Володимир Шинкарук: Я виграю цю страшну боротьбу і треба буде віддячувати

Володимир Шинкарук — людина, добре відома не лише в колах шанувальників авторської пісні. Він прекрасний конферансьє, ведучий радіопрограми, організатор багаторічного фестивалю «Студентські струни», а ще — професор Житомирського педагогічного університету ім. Івана Франка.

Минулий рік для Володимира Федоровича був непростий — лікарі виявили онкозахворювання, і багато сил пішло на боротьбу з хворобою. Він, один із небагатьох публічних людей знайшов у собі сили сказати про це, і нині на його електронну пошту приходять тисячі листів зі щирими словами підтримки. А ще були приємні речі — побачили світ новий диск «Перекотинебо» та книжечка прози і поезії «На два життя одразу», Ірина Шинкарук (співачка, заслужена артистка України. — Авт.) подарувала батькові довгоочікуваного онука Єгора. І несподіванки — у червні на десятому, ювілейному, конкурсі «Коронація слова» він отримав першу премію в номінації «Пісенна лірика про кохання». Про це ми й поговорили з ним напередодні його дня народження.

Вечірня сукня для переможця

— Володимире Федоровичу, а як ви потрапили на «Коронацію слова»?

— Випадково. На сайті прочитав, що відкрита номінація «Пісенна лірика про кохання». Зробив дві підбірки: одну прикольну, куди вставив еротичний етюд і кілька веселих віршів, а другу, подумав: спробую надурити членів журі. І зробив підбірку, де чітко читалося у кожному вірші жіноче начало. Тобто — вірші від імені жінки.

— А як підписали?

— Людмила Ранкова. І коли мені подзвонили з «Коронації», то сказали, що їм потрібна Людмила Ранкова, що її запрошено на церемонію нагородження. При чому, щоб приїхала у вечірній сукні, сукня має бути такої–то довжини, плечі відкриті. Коли я відповів, що це я, вони сказали, що, мабуть, помилилися. Потім по телефону влаштували мені невеличку перевірку, довелося прочитати деякі вірші напам’ять. Коли мені сказали, що на «Коронацію» треба приїхати у смокінгу, з метеликом, з паспортом та ідентифікаційним кодом, я зрозумів, що я серед переможців. Але конкретно нічого не знав.

Перед самісіньким початком церемонії побачив Толю Матвійчука, який був куратором номінації. Підходить до мене, питає: «Ти чого тут?». Кажу, що номінувався. «Так? А під яким псевдонімом?» Я кажу: «Людмила Ранкова». І він починає напам’ять читати мені мій вірш. Питаю: «Я десь там, серед переможців?». А він каже: «Я знаю твій стан, я не буду хвилювати. Потерпи».

— Терпіти довго довелося?

— Довго. Номінація «Пісенна лірика про кохання» була третьою, я бачив, як проходило нагородження в попередніх номінаціях, і знав, що переможця оголошують останнім. Мене серед дипломантів не було, я зрозумів, що я в лауреатах. А оскільки мене назвали останнім, то я зрозумів, що переміг. Це було для мене повною несподіванкою. Я ще раз кажу — я не готувався, не сподівався. Коли я вже прощався — у мого сина Федька в той день був день народження — Тетяна Логуш сказала, що досі в них у конкурсі не було твору, який би лідирував із таким відривом. Це мене втішило, хоча для себе я не вважав цей вірш найсильнішим. По суті, це моя перша спроба надіслати щось на конкурс. Ні, обманюю — друга.

— А перша коли була?

— А перша була у 1969 році, коли я надіслав своє оповідання на радіоконкурс, який називався «Клуб фантазерів». Що це був за клуб: оголошувалася якась подія, суперзагадкове явище, світова загадка історії чи географії, і пропонувалося пофантазувати, що могло статися. Я писав про історію, пов’язану з шотландським озером Лох–Несс і Нессі — звідки вона взялася, і що з нею буде далі: чи це правда, чи вигадка. Я написав фантастичне оповідання про Нессі, його прочитали по радіо, і я майже на місяць став районною знаменитістю.

— Скільки вам тоді було?

— Я переходив у 9–й клас.

— І всі дівчата були ваші?

— По–моєму, вони мною тоді ще не цікавилися. А от моя класна керівничка і вчителька літератури отримала подяку і грамоту за підготовку кадрів. І мене активно виділили вчителі. Це мене теж піднесло, я вже не міг більше опускатися нижче визначеної планки: якщо моє оповідання читали по радіо, то вже на творах я відривався.

Освоїв гітару за листами

— А пісні почали писати відтоді?

— Не знаю, як пісні, але на гітарі я навчився грати саме в цей період. Я тоді повернувся з табору, де вперше побачив живцем не артиста, не дорослу людину, не когось там із небожителів, а свого однолітка Андрія Гичка, який співав і сам собі акомпанував на гітарі. Я повернувся з табору, написав йому листа iз запитанням, як можна навчитися. Через кілька днів прийшла відповідь: Андрій намалював мені гриф гітари, сім струн, намалював 5 пальців, написав, як який називається, а тоді хрестиками позначив на струнах, як їх ставити, щоб вийшов той чи інший акорд. Потім він прислав мені пісні, і під текстом пісень вказав, який акорд де треба брати. І так за листами я вивчився грати на гітарі і трішки собі акомпанувати.

Але репертуар був маленький. Тоді я почав складати щось своє, наспівувати, видаючи це за чуже. А зізнаватися потроху, що це моє, я почав після того, як виграв обласний конкурс і був на Всесоюзному міжвузівському фестивалі політичної пісні у Вінниці. І коли я завоював першу премію, і в конкурсі була одна пісня — «Балада про хлопчика» — моя, а друга — «Балада про Полоцьк» — Юрія Візбора в моїй обробці, то я з четвертого курсу інституту почав називати і свої пісні.

— Такі пісні, мабуть, уже не співаються?

— Чому? «Баладу про Полоцьк» я нещодавно виконав знову. Мене запросили на концерт до 65–річчя Перемоги. Я прийшов дуже втомлений і, очікуючи свого виступу, заснув за лаштунками. І прокинувся я від того, що мене оголошують. Виникла пауза, мене оголосили вдруге, і мені було дуже незручно за цю паузу, хотілося реабілітуватися. І я виконав цю пісню так, як я її ніколи не виконував. Аж у мене мурашки по спині побігли. І коли я закінчив, у залі стояла мертва тиша. А тоді — крики «Браво», шквал оплесків. І я зрозумів, що не тільки не посадив концерт, а й підняв його.

— До речі, розповідають, що свою Людмилу Василівну ви буквально відбили в її нареченого. Гітара в цьому допомогла?

— Навпаки, завадила. У моєї майбутньої дружини тоді справді був хлопець, з яким вона зустрічалася ще зі школи. У хлопця були серйозні наміри, в неї — несерйозні. Звичайно, якби не гітара, то вона мене не знала б іще з першого курсу, оскільки ми вчилися на різних факультетах. Але вона була надзвичайно активна, відвідувала всі концерти, бачила мене. І вона потім зізналася, що її улюбленою була «Балада про Полоцьк», під час мого виконання якої вона плакала.

—  У чому ж тоді проблема?

— Гітара дала мені можливість познайомитися заочно з Людою, але коли батьки Люди довідалися, що я, крім того, що займаюсь наукою (я тоді лишався на кафедрі викладати), ще й граю та співаю, вони стали категорично противитися нашим можливим зустрічам, і тільки тверда і послідовна позиція Люди стосовно того, що гітара не показник, і що вона мене любить, сприяла тому, що я добився свого. Правда, я й досі намагаюся довести їм, що, незважаючи на те, що я граю та співаю, я серйозна людина і справжній сім’янин.

— Ви разом більше 30 років...

— Цього року буде 33. За ці 33 роки було все — і радісне, і неприємне. Щасливого було більше, і ці 33 роки зараз могли б поміститися в один щасливий день. І так хочеться, щоб цей день не закінчувався ніколи.

— А як хвороба вплинула на стосунки в родині?

— Хвороба об’єднала всю нашу родину в один кулак. Це сталося в один момент. Ми були родиною — і молодша сестра, і старший брат, у нас були чудові стосунки. Але коли мені повідомили діагноз, то брат того самого дня приїхав до мене, привіз гроші. Тесть сказав, що вони продадуть у Фастові хату, якщо треба — Ізраїль, якщо треба — Німеччина, будь ласка. Племінники стали приїжджати, двоюрідні–троюрідні стали приїжджати, дві двоюрідні сестри з Мінська, з якими ми раз в півроку спілкувалися, зараз телефонують постійно. Ми об’єдналися так, як ніколи.

Друзі сказали: хочеш одужати — назви свій діагноз

— Не кожна людина, тим більше публічна, наважиться відкрито сказати про свою біду. Як ви відважилися на цей крок?

— Коли мені поставили діагноз, всі були в шоці, і я теж. Але в той же вечір я пішов на концерт. Я співав, а всередині ніяк не міг змиритися із ситуацією, і тут я зрозумів, що в мене є паличка–виручалочка, надія на порятунок — мої слухачі.

А потім прийшли троє моїх друзів — виконавчий директор асоціації «КВН» Володимир Виговський, у минулому дуже відома в молодіжних колах людина і голова профспілки Житомирського університету, декан соціально–психологічного факультету Олександр Музика і директор інституту філології та журналістики Віктор Мойсієнко. Вони сказали так: якщо хочеш одужати — тобі треба оприлюднити свій діагноз. Не боятися, не ховатися — хай люди знають. Кожне добре слово на твою адресу — це краплинка на ту чашу ліків, які допоможуть тобі перемогти хворобу.

— Були вагання?

— Я не хотів. Були дуже довгі вагання. Я їм зразу не відповів. Потім у мене була істерика, я плакав. Я не міг розписатися в тому, що приречений і щоб усі це знали. А потім Людочка, Ірочка, Федько сказали: «Погодься». І я погодився.

— Чим це допомогло?

— Перше, що зробили друзі — реанімували студентський клуб, організацію, яка колись опікувалася нашим фестивалем «Студентські струни», який був у Житомирі 17 років. Вони оголосили передплату, і на зібрані кошти була видана книжка «На два життя одразу». Студенти отримали її за 10 грн, ті, хто працюють, — за 20. Вона розлетілася, і сьогодні в мене на руках залишаються одиниці.

Я щасливий тим, що мою книжку прочитає 5 тисяч людей. Був створений сайт «На два життя одразу», фонд, який підтримує мене і морально, і матеріально.

— А прості люди як відреагували на це?

— Я кожен день на електронну пошту отримую величезну кількість листів підтримки, мені в поштову скриньку кидають листівки із написом: «Бажаємо здоров’я». Люди приносять книжки, де є рецепти подолання онкохвороб, подарували «Діагностику карми» Лазарєва, іконки дарують. Один із моїх друзів, Петро Цимбаліст — він хрестився в Йордані, у сорочці з відбитком, що зберігся на плащаниці. Так–от, він мені приніс її і каже: «Один раз цю сорочку можна використати в сім’ї — коли хтось помирає, треба вдягнути її або простелити її на простирадло і спати на ній». Він подарував мені цю сорочку, і я зараз на ній сплю.

Вразили мене й жінки, які торгують на житомирському Житньому ринку. Мені принесли трилітрову банку, закатану залізною кришкою з прорізом, забиту вщент дрібними купюрами (найбільші — 20 грн.), а зверху — папірець: «Володимиру Шинкаруку на нову веселу книжку від працівників житомирського базару. Сподіваємося, що ви оцінили наш гумор». Силами студентів соціально–психологічного факультету й Інституту філології та журналістики на Великдень відбувся унікальний концерт «Великодні дзвони»: найкращі виконавці співали мої пісні, читали мої вірші, читали мої жарти, зал був переповнений. Завершувала концерт моя пісня «Великодні дзвони», і я був вражений тим, що стільки людей її знає.

Я на концерті не був, але мені ввімкнули мобільний телефон, і я від першої до останньої ноти, лежачи з температурою, слухав його.

Дякую працівникам Житомирської обласної телерадіокомпанії, працівникам Національного радіо, «Променя»: вони раз по раз та й ставлять мої пісні, щоб нагадати про мене.

Відгукнулися відомі житомирські артисти: ансамбль «Древляни», Юрій Радомський, майже в усіх відділах культури проходять акції, розповідають про мої книжки. Я всіх зараз і не згадаю, в мене на сайті це все є, я намагаюся там дати всі імена й організації, які мене підтримують: школи, музичні школи, школи мистецтв. У редакцію однієї газети прийшла жіночка, залишила конверт «Володимиру Шинкаруку». Мені передали, я відкриваю конверт, а там — «Від пенсіонерки Дубчак Володимиру Шинкаруку на здоров’я — 200 грн». Я уявляю, як важко їй було відірвати від своєї пенсії цю суму. Я не можу говорити про це без хвилювання. Я з цього всього зробив уже один висновок: мені після цього всього вже не тільки вмирати — мені хворіти не можна. Стільки людей висловили мені свою любов і шану, передали мені свою енергію.

Хіміотеракт і онукотерапія

— Онук допомагає?

— Про внука можна говорити довго. Я визначив для себе нову систему лікування: оце, що зараз зі мною роблять (ми розмовляли в лікарняній палаті. — Авт.), я називаю не «хіміотерапія», а «хіміотеракт», а вдома мене чекає «онукотерапія». Єгорко любить засинати в мене на грудях. А ще він повертається спиною, лягає на мої груди і я йому співаю пісні минулих років. Я його вчу піонерських пісень, і він сам намагається там щось підспівувати.

— Виховувати вже почали?

— Ми намагаємося не впливати на його формування, не робити ніяких зауважень татові й мамі, хіба що між собою з Людою поговоримо про те чи інше. Але ми чекаємо, коли прийде час, і вони його нам залишать надовго, тоді ми його формуватимемо самі.

— Попри хворобу, ви не випадаєте з активного життя.

— Я за часи хвороби не здав жодного свого лікарняного листка. Я не пропустив жодної лекції в університеті. Я відмовив тільки двом заходам — братам Яремчукам і Володимиру Литвину. Це були кризові дні, я не міг вести, і я дуже шкодую, а решту всього я проводив.

Я щасливий, що побачив, яка величезна кількість людей зацікавлена в моєму житті, в моїх піснях, моїх віршах, моїй прозі. Скільки людей готові віддати найдорожче, щоб мені стало легше. Це мене дуже зворушує, це накладає на мене величезну відповідальність, бо я знаю, що виграю цю страшну боротьбу і треба буде віддячувати.

— Віддячуйте новими піснями.

— Мені всі так говорять. І ці нові пісні народжуються. Поки що вони є. Правда, з новою прозою трішки важче — не вистачає часу все осмислити. А вірші йдуть часто. І як я дивлюся, зовсім не погано.

— А колеги по артистичному цеху підтримують?

— Першими відгукнулися Сергій Шишкін, Петро Картавий, Василь Вовкун, Ніна Матвієнко, Валерій Харчишин і «Друга ріка» — це ті, хто знав.

— А якщо дізнаються інші?

— Я просто буду дякувати. Я вже не хочу приймати матеріальної допомоги — працює фонд, і не хочеться нікого в цьому плані напружувати. Але будь–яке слово, будь–яка дія, спрямовані на побажання мені здоров’я, — це як молитва, спрямована на підтримку. Чи це буде молитва піснею, чи молитва віршем, чи просто добрим словом — це для мене будуть як ліки. Просто побажайте мені здоров’я. Я колись написав: «Я маю один перед долею борг. Це борг за щастя. Він платиться щастям».

P.S. Редакційний колектив газети «Україна молода» вітає Володимира Федоровича з днем народження і бажає сил, наснаги, оптимізму і Божої допомоги, щоб подолати хворобу.