очевидно, це в Донбасу планида така — бути краєм гірників та металургів. Професії ці були тут популярними з давніх–давен. Свідчення тому археологи розкопали в так званій Бахмутській улоговині, що розкинулась на два суміжні райони Донеччини та Луганщини. Цілий гірничо–металургійний комплекс тут діяв iз XVII по XIII століття до нашої ери. Тобто даній «спеціалізації» регіону — три з половиною тисячі років.

«У нас на районі...»

Юрій Бровендер веде розкопки поблизу села Картамиш Попаснянського району з 2001 року. Завдяки його зусиллям у сучасній археологічній літературі вже встигло закріпитися поняття «Картамиський археологічний мікрорайон» — настільки активно доцент Донбаського державного технічного університету пропагує своє відкриття. Допомагають у цьому Юрієві Михайловичу колеги з Інституту археології НАНУ, а також iз Воронезького державного університету Росії.

— Особливістю геологічної будови території Бахмутської улоговини, — розповідає доцент, — є вихід на поверхню шарів мідистих пісковиків. Тут вони проявляються у вигляді плівки бiрюзового або зеленого кольору — азуриту й малахіту. Власне, за цими ознаками стародавні знавці й могли визначити наявність тут мідних покладів.

— Картамиш — це частина Бахмутської улоговини? — цікавлюсь у науковця.

— Так. Картамиський археологічний мікрорайон складається з комплексу пам’яток гірничої справи: підземних гірничих виробок та виробки кар’єрного типу доби пізньої бронзи. Окрім того, це — два великих поселення гірників–металургів, що тут жили, і велика техногенна ділянка, де здійснювалося збагачення мідної руди та підготовка міднорудного концентрату. Тобто в наявності буквально всі цикли стародавнього металовиробництва. Але унікальність мікрорайону полягає навіть не в цьому, а в тому, наскільки добре зберігся комплекс. Пам’ятки давнього гірництва у світі можна перерахувати на пальцях; до того ж мідні руди, якщо їх знаходили в давнину, розроблялись і в більш пізній історичний час. Скажімо, на Уралі 80 вiдсоткiв видобутку міді в Російській імперії велося в тих же місцях, що й у давнину, а отже, сліди давньої розробки, зокрема у знаменитих Каргалах, знищено більше пізніми гірничими процесами. А тут, на Картамиші, стародавнє населення як пішло три з половиною тисячі років тому — так ці прояви практично ніхто й не розробляв. Спроби робили місцевi купцi наприкінці XIX століття, але вони були вкрай локальними. Фактично ми маємо унікальну територію для вивчення стародавнього металовиробництва, що дає можливість реконструювати стародавній процес виробничої діяльності. Ну і, власне, музеєфікувати ці об’єкти.

М’ясо як грошовий еквівалент

Древні «колеги» сучасних металургійних олігархів свій «бізнес» вели кланами, близько не підпускаючи чужих до своєї справи.

— Уже зараз чітко вимальовується складна система виробництва й розподілу самої міді в давнину. Картамиш — це лише один iз рудопроявів на території Бахмутської улоговини. Загалом їх близько 50, але тільки 10 розроблялося в давнину, оскільки лише тут мідні руди виходили на поверхню. Саме тут і знайдено численні свідоцтва рудорозробок. Освоювали їх спеціалізовані клани гірників–металургів: ніхто не мав права, не будучи посвяченим, займатися цим. Йдеться про середину II тисячоліття до н. е. Поки що саме цей хронологічний пласт представлено знайденими матеріалами — гірським знаряддям, а саме: мотиками, кайлами, молотами, керамікою, ливарними формами, знаряддям металообробки, абразивами тощо. Усі вони добре синхронізуються зі специфічною керамікою, притаманною цій добі. Датування також підтверджується даними радіовуглецевого аналізу.

Детальне вивчення усього розмаїття знахідок дозволив шукачам за кілька років «синтезувати» не лише древню технологію виробництва міді, а й систему її збуту та споживання. Юрій Михайлович дещо розчарував, заявивши, що плавлення міді на Картамиші проводилося в дуже обмежених обсягах — тільки для власного споживання рудокопами. Але тут же й заспокоїв: далеко везти руду не доводилося.

— Основну масу концентрату транспортували на території, багаті лісом. Проведення палеологічних досліджень свідчить: лісів на території Картамишу практично не було. А для того, щоб отримати 1 кг міді, необхідно 400 кг деревного вугілля. Тому простіше було транспортувати не вугілля до родовища, а мідну руду — до лісу. Це — заплава Сіверського Дінця. Очевидно, сюди приїжджали люди — назвемо їх купцями — і відбувався обмін. До речі, по Донцю знайдено поселення, які за типом можна визначити як факторії. Гірники, в обмін на руду, отримували від купців худобу. Кількість кісток (в основному великої рогатої худоби) на одиницю площі тут значно більша, ніж на інших поселеннях цього ж часу. Це я до того, що для видобутку міді необхідним було фізичне навантаження, що, у свою чергу, вимагало багатої білком їжі.

Спеціалізоване поселення «чистих» металургів знайшли неподалік, кілометрів за 25 від рудників, поблизу Усова озера в Краснолиманському районі Донеччини. Очевидно, тамтешній «клан» і був основним споживачем Картамишу. Чи відбувалися між ними війни та недружні поглинання на кшталт «Ахметов проти Бойка і Тарути» — встановити методами сучасної археології неможливо.

Зливок за давнiм рецептом

У Картамиської експедиції є одна характерна особливість, яку можна помітити вже в назві ВНЗ, де працює Бровендер: «державний технічний». А в 2001–му, коли робота тільки–но починалася, він узагалі був «просто» інститутом. Донбаським гірничо–металургійним. Тодішній ректор інституту Володимир Дорофєєв, хоч і жив у провінційному Алчевську, виявився людиною із достатньо широкими поглядами.

— Потрібно сказати, що Володимир Миколайович — хрещений батько цього проекту. Завдяки його зусиллям як ректора ДГМІ створена практика проведення щорічних експедицій на Картамиш за участю студентів — майбутніх гірничих інженерів і металургів.

Завдяки тісній співпраці з високопрофесійними металургами та гірниками на Картамиші було здійснено унікальний експеримент: використовуючи повні аналоги древнього гірничо–видобувного, збагачувального та металургійного знаряддя і відтворивши всі цикли тодішньої технології, Бровендеру з товаришам вдалося отримати реальний зливок міді. Невеличкий — грамів сто.

— А прадавні ваші... «колеги» яких розмірів зливки виплавляли?

— Ми знаходили у «факторіях» зливки вагою від 100 до 150 грамів. Більших не зустрічали.

— А в загальному обсязі?..

— Ми підрахували, що тільки в одній iз гірських виробок було видобуто більше 30 тисяч тонн гірничої маси. Навіть за п’ятивідсоткового вмісту міді в руді ця шахта забезпечила виробництво близько 2 тисяч тонн металу. А враховуючи, що найбільш металомістким виробом тоді була сокира, можна уявити, скільки з цієї міді було виготовлено всіляких ножів, ґудзиків тощо. Користувалося ж цією продукцією населення на чималих просторах від Дніпра до Дону.

— Можете щось сказати про етнічну приналежність картамиських рудокопів?

— Це — індоєвропейці, а точніше — найдавніші іранці. І от що незрозуміло: вони пішли звідси якось відразу, без видимих причин. При тому, що рудні поклади далеко не були вичерпані і слідів іноземної навали немає. Існує гіпотеза, що у XIII столітті до н.е. різко змінився клімат. Відійшла вода, а без неї життя в степу неможливе. А мені спало на думку, що саме в цей період у регіоні з’являється залізо. Мідь програла новому металу в конкурентній боротьбі?

До речі, щодо іранців. Іранцями були пізніші скіфи, чиїми прямими нащадками ми себе вважаємо. За скіфами прийшли в українські степи сармати — найближчі родичі скіфів...

— У якому напрямі ви збираєтесь працювати далі?

— Я намагаюся затвердити у свідомості наукової громадськості тезу про те, що тут, на Донбасі, поряд з іншими регіонами — закладався фундамент сучасної металургійної цивілізації. Я так вважаю не тільки тому, що патріот Донбасу: для цього є й більш вагомі підстави.