Головна телегра завжди «прописана» в тісному будиночку у Нескучному саду в Москві, а спортивний варіант «ЩДК» збирає великі зали з безліччю команд.
Рівно 35 років тому, 4 вересня 1975–го, на радянському ЦТ відбувся перший ефір «Сімейної вікторини «Що? Де? Коли?». Телеглядачі СРСР мали змогу спостерігати за грою двох команд — родин Іванових та Кузнецових із Москви. Програма мала інакший формат, ніж той, до якого ми звикли, — не було дзиґи–рулетки і конвертів із запитаннями, а зйомки проводилися в квартирах двох сімей по черзі. Авторами першого формату передачі «Що? Де? Коли?» були Володимир Ворошилов та Наталя Стеценко. А перший ефір «ЩДК» вів Олександр Масляков, який згодом став «обличчям» іншої популярної телегри — КВК.
За рік вікторина перетворилася в телевізійний клуб. У записі передачі 1976 року взяли участь студенти кількох факультетів Московського університету. У грі з’явилася рулетка, але хвилин на роздуми гравці не мали — відповідати потрібно було відразу. Призами були книжки: відповів на запитання — отримав книгу, відповів на сім запитань — маєш головний приз, комплект книг. Відповіді оцінювали академіки АН СРСР.
У 1977 році у грі з’явився «інкогніто з Останкіно». Таким прізвиськом глядачі охрестили Володимира Ворошилова, який став основним ведучим і в кадр не потрапляв. Йому допомагали ще три «невідомі голоси» — журналісти Андрій Меньшиков та Світлана Берднікова, а також геолог Зоя Аралова. За рік єдиним ведучим програми залишився Ворошилов, колишній театральний режисер.
Уродженець Сімферополя (справжнє прізвище — Калманович), Володимир Якович швидко став справжнім гуру «ЩДК», а телегра, що популяризувала науку й інтелектуальне самовдосконалення, — улюбленим видовищем не розпещених усілякими шоу громадян Радянського Союзу. Із 1989 року і до смерті в 2001–му Ворошилов був президентом Міжнародної асоціації клубів «Що? Де? Коли?», також очолював компанію «Гра». Із 2001–го «ЩДК» на Першому російському каналі веде прийомний син Володимира Яковича Борис Крюк, який наслідує манеру метра.
Термін «знавці» з’явився у 1979 році. Тоді ж було запроваджено музичну паузу та офіційний рахунок гри.
Про найтитулованішого гравця у «Що? Де? Коли?» — шестиразового лауреата «Кришталевої сови», інженера–системотехніка Олександра Друзя з Петербурга — складено навіть чимало анекдотів.
«ЩДК» вже віддавна вийшло за рамки «чорних телеящиків». «Спортивна версія» гри з’явилася в 1989 році — після установчого конгресу Міжнародної асоціації клубів, який відбувся в Маріуполі. Асоціації клубів «Що? Де? Коли?» існують фактично в усіх країнах пострадянського простору та багатьох інших країнах, де гру культивує переважно пострадянська діаспора.
Існує усталений кодекс «ЩДК» та три види ігор: очна — всі команди (до шести осіб у кожній) грають в одному залі, питання зачитує один і той самий ведучий; синхронна — однакові запитання «граються» паралельно на різних ігрових майданчиках; телефонна або онлайн (але такий спосіб гри суперечить кодексу спортивного «ЩДК», зокрема через неможливість контролювати кількість учасників у команді).
* * *
Кілька разів телевізійна версія «ЩДК» з’являлася на українському телебаченні. Зокрема, у лютому–грудні 2008 року на Першому національному транслювали ігри «Українського міжнародного клубу знавців» (переважно російською мовою, бо, мовляв, до команд входять представники різних країн СНД). У 2009–му телегра виходила на каналі К1. Поновити змагання телеклубу К1 планує і цієї осені.
Найвідомішими представниками або вихідцями з України в «ЩДК» є Борис Бурда й Анатолій Вассерман (Одеса), Андрій Козлов, віце–президент МАК (Луганськ), Ігор Кондратюк (Херсонщина).
У дипломі про вищу освіту 40-річного Валерія Бондаренка написано: лікар ветеринарної медицини. Та з ветеринарією в нього якось не склалося. Аби заробити на життя, почав, як і багато хто, займатися торгівлею. Жив у Харкові, а 14 років тому перебрався до Полтави. Разом із дружиною Владою почав багато мандрувати світом. >>
Бій оголошено. Воїни у важких обладунках роблять перші кроки назустріч і здаються неповороткими. Та раптом усе прискорюється — і загін із протилежного боку ристалища за кілька секунд опиняється поруч. З жорстким бряцанням мечі опускаються на щити. Вже падають на землю бійці, зовсім не жартома повалені супротивниками. >>
Щоб помилуватися краєвидами Львова згори, достатньо піднятися на Високий замок чи міську Ратушу. Проте лише цими загальновідомими оглядовими майданчиками місто Лева аж ніяк не обмежується. Старовинне місто з костелами та церквами має свої таємниці усюди, зокрема й на дахах. >>
Саме зі столиці Галичини вісім років тому почалася мода на карети і «європейські» упряжі (екіпажі, запряжені двома або чотирма кіньми). Коні львівського каретного двору і в кіно знімаються, і туристів катають, і навіть беруть участь у рицарських боях. >>
Від серйозного коломийця Миколи Савчука до смішного — один крок. Нежурливої слави він зажив собі «золотими» коломийками, перелицьованими на новий діалектний лад, тонким гумором і влучною сатирою. Хоча чоловік він, як не крути, здебільшого солідний (приміром, очолює видавничо–редакційний комітет «Енциклопедії Коломийщини» — багатотомного академічного видання). Та його нестримний потяг до сміху час від часу дає про себе знати. Часто — оригінальними проектами, які стають гордістю коломийців та принадою для туристів. Один з останніх — приватна «Весела оселя», яка прихистила постійно діючий музей сміху, відеотеку з кінокомедіями, бібліотеку книжок, альбомів карикатур та українських гумористично–сатиричних часописів від середини ХІХ століття і дотепер. >>
Старі машини харківського клубу «Самохід» «знімалися» у серіалі «Ліквідація» та ще в сімох картинах. Вони незмінно беруть участь у парадах 9 Травня і з’являються скрізь, де є потреба продемонструвати техніку минулого століття. У кожного з цих раритетів — своя історія, нерідко пов’язана зі знаковими подіями або іменами відомих людей. На цих автівках, мотоциклах, броньовиках ніби закарбувалася мить, яка більше ніколи не повториться, але має у часі свого живого свідка. Їх у світі лишилися одиниці, тому всі поспішають побачити те, чого завтра може й не бути. >>
