60–річний Борис Бурда — одна з зірок інтелектуального телеклубу. (Фото з сайту odessa–life.od.ua.)
У клубі «Що? Де? Коли?» Бориса Оскаровича називають «ходячою енциклопедією», а він сам говорить про себе як про «достатньо ерудовану, відносно вольову, достатньо акуратну і наполегливу людину». До 35–річчя від дня виходу в ефір телегри «ЩДК» Борис Бурда розповів «УМ» про телефонний відбір, несерйозні виграші і «погані запитання», а також поділився радістю від знаходження способів харчування на водному та залізничному транспорті.
— Борисе Оскаровичу, в інтернеті є інформація, що стати «знавцем» вас змусив комсомол. Це правда?
— Абсолютно точно. З цієї причини я й організував «Клуб інтелектуальних ігор». Але це не привело мене на телепередачу напряму — клуб існував шість років окремо... До речі, тоді я мало грав у «Що? Де? Коли?» — ми більше займалися тим, що придумували нові ігри.
А на телебачення я потрапив у доволі достойний спосіб. Мене не відбирали телевізійники — я й моя команда заслужили це хорошою грою. У 1990—91 роках брали грати лише тих, хто показував найкращий спортивний результат. Це було велике змагання, що проходило по всьому Радянському Союзу по телефону. Командам телефонували, ставили запитання, і через хвилину гравці давали відповідь.
— Пригадуєте свою першу телегру? Гравці хвилювалися?
— Ні, ми не хвилювалися, бо на це просто не було часу. Якби ми хвилювалися перед грою, не ввійшли б до числа кращих. Ті, хто хвилювалися, грали набагато гірше і нічого не здобували.
— Формат програми 90–х років дуже відрізнявся від теперішнього?
— Майже ні. Слід сказати, передача завжди була в певному сенсі чесною. Чесність полягала в тому, що ми справді знаходили відповіді на запитання, які чули вперше у житті. Звичайно, є люди, які кажуть: «Ну звісно, гравцям говорять, як готуватися, або просто повідомляють відповіді». Але якби така постановка насправді існувала, ми були б великими акторами і, можливо, навіть знімалися б у Голлівуді.
Що стосується того, що в грі «Що? Де? Коли?» іноді виявляється суб’єктивність ведучого, це є в усіх спортивних іграх, що декларують відкритість та чесність.
— Зараз багато нарікають на комерціалізацію всіма улюбленої телегри. А в 1990 році, коли ви починали грати в «Що? Де? Коли?», призами були ще книги чи вже грошові винагороди?
— Знаєте, мені важко сказати... Наскільки я пригадую, тоді давали не книги і не гроші, а туристичні путівки. Проте мені це здається абсолютно неважливим. Бо ми граємо не за книги, не за гроші, не за ламані ґудзики. Ми граємо за питання. І в той час, коли звучить питання, нам абсолютно все одно, чи виграємо ми гроші, чи ні.
— А взагалі, чи можна збагатитися за рахунок виграшу в «Що? Де? Коли?»?
— Суми, які виграються, здебільшого абсолютно несерйозні. Щоправда, кілька разів я вигравав доволі пристойні гроші, але не скажу, що неймовірні.
Колись я виграв 10 тисяч доларів. Чесне слово, не можу сказати, на що їх витратив. Не тому, що не хочу сказати, а тому, що просто не знаю. Якось витрачав на свої потреби, і так їх не стало....
— Як відбувається підготовка до гри? Гравці мають якусь спеціалізацію?
— Я спробую пояснити одну річ. Навмисне ніхто нічого не вивчає, бо це нічого не дає. Гравець приходить у клуб готовим. І нічого нового він не дізнається, нічим конкретним особливо не цікавиться. Просто вчиться краще сприймати товаришів, краще сприймати психологічне навантаження. Ніяке вивчення якихось сфер життя та науки не допоможе в нашій грі, і не повинно допомагати. Тоді б гра була нецікавою.
Скажіть, вам цікаво було б дивитися, як гравці згадують про якийсь маловідомий факт з історії? Звичайно, ні. Навіщо це потрібно? А так — на основі знань, які ми всі маємо, в тому числі і наші глядачі, ми робимо якийсь висновок, даємо відповідь. Тому не потрібно нічого вивчати.
— Якщо гравець неправильно відповідає і «валить» гру, команда може йому влаштувати якесь покарання? Були такі випадки?
— Та ніколи! Боже збав! Таку людину потрібно тільки втішати, а надалі лише підтримувати і намагатися поліпшити їй настрій. Бо в іншому разі це тільки спровокує різке погіршення гри команди. І така команда зникне дуже швидко.
— Пане Борисе, а є якесь питання, яке можете назвати найважчим за практику вашої гри на телебаченні?
— Та Бог його знає. Багато цікавих питань було... Ось пригадую одне симпатичне. Винесли тарілку з бульйоном. Ворошилов підніс її до мене і поцікавився: «Скажіть, Бурда, смачний бульйон?» Я спробував і чесно відповів, що «кубики». Тоді ведучий запитав: «Що сервірують до бульйону? Ложку. Правильно?» Я ствердно відповів. Потім Ворошилов ставить запитання: «Коли сервірують до бульйону дві ложки?» Усі почали думати, ніхто відповіді не знав. Тоді я взяв ці дві ложки і опустив їх у бульйон. Від першої пішла хвиля. Але, вдарившись об іншу, вона затухла. І тут я все зрозумів. Де нам заважають хвилі, і ми хочемо зменшити їх масштаб?
— Ну, на судні...
— Ви абсолютно праві! Саме на судні, та й у поїзді, бульйон сервірують із двома ложками. Щоб однією їсти, а іншою — зменшувати коливання.
Вам же було приємно, коли ви здогадалися? А як було приємно мені! Тож найкращі питання — ті, які може вирішити логіка та інтуїція. І більш нічого. Погане питання — якщо воно стосується якогось факту. «Візьми книжку з полиці».
— Можете пригадати свою найцікавішу гру?
— Якщо я не помиляюся, це одна з ігор 2008 року. Тоді я безперервно відповідав. Я відповів на п’ять запитань і не відповів на чотири. Мені доводилося безперервно відповідати, проте не завжди точно. Я відповів на запитання, яке не «взяв» капітан, і за рахунку 5:5 за 5 секунд до кінця обговорення я знайшов відповідь на питання, яка дозволила команді здобути перемогу.
Такі ігри бувають рідко. Зазвичай навантаження ділиться рівномірно між членами команди. Але тоді це була моя гра.
— 35–річчя «Що? Де? Коли?» будете відзначати?
— Ні, це навіть якось не прийнято. Хоча, безумовно, в суботу я згадаю про цю дату. Причому в теперішньому телерозкладі 4–те число є ігровим днем.
Бурда Борис Оскарович
Народився в Одесі 25 березня 1950 р.
Закінчив школу із золотою медаллю, Одеський політехнічний інститут (теплоенергетичний факультет) — із червоним дипломом; інженер–теплоенергетик з автоматизації.
Захоплюється кулінарією. Це захоплення стало професійним, адже Борис — ведучий кулінарних телешоу, автор багатьох книжок із кулінарії.
Грає на шестиструнній гітарі та фортепіано. Лауреат багатьох фестивалів авторської пісні.
У 1970–х грав у КВК за команду Одеси, дворазовий чемпіон КВК.
У клубі «Що? Де? Коли?» — з 1990 р. Триразовий володар «Кришталевої сови» (1998, 2000 і 2008 рр.) і «Діамантової сови» (2007 р.).
Одружений, має двох синів та двох онуків. Старший син Бурди є керівником великого торговельного холдингу, до складу якого входить, зокрема, відома мережа магазинів товарів для дітей «Антошка».
У дипломі про вищу освіту 40-річного Валерія Бондаренка написано: лікар ветеринарної медицини. Та з ветеринарією в нього якось не склалося. Аби заробити на життя, почав, як і багато хто, займатися торгівлею. Жив у Харкові, а 14 років тому перебрався до Полтави. Разом із дружиною Владою почав багато мандрувати світом. >>
Бій оголошено. Воїни у важких обладунках роблять перші кроки назустріч і здаються неповороткими. Та раптом усе прискорюється — і загін із протилежного боку ристалища за кілька секунд опиняється поруч. З жорстким бряцанням мечі опускаються на щити. Вже падають на землю бійці, зовсім не жартома повалені супротивниками. >>
Щоб помилуватися краєвидами Львова згори, достатньо піднятися на Високий замок чи міську Ратушу. Проте лише цими загальновідомими оглядовими майданчиками місто Лева аж ніяк не обмежується. Старовинне місто з костелами та церквами має свої таємниці усюди, зокрема й на дахах. >>
Саме зі столиці Галичини вісім років тому почалася мода на карети і «європейські» упряжі (екіпажі, запряжені двома або чотирма кіньми). Коні львівського каретного двору і в кіно знімаються, і туристів катають, і навіть беруть участь у рицарських боях. >>
Від серйозного коломийця Миколи Савчука до смішного — один крок. Нежурливої слави він зажив собі «золотими» коломийками, перелицьованими на новий діалектний лад, тонким гумором і влучною сатирою. Хоча чоловік він, як не крути, здебільшого солідний (приміром, очолює видавничо–редакційний комітет «Енциклопедії Коломийщини» — багатотомного академічного видання). Та його нестримний потяг до сміху час від часу дає про себе знати. Часто — оригінальними проектами, які стають гордістю коломийців та принадою для туристів. Один з останніх — приватна «Весела оселя», яка прихистила постійно діючий музей сміху, відеотеку з кінокомедіями, бібліотеку книжок, альбомів карикатур та українських гумористично–сатиричних часописів від середини ХІХ століття і дотепер. >>
Старі машини харківського клубу «Самохід» «знімалися» у серіалі «Ліквідація» та ще в сімох картинах. Вони незмінно беруть участь у парадах 9 Травня і з’являються скрізь, де є потреба продемонструвати техніку минулого століття. У кожного з цих раритетів — своя історія, нерідко пов’язана зі знаковими подіями або іменами відомих людей. На цих автівках, мотоциклах, броньовиках ніби закарбувалася мить, яка більше ніколи не повториться, але має у часі свого живого свідка. Їх у світі лишилися одиниці, тому всі поспішають побачити те, чого завтра може й не бути. >>
