Про що не написав Михайло Потупейко

Михайло Потупейко належить до письменників, чиї імена в уяві пересічного читача пов’язуються з однією книжкою. Над розлогим романом–епопеєю «У лабетах смерті», в якому правдиво відбито події в українському селі 1920–30–х років і який після виходу у світ висувався на Шевченківську премію, він працював тривалий час, бо вважав його голов­ним твором життя. А були ж іще присвячені Коцюбинському літературознавчі дослідження, повісті та оповідання, активна праця в обласній «Просвіті», яку Михайло Миколайович очолював упродовж тривалого часу. Можливо, саме через велику громадську завантаженість він не встиг реалізувати всі замисли — наприклад, створити розлоге художнє полотно про свого земляка, відомого селекціонера Левка Симиренка. А одного разу десь наприкінці дев’яностих, згадуючи юні літа, він задумливо мовив: «Ще хочу написати про хлопців, з якими разом потрапив у гестапо...».

Збіг рік, другий, третій, обіцяна публікація не з’являлась, а Михайло Миколайович дедалі частіше скаржився на пам’ять. Навесні 2005 року, збираючись провідати його вдома, я на всяк випадок захопив диктофон. Ніби якесь передчуття підказувало, що слід поспішати. Розмова звелась переважно до спогадів про те, як по дитинству і юності майбутнього письменника прокотились буремні двадцяті, тридцяті і сорокові. Нині у вересні виповнюється три роки, як Михайла Миколайовича не стало, але його розповідь, яка в деталях відтворює перипетії долі, залишилась на касеті. А ще у фотокопії — чернетка короткої автобіографії.

Земляк Тараса

Усе життя родини Михайла Потупейка було пов’язане з великим садівничим господарством Левка Симиренка в селі Млієві на Черкащині. Дід очолював охорону розсадника, батько теж із десятирічного віку вчився тут доглядати за плодовими деревами, а коли став дорослим, працював помічником уславленого вченого–садівника. Наприкінці громадянської війни невідомі скоїли замах на Симиренка, і тоді батько запропонував організувати постійну охорону із місцевих людей. Утім не допомогло: Левка Симиренка у ніч перед Різдвом застрелили червоні.

Рятуючи життя, Микола Потупейко змушений був виїхати до іншої губернії. Він знайшов місце в садівничому господарстві під Мелітополем і працював там до початку тридцятих років. Михайло, який народився 1922 року (до того ж у символічний день — 24 серпня), довго жив тільки з матір’ю, простою сільською жінкою, яка самотужки навчилась читати. До батька вперше навідався в гості тоді, коли вже ходив до школи. Дуже важко пережив 1933 рік. Недуги організму, спричинені голодом, давалися взнаки і багатьма роками пізніше, тому, коли надійшла пора йти до війська, медична комісія визнала хлопця не придатним для служби.

У школі почав писати вірші. Згодом вважав, що тому посприяла близькість малої батьківщини Тараса Шевченка — кілометрів дванадцять навпрошки через ліс. Не дивно, що 1940 року після блискучого закінчення десятирічки він хотів навчатися на філологічному відділенні Київського університету, але мрія не могла здійснитися, бо всі навчальні заклади отримали директиву: хлопців приймати тільки після служби в армії. Оскільки Потупейка до війська не брали через слабке здоров’я, то університет йому «не світив».

Якимось дивом вдалося влаштуватись тільки на річні курси, які випускали вчителів історії. Отримання свідоцтва про освіту збіглося з початком війни, випускників масово погнали на будівництво укріплень довкола столиці. Правда, вони не знадобилися, бо німці швидко обійшли Київ, форсувавши Дніпро в інших місцях. Ополченці розбрелися по домівках. Михайло пішки йшов до Млієва, спостерігаючи дорогою, як починають встановлювати порядок чужинці.

Гестапо проти «Просвіти»

Сім’я відчула на собі «нойєс орднунг» майже відразу. У батька боліло серце за покинутий напризволяще розсадник, який потроху починали розкрадати, тож він звернувся до нової влади з проханням організувати охорону і навіть зголосився бути сторожем. Від нього спочатку відмахнулися, але на другий день приїхали самі: «Будеш у селі старостою, заодно й сад охоронятимеш». Коли чоловік категорично відмовився, його на місяць посадили в холодну. Виходу не було, мусив погодитись.

У вересні в Млієві відкрилася школа, де Потупейко вперше спробував себе в ролі педагога. Учителював недовго: місяців через три окупаційна влада заклад закрила. Восени в селі організувалась «Просвіта», яку очолив Михайло Миколайович. У її рамках молодь створила народний клуб імені Леонтовича з хором, драматичним театром, гуртком художнього читання. Найбільший успіх мав театр, у якому йшли вистави «Мати–наймичка», «На перші гулі», «Наталка Полтавка». Їх показували не лише односельцям — гастролювали в сусідніх селах і райцентрі, де навіть продавали глядачам саморобні квитки.

У такому середовищі самі собою визрівали визвольні ідеї, а оскільки «Просвіта» мала контакти з націоналістичним підпіллям і навіть отримувала від нього деяку літературу, то найсвідоміша молодь почала гуртуватись у патріотичну організацію під назвою «Визволення України».

Щоправда, до активних дій не дійшло. На початку 1943 року прокотилася хвиля арештів, і Михайло Потупейко опинився в ув’язненні. Ще перед тим заарештували батька, який відмовився брати участь у грабунках сільського населення. За волею випадку вони зустрілися в одній камері буцегарні в Городищі. Щоправда, «побачення» було недовгим. Михайлом опікувалося гестапо, тому його незабаром перевели до іншого місця ув’язнення — спершу в Смілій, потім в Умані, а відтак до кінця літа засадили до в’язниці в Києві. Утримували в приміщенні на вулиці Володимирській — зі своєї камери він чув, як б’ють дзвони Софійського собору.

Йому стелилась ще дальша дорога — до концтабору за кордоном. Арештантів зі зв’язаними руками трамваєм перевезли до залізниці, посадовили до арештантського вагона, від’їхали зі столиці. І ось тут доля Михайлові усміхнулась. Цим же поїздом до Німеччини їхали на роботу вільнонай­мані, і йому пощастило на одній зі станцій дочекатись зручної хвилини і, розв’язавши руки, прослизнути в інший вагон — до вільнонайманих. Цих людей настільки пильно не охороняли, і буквально за лічені кілометри до Західного Бугу (по річці проходив кордон) хло­пець на повному ходу зіскочив із поїзда. Автоматні черги вслід втікача не зачепили.

Правда, відразу пішов не на схід, а на захід. Переважила звичайна хлоп’яча цікавість: як це так — побувати біля самого Західного Бугу й не побачити річку?

Дорога додому була довгою і небезпечною, причому загрози чигали як із боку німців, так і з боку вояків УПА. Врешті хлопцеві повірив місцевий чоловік, зв’язаний із партизанами, і всю дорогу аж до Поділля Потупейко рухався під прикриттям: повстанські відділи передавали його з рук у руки по естафеті. Останню ділянку шляху йшов на власний страх і ризик, але таки добрався до Млієва.

У лабетах «визволителів»

Відкрито в селі показатись не міг, тому переховувався в лісах поблизу, а додому навідувався вночі. На ту пору припадають його контакти зі ще однією воюючою стороною — Радянською армією. В ту місцевість закинули групу парашутистів із диверсійною метою, але вкрай невдало, бо солдати опинились у глибокому непролазному болоті: з тридцяти двох чоловік на сушу вибрались тільки дванадцять. Виручаючи бійців, діставав для них харчі, а в німецькому госпіталі, розташованому в райцентрі, на курячі яйця вимінював ліки. (Відгомін тих сторінок біографії — в оповіданні «На хуторі», включеному до збірки «На далеких островах».)

У лютому 1944–го лінія фронту докотилась до Млієва, і Потупейка знов заарештували — цього разу «визволителі». Слід додати, що людей, ув’язнених гестапівцями, випускати не поспішали. Вони «по естафеті» переходили від німецьких тюремників до радянських. Така доля спіткала Михайлового батька, котрий помер 1944 року в харківській в’язниці. Син про його долю дізнався через багато літ...

Півтора року, поки проводили спецперевірки, Михайла Потупейка тримали в таборі у Підмосков’ї, де один із вертухаїв доручив навіть випускати стінгазету. Хлопця виручала унікальна пам’ять — він нічого не забував і завжди, на всіх допитах, повторював одне й те ж саме, так що оперативники не могли підловити на суперечностях. Тільки після того як політична поліція дійшла висновку про непричетність ув’язненого до «ворожої діяльності», його відпустили.

Починалося нове життя — з навчаням у Львівському університеті (до речі, разом із Дмитром Павличком), захистом кандидатської дисертації, переїздом до Вінниці і багаторічною викладацькою працею в педінституті під таким самим багаторічним недремним наглядом довірених осіб КДБ: режим шостим чуттям відчував «чужого»...