У рiзних iнстанцiях уже довгий час триває, не побоюся цього слова, говорильня про судоустрiй в Українi — про змiну судової системи тощо. А вiз i нинi там. Щоправда, нiбито щось змiнили — утворили якiсь новi суди. Хоч незрозумiло, для чого. Хiба що для того, аби дати посади новим керiвникам нових судiв. Не називатиму їх — народ уже знає. Бо замiсть iти до суду, як колись казали, народного, або тепер — районного чи то пак мiсцевого, шукають бозна–який. А той бозна–який то в областi, то у Львовi, то ще десь. Шукай, хлопе. Як дошукаєшся.
Ось i виникає думка в мене — людини, яка прожила принаймнi пенсiйний вiк, бачила реформи, щось читала... І тому гадаю, нащо вигадувати ровер чи колесо. Вони вже є. Так i з судами. Чого простiше — повернутися до обрання суддiв народом. Адже в кожному районi, та i в сусiднiх, прекрасно знають, хто iз суддiв є хапугою, хто немилосердний, хто сидить на гачку в певних можновладцiв. Отже, коли з’явиться нова особа, про яку ще не вiдомо, ким вiн є, то громада таки подумає, що робити, кого обирати. Нехай навiть i помилиться. Але знаний хапуга вже не пройде. А з цього буде подвiйна користь. Перша — не пройде. А друга: до Києва, як ходять теревенi, вже не нестимуть вiд 30 до 50 тисяч доларiв за назву «суддя».
У цьому є теж подвiйний виграш. По–перше, суддя не буде дерти з... тут, невiдомо з кого, чи винуватого, чи нi, але з учасника судового дiйства; а по–друге, вiн не зможе цього зробити. Бо є свiдки. Назвiм їх, як хочемо, — засiдателi, присяжнi, спостерiгачi, але присутнi. Отже — очевидцi.
Таким чином, шановний читачу, не допусти, аби судова реформа була закритою. Слiд вiдновити не просто гласнiсть суду, як тепер кажуть, а участь громади в процесi суду. Тобто чи то судовi засiдателi, чи присяжнi, чи ще як їх там назвати, але обов’язково безстороннi члени суду, а не суддя одноособовий.
Суддя має бути виборний, незалежний, а не призначений тими, кому вiн потрiбний i перед ким вислужуватиметься.