Родичі Юрія Симоненка сподіваються, що розгляд справи в цьому суді буде об’єктивним. (Фото Тетяни ШЕВЧЕНКО.)
Київський aпеляційний суд по другому колу розпочав розгляд справи про замахи, скоєні 5 лютого і 1 квітня 2009 року на життя першого проректора Національного авіаційного університету (НАУ), народного депутата і відданого соратника міністра освіти Дмитра Табачника — Максима Луцького. Попередні судові засідання, які розпочалися у лютому цього року і тривали впродовж чотирьох місяців, визнано недійсними через самовідвід одного з суддів суддівської колегії. Відтак для учасників процесу все починається з «чистого аркуша», а розгляду справи — кінця–краю не видно.
26 серпня у Київському апеляційному суді відбулося перше засідання оновленого складу суду у справі щодо двох замахів на Максима Луцького. Потерпілими у справі проходять сам Луцький і його водій Хлєбцов. На лаві підсудних, як і раніше — четверо обвинувачуваних: колишній проректор з питань економіки і перспективного розвитку НАУ Юрій Симоненко (за версією слідства — замовник обох замахів), Сергій Оніщенко (посередник), Віктор Роменський (виконавець) і Максим Крикунов (поплічник Роменського). Аргументи обвинувачення також не зазнали змін. Прокурор і представники потерпілого у суді наполягають, що доказів вини всіх чотирьох у матеріалах справи цілком достатньо: вилучено зброю і кулі, які використовували під час обох замахів, з’ясовано мотиви «замовника» вбивства, «на гарячому» затримано «кілера» Роменського, який проти інших фігурантів справи дав свідчення (хоча вони згодом і «посипалися»).
Водночас сторона відповідачів вважає висунуті обвинувачення безпідставними і наводить свої аргументи. Насамперед адвокат Юрія Симоненка Людмила Горай наголошує на тому, що підсудні Роменський, Крикунов і Оніщенко, які зізналися в організації і здійсненні замаху, вже пiд час попереднього судового процесу відмовилися від власних свідчень і пояснили, що обмовили себе і Юрія Симоненка, не витримавши тортур і знущань iз боку правоохоронців. «Гадаю, суд має звернути увагу на нові свiдчення обвинувачених, адже вони, окрім усього іншого, вказують і на істинного замовника цієї історії — самого пана Луцького, який за винагороду запропонував їм інсценувати замахи, а потім сфальшував справу», — переконує пані Горай.
Захист також звертає увагу на низку розбіжностей і неузгоджень свідомо чи несвідомо допущених слідством при підготовці справи для передачі до суду. Так, стверджують адвокати, у матеріалах справи пристрій, призначений, на думку слідчих, для зменшення звуку і полум’я (глушник), експерти–криміналісти називають нічим іншим, як пристроєм для стрільби холостими набоями (!), а кулі на різних сторінках кількатомної кримінальної справи «з’являються» у вигляді предметів з оболонкою то жовтого, то сріблястого кольору. «Все це ми будемо досліджувати у суді, а от деякі інші докази у справі знищені назавжди. Зокрема, пан Луцький без дозволу слідчого відремонтував свій автомобіль «Мерседес», в який нібито кілька разів влучив кілер. Щоправда, згодом, злякавшись наслідків, він повернув автівці «належний» вигляд (уставив лобове скло з кульовим отвором. — Авт.), але це справу не міняє. Ми ж стверджуємо, що ніяких пострілів не було, і наполягатимемо на дорозслідуванні», — кажуть адвокати.
На думку захисту, позиції обвинувачення може похитнути також більш прискіпливе дослідження осіб фігурантів справи. Ніхто з чотирьох обвинувачуваних не має судимостей, дехто (зокрема Симоненко) має державні нагороди. Більше того, Роменський і Крикунов, на відміну від старших «товаришів», навіть не проходили строкову службу у збройних силах: Роменський за станом здоров’я, а Крикунов — через бюрократичне непорозуміння (три військові комісаріати не змогли визначитися, хто саме має призивати Крикунова. — Авт.).
Рідні й близькі затриманих, принаймні Юрія Симоненка і Сергія Оніщенка, також не сумніваються у їхній непричетності до скоєного й наразі намагаються збагнути, що стало причиною цієї історії. «Я ніколи не повірю в те, що Юрій Григорович на таке здатний, — переконує «УМ» його дружина Любов Симоненко. — Досі не можу зрозуміти, як це все сталося. Максим (Луцький. — Авт.) з моменту першого арешту з нами не спілкується й нічого не пояснює, хоча наш старший син дружив iз родиною нардепа».
Любов Симоненко пригадує, що чоловік неодноразово розповідав їй про погрози з боку Луцького: «Сидітимеш стільки, скільки знадобиться, казав він Юрію Григоровичу. Але чому і за що, не пояснював. Так, у них були проблеми по роботі, але, щоб накопичилося на таке...». Жінка нарікає, що колись благополучна родина нині залишилась без підтримки друзів чи знайомих. «Навіть колеги в університеті спочатку написали листа на підтримку чоловіка, а потім відкликали свої підписи під ним, побоюючись звільнення. Звернення до чиновників також не дають бажаного результату — лише відписки, — каже Любов Симоненко. — Луцький також попередив: у які б високі кабінети ви не заходили, я зайду після вас — і все вирішиться на мою користь. Він справді має чимало зв’язків, а останнім часом і статус народного депутата. Саме через це, за порадою юристів, ми наполягли на розгляді справи Київським апеляційним судом, а не судом загальної юрисдикції. Може, там він не зможе натиснути».
Водночас Ярослав Симоненко, молодший син і громадський захисник батька, серед можливих причин неприязні та цькування своєї сім’ї народним депутатом називає більш конкретні речі: «У батька з Луцьким був спільний бізнес — невелика будівельна фірма. Проте навряд чи це могло призвести до серйозного конфлікту, адже прибутки вона давала незначні. Інша справа — господарство, майно НАУ». Йдеться про будівництво житла для співробітників НАУ та гуртожитків. Таких проектів було два — один у Вишневому, другий — у Києві на вулиці Донця, що неподалік університету. У першому випадку будівництво було розпочато (звели два поверхи), але у зв’язку з кризою на його завершення не вистачило фінансування. На другому майданчику будівництво взагалі не розпочинали.
«Більшу частину житла в новобудові мали реалізувати для співробітників НАУ за 50 відсотків вартості, хоча Луцький наполягав, що викладачі мають заплатити 75%. Що стосується ділянки на Донця, то там жодних робіт узагалі не проводили. А Луцький і його оточення хотіли продати частину землі, — стверджує пан Ярослав. — Батько виступив категорично проти. І хоча Луцький у НАУ фактично одноосібно ухвалює рішення, батьків авторитет міг у цьому випадку неабияк завадити реалізації його планів. Тому ще задовго до арешту батькові пропонували написати заяву про звільнення. Але змістити його з посади вдалося лише у березні 2010 року, коли профільне Міністерство науки і освіти очолив кум Луцького Дмитро Табачник — згідно з наказом МОН тоді в університеті провели реорганізацію, яка передбачала скасування посади проректора з питань економіки».
У тому, що Луцький намагається прибрати його зі свого шляху, не сумнівається і Юрій Симоненко. «Максим Луцький сам організував ці «замахи» з метою дискредитації і знищення мене у такий спосіб як носія негативної інформації про нього. Здійснює все це він за допомогою політично–залежних і корумпованих представників правоохоронних органів», — зазначив у коментарі «УМ» пан Симоненко. Під «негативною інформацією» колишній проректор має на увазі судимість, отриману Луцьким ще в середині 90–х («УМ» писала про це в №127 від 14 липня 2010 року), сам факт якої він намагається приховати від громадськості. «Він приховав це, коли балотувався у народні депутати, заплатив чималі гроші — про що мені вихвалявся, — аби цю інформацію знищили в електронній базі», — пригадує Юрій Симоненко і додав, що має на руках копію вироку суду по справі Луцького від 1995 року.
На думку Симоненка, Луцький перетворив Авіаційний університет на сферу своїх бізнес–інтересів, а тепер, отримавши посвідчення нардепа і посаду заступника голови парламентського Комітету з питань освіти і науки, за сприяння свого «патрона» Дмитра Табачника втілює подібну політику у сфері всієї вітчизняної освіти. «Такі люди, як Луцький, здійснюють «рейдерство» в освіті, перетворюючи освітню галузь на засіб для заробляння грошей. На прикладі НАУ про це свідчить невпинна комерціалізація вишу та створення на його базі всіляких підприємств. Наприклад, нічний клуб «Форсаж», створений на базі «Горобчик», що, у свою чергу, належить НАУ. Усе це вказує напрям, у якому ці люди збираються «розвивати» освіту».
Через тиждень після свого призначення на посаду Генерального прокурора Юрій Луценко відвідав камеру №158 у Лук’янівському СІЗО (площею у дев’ять метрів квадратних), в якій він «відсидів» майже півтора року в часи режиму Януковича. >>
Чотири роки тому 18-річний Артур Самарін виїхав з України до Америки за програмою «Робота та подорож». У рідний Херсон хлопець повертатися не планував, тому склав свій хитромудрий план втілення в життя своєї «американської мрії». >>
Законопроект «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо забезпечення засудженим за особливо тяжкі злочини права на правосудний вирок» уже давно готовий до другого читання у сесійній залі Верховної Ради України. Але вже кілька місяців у народних обранців руки не доходять до того, щоб поставити його на вирішальне голосування. Незважаючи на те, що Європейський суд з прав людини послідовно виносить рішення не на користь держави Україна, за які, до того ж, розплачуються не судді, а ми, платники податків. >>
Суддя Ірина Курбатова більше двох годин читала текст вироку активісту Юрію Павленку (на прізвисько «Хорт»). У результаті, за «організацію та участь у масових заворушеннях під Вінницькою ОДА 6 грудня 2014 року» майданівець Павленко отримав чотири роки й шість місяців позбавлення волі. Він також має компенсувати судові витрати — 10 тис. грн. >>
