«До загальнолюдських цінностей можна прийти тільки через національні та релігійні», — такого переконання за 30 років активної громадської діяльності дійшов колишній радянський дисидент і політв'язень, член Української гельсінкської групи, а нині — віце-президент Конгресу національних громад України Йосиф Зісельс. Ще одним підтвердженням цієї думки є організований КНГУ табір «Джерела толерантності», в якому діти різних національностей навчаються взаєморозуміння, проживаючи дні в традиції того чи іншого народу.
У минулому України щодо національних громад простежується закономірність: поневолення українців відгукується для інших національностей репресіями і нищенням культурної спадщини. А свобода українського народу завжди є запорукою свободи нацменшин. Щодо вольностей, то, скажімо, законодавство Української Народної Республіки щодо національних меншин було визнане одним з найкращих на ті часи в Європі. Схожа картина вималювалася й на зорі нинішньої незалежності, наприкінці 1980-х — початку 1990 років: Рада національностей Народного руху України заклала основи національної політики в сучасній Україні.
Сьогодні Йосиф Зісельс, який брав участь у створенні Ради національностей Руху, ділиться з «УМ» своїми міркуваннями з приводу співпраці представників різних націй задля відновлення на українських теренах життя, поруйнованого в добу радянського інтернаціоналізму та атеїзму.
— Пане Йосифе, як підходила до національного питання Українська гельсінкська група, коли ви вступали до неї в 1978 році?
— У документах УГГ таких позицій я не пригадую. Але це питання, безперечно, обговорювали. Тоді весь самвидав був насичений єврейськими, українськими, вірменськими, грузинськими, литовськими «питаннями». І для мене не було проблемою розповсюдження матеріалів Української, Литовської чи Грузинської гельсінкських груп, бо ми розуміли, що це питання одного й того ж фронту — нашого спільного фронту боротьби проти комуністичної імперії.
Взагалі, для мене дуже важливою темою у 1970-ті роки було відновлення. Ось, припустимо, ми чогось досягнемо, й імперія впаде. І що потім? На чому базувати відновлення життя? Я про це дуже багато розмовляв з Горинем, Чорноволом, іншими дисидентами. Ми всі були єдині в тому, що без найпростіших, основних засад співжиття, закладених у релігії, неможливе відновлення ані народів, ані держави. І сьогодні ми бачимо наслідки того, що стрімка політизація й економізація відносин, яка не супроводжується роботою з питаннями сумління, призводить до багатьох проблем і в політиці, і в економіці.
Я тоді менше займався національними питаннями і зосередився на тих, які мені здавалися найболючішими: використання психіатрії з політичною метою. Це була найцинічніша форма імперської комуністичної практики. Медикаменти, які використовували в таких закладах, шкодили серцю, печінці; рідні соромилися поставленого діагнозу... В Україні тоді цим ніхто професійно не займався. Семена Глузмана, який здійснив два дослідження — справ Леоніда Плюща і Петра Григоренка, — відразу посадили. І мені здалося, що я буду корисним у цій справі. У моїй картотеці було понад 80 українських випадків використання психіатрії з політичною метою.
Після першого ув'язнення я відновив контакти з УГГ, із загальнодемократичними колами у Москві. Це був дуже тяжкий час, початок 1980-х років, агонія перед кінцем. Я менше трьох років провів на волі, й мене знову заарештували. Коли йшов суд у квітні 1985 року, саме відбувався пленум, на якому Горбачов проголошував «прискорення». Але я відсидів до кінця і ще отримав рік нагляду за те, що відмовився від амністії за 9 місяців до кінця терміну. Це була горбачовська амністія, зроблена дуже по-совєцьки — її пропонували в обмін на підписку, що не займатимусь політичною діяльністю. Я не збирався нею займатися, але ж через те, що мені ще якісь умови ставлять, відмовився. Тільки у жовтні 1988-го я став цілком вільною людиною. Це вже була перебудова... Здавалися такими рожевими горизонти. Стільки було ентузіазму, зустрічей. Чорновіл до мене приїздив. Ми разом створювали Українську гельсінкську спілку, потім із неї вийшла перша українська партія — Республіканська. Але мене політика не дуже цікавила, я тоді працював над відновленням єврейського життя, ми в Чернівцях створювали перше в Україні єврейське товариство, і після Таллінна — друге в Союзі. Тоді мали дуже багато роботи, бо все було винищене.
— Що було для вас найнеприємнішим у радянській національній політиці?
— Багато було тоді неприємного... Але найбільше зачіпали мене брехня і насилля. Це те, що витримати було неможливо. 1960—70-тi роки — це вже було не таке насилля над людьми і не така брехня, як у 1930—40-вi роки. Але... Коли ти мусиш пропускати це через себе... Була така соціальна шизофренія, коли вдома казали одне, на роботі — інше, і цього треба було зректися. Зрозуміло, що слабка людина не може змінити державний устрій, який був у Союзі. Навіть група людей не могла його змінити, і я не перебільшую ролі дисидентів. Але дуже важливим було розбити міф про однодумство: ніби всі мріють про комунізм. Коли деякі люди заявляли, що вони в це не вірять, що в них інакші думки, вони свідчили, що через себе це не пропускають. Вони не можуть змінити всього, але довкола себе, на відстані простягнутої руки, можуть створити певний мікроклімат, де будуть вони і їхні друзі й не буде брехні. Те ж саме — з насильством, в якому змушувала брати участь радянська влада. І збори, на яких треба було когось засуджувати, і заохочуване писання доносів. Це робило людей учасниками загального злочину. І те, що дехто відмовлявся від цього, було початком кінця системи.
— Тоді люди зберігали довкола себе незамулене середовище, щоб захиститися від руйнівної неправди. Здається, тепер Конгрес національних громад опановує простір для життя так само через окремих особистостей?
— Сьогодні в Україні маємо міжнаціональну злагоду. Ми всі пишаємося цим, і влада в тому числі. І ми розуміємо, що якби не було співпраці й взаємодопомоги у підпіллі в 1960—80-тi роки, то навряд чи цей чинник спрацював би. Ми можемо навести регіональні приклади, де такої взаємодії не було. Там — міжнаціональні конфлікти. А ми свого часу знали, що є єдиний ворог — комуністична імперська машина. Усім хотілося продовжувати себе у майбутньому, і ми усвідомлювали, що без повалення цієї машини ніхто розвиватися не зможе. Тоді не думали, що пройде незначний відтинок часу — і ми опинимося в стані, коли потрібно буде будувати те, задля чого боролися. Але чи готові ми були розпочати нове життя, і чи не повинні, як Мойсей, пройти відстань у 40 років, аби народжених у совєцькому рабстві змінили нові генерації, які виросли на волі?
Конгрес національних громад постав із тієї співпраці, яка розвивалася упродовж 1960—80-х років. З тієї праці, що була на початковому етапі в Народному русі України. І сьогоднішні події — це ланцюжок, який поєднує. Тобто відбувається процес спадковості певних ідей, засад від однієї генерації до іншої. Iз середини 1990-х років, коли кожен пройшов свій шлях відновлення національного життя, лідери національних громад почали контактувати. Ми зрозуміли, що є певні проблеми, які треба вирішувати разом.
— У березні Конгрес національних громад України уклав угоду про співпрацю з блоком Віктора Ющенка «Наша Україна». Відомо, що попереднє обговорення цього кроку тривало близько трьох років...
— Безпосередньо з Віктором Ющенком ми почали контактувати три роки тому. У нас тоді вже була добре налагоджена співпраця з багатьма національними громадами. Ми зустрічалися з різними політичними лідерами, керівниками політичних і громадських організацій, профспілкових об'єднань з метою набрати якомога більшу кількість партнерів для розвитку національних громад, збереження їхніх традицій, мов, систем освіти. Хіба що тільки з комуністами не зустрічалися. Першими відгукнулися соціал-демократи об'єднані. Потім — партія «Жінки за майбутнє». Ми проводили консультації з Українською народною партією, Блоком Юлії Тимошенко, «Трудовою Україною», соціалістами. І ось у березні цього року ми підписали угоду з «Нашою Україною».
При цьому Конгрес національних громад не стає частиною блоку «Наша Україна». У національних громадах люди пов'язані, перш за все, етнічним походженням, і дуже щільний контакт тільки з однією політичною групою міг би призвести до певних розколів, розмежувань у національних громадах. У КНГУ люди різних політичних поглядів, різного віку, різної освіти. Конгрес проголосив своєю основною метою інтеграцію національних громад в українське громадянське суспільство. А етнічні громади, окрім усього, є елементами громадянського суспільства. Якщо вони добре інтегровані в це суспільство, то й суспільство їх відчуває і розуміє їхні потреби. Я гадаю, така ідея дуже добре підходить і «Нашій Україні», бо цей блок якраз і домагається консолідації українського суспільства. І це збігається з європейським вектором розвитку України.
— Партнерство з політичною силою передбачає лобіювання певних планів та проектів. Про що йдеться в даному випадку?
— Серед законодавчих змін, які ми плануємо разом із «Нашою Україною» і які ми запропонували й іншим політичним силам, насамперед, — закон про мови в новій редакції, закон про національно-культурну автономію. Ми дуже не хотіли б, щоб ці закони політизувалися, як це сталося, скажімо, з Європейською хартією регіональних мов, яку ратифікував парламент. Там ідеться про захист мов, які вироджуються і не мають підтримки, бо не мають своєї держави. У нас же з політичних міркувань були вписані мови держав, які зовсім не потребують допомоги, приміром російська.
Дуже важливий закон, що вже зареєстрований, — про реабілітацію осіб, які були депортовані, зазнали репресій за національною ознакою. Це кримські татари, представники інших етнічних груп, українці, яких у післявоєнні роки цілими селами висилали з Західної України. Також на законодавчому рівні слід вирішити питання реституції власності національних та релігійних громад, що частково збігається з законом про реабілітацію депортованих, бо їхнє майно конфіскували.
І ще одне законодавче питання, важливе для всіх неурядових організацій, — зміни у податковій системі, за яких підприємства чи особи-спонсори, що дають гроші на культурну діяльність, звільнялися б від податків.
Йосиф Зісельс народився у 1946 році. У 1969-му закінчив фізичний факультет Чернівецького держуніверситету. У 1972-му був виключений з комсомолу. Співпрацював з Комісією розслідувань використання психіатрії у політичних цілях. З 1978 року — неоголошений член Української гельсінкської групи. У 1979-му засуджений на 3 роки ув'язнення в таборах посиленого режиму за звинуваченням у «поширенні наклепницьких вигадок, що паплюжать радянський державний і суспільний лад». З 1979 року — член УГГ. Відбував покарання у Сокирянах Чернівецької області. По звільненні працював електриком на АТП, відновив зв'язки з УГГ, Комісією розслідувань використання психіатрії в політичних цілях та єврейським рухом у Москві. У 1984 році вдруге заарештований, засуджений за тією ж статтею. Покарання відбував у 30-й зоні (Львів), згодом — у 12-й, у Нижньому Тагілі. Звільнений у 1987-му. Створював Раду національностей Народного руху України. З 1991 року — голова координаційної ради Асоціації єврейських організацій і общин (Ваад) України. Лауреат премії Свободи — HIAS (США, 1992). Віце-президент Конгресу національних громад України.
17 березня цього року Конгрес національних громад України і блок «Наша Україна» уклали договір про співробітництво. Від «НУ» документ підписали Віктор Ющенко та Роман Безсмертний, від КНГУ — співпрезидент Станіслав Костецький та виконавчий віце-президент Йосиф Зісельс. Окрім законодавчої діяльності, угодою передбачено низку спільних заходів, передусім на літо 2004 року. Це дитячий табір «Джерела толерантності», конференція «Освіта в національних громадах України», семінари журналістів національної преси та молодих лідерів національних громад, дитяча спартакіада національних громад України. На осінь заплановане широке демографічно-соціологічне дослідження «Етнічні процеси в українському суспільстві». Надалі передбачено роботу з влаштування у Києві Палацу націй, де представники національних громад могли б репрезентувати свою культуру.
Віктор Ющенко, лідер блоку «Наша Україна»:
— Мені як політику і моїм колегам по партії дискомфортно відчувати, що Україна часто ділиться за принципом «Схід — Захід», за мовно-конфесійними ознаками. Це призводить до дезорганізації суспільства, втрати наших можливостей у майбутньому. Однією з важливих підвалин порозуміння є формування етнічної злагоди. Я дуже часто згадую, як кілька років тому здійснив візит до Індонезії — країни 14 тисяч островів, де є складною мовна і релігійна ситуація. На гербі цієї країни написано «Ми різні, але єдині». Це дає ключ до розуміння того, як нація повинна дотримуватися демократичних принципів, і нас не повинно розділяти національне походження.
Мустафа Джемільов, голова Меджлісу кримськотатарського народу, член фракції «Наша Україна» у ВР:
— Підписання цієї угоди є природною подією, оскільки національно-демократичні сили національних меншин мають бути разом з національно-демократичними силами всієї України. Я вважаю, що цей факт є важливим і для «Нашої України», оскільки пропаганда намагається представити блок як вкрай націоналістичну і шовіністичну структуру. Це — пропагандистський міф. Насправді блок Ющенка — разом із національними меншинами.
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
