«Рогата» ферма

У мальовничих селах на околицях Судової Вишні, що на Львівщині, подружжя Віллемів добре знають: «Якщо вам до козячої ферми, то вам туди». Українка Марія та франкофонний бельгієць Бернар Віллем є справжніми українськими фермерами. Одними з небагатьох, хто не представляє прихований капітал. Це подружжя любить тварин і вміє з ними поратись «за останнім словом науки». На відміну від українських тваринників, вони елегантно вбрані. Такі собі європейці у безкраїх українських чорноземах...

Наші прерії бельгійськими очима

— Я походжу з місцевості, де селяни мали пару голів худоби і трішки землі, — розповідає «УМ» Бернар. — Вони змушені всьому давати раду самі — навіть без газу. У нас топили вугіллям. У вас же тут — справжня Аргентина! Вода, земля, ліс, люди.

В Україну Віллем приїхав у буремних 90–х, вірячи, що всі перешкоди йому вдасться подолати завдяки непоганим знанням сучасного європейського тваринництва.

Працював представником різних компаній в Україні, впроваджуючи перспективні проекти, зокрема, гусячу печінку «фуа–гра». Крім цього недешевого продукту для гурманів, Бернар організував великий проект з крільництва на Черкащині — починаючи від генетики і закінчуючи обладнанням для кролячої ферми.

— Мої колишні партнери в Україні зараз відмовилися працювати навідріз. А я собі сказав — лишаюсь, я маю довести, що можу вистояти. І лишився, — без нотки іронії каже Бернар.

Найбільше ж бельгійський ентузіаст прагнув зайнятися відгодівлею великої рогатої худоби й овець.

— Мені ніхто в Україні не вірив, коли я намагався пояснити, що можна правильно і добре вести подібний бізнес. Я казав, що вирощення яловичини і баранини в Україні для внутрішнього ринку і на експорт може бути дуже прибутковим. Сюди імпортують баранину з Нової Зеландії, а яловичину — переважно з Аргентини. Це ж нонсенс!

Бернар зробив суто бізнесові прикидки і отримав дуже резонансні висновки.

— Дефіцит справжнього коров’ячого молока, баранини та яловичини в Україні є нонсенсом! Коли я побачив, як купують новозеландську баранину по 179 гривень у ваших супермаркетах, я, повірте, був вражений.

Проект «кози»

«Приземлившись» в околицях Судової Вишні, подружжя Віллемів купило в сусідів–селян телят і почало відгодовувати. Зараз їх уже — 26. Взимку їх підгодовують, влітку ж вони пасуться самі, а контролює їх — електропастух. Результати вразили всіх, у першу чергу, самих селян: звичайні «бідові» людські телята неабияк «вимахали»!

— А весь секрет у тому, що їх ніхто не ганяє туди–сюди до стайні і не знущається, — ділиться секретом дружина бельгійського першопрохідця Марія. — І ночують вони аж до зими, як у Бельгії, — на пасовищі. У це ніхто не вірив.

Місцеві були певні: електропастух не допоможе, бо телята повтікають або їх покрадуть. Найбільше ж шокувало Віллемів при знайомстві з українськими реаліями старе, ще колгоспне, ставлення до тварин — матюкатися, плювати, кидати недопалки.

Щоправда, до масштабного «телячого» проекту ще далеко — поголів’я має бути щонайменше у тисячу голів.

Тож тим часом Бернар і Марія взялися за реалізацію проекту «кози». Спочатку довелося долати безліч перешкод — не було навіть можливості завезти чистопорідних кіз із Франції — на це була ветеринарна заборона з боку України. Та Бернар настільки захопився ідеєю, що почав збирати звичайних кіз.

— На вихідні виїжджали за межі міста і шукали, де яка коза пасеться, зупинялися, шукали бабусю–власницю, брали контактний телефон. Оголошення клеїли на магазинах. І так назбирали стадо кіз у 200 голів, — розповідають україно–бельгійські фермери.

Потім у супермаркеті Бернар побачив козячий сир по 185 гривень за кілограм i вирішив попрацювати на продукування сиру.

— Бернар любить спагеті з соусом болонєз і сиром, — сміється Марія. — А добрий сир, не повірите, в Україні купити важко. Наприклад, у 2002 році пармезан мало де завозили. Ми домовилися з однією бабусею, щоб вона привозила нам 14 літрів молока, і ми самотужки з нього робили для себе сир. Італійський товариш Бернара підказав, що і як ліпше робити, тож сир у нас виходив цілком пристойним.

Зараз на фермі родини Віллемів аж 600 кіз — веселих і доглянутих.

Сцилли і Харибди української ветеринарії

Найбільші проблеми у фермерів були з отриманням документів на реалізацію сиру. Ще торік в Україні не було державного стандарту на сировину «молоко козине». На початку 2009 року Віллеми розіслали низку листів до Міністерства аграрної політики. Якщо з ГОСТами коров’ячого молока все було гаразд, то з козиним молоком була халепа — радянського ГОСТу не лишили, а українського не ввели. ГОСТ на козине молоко був розроблений лише у січні 2010 року, а введений — аж у квітні.

— Ми не журились з цього, — кажуть Бернар та Марія. — Продавали сир приватникам.

Зараз усі без перебільшення престижні ресторації Львова масово скуповують козиний сир «від бельгійців».

— Ми щоденно можемо продавати 300 літрів козиного молока, але тільки на базарі. Бо український закон дозволяє продавати його винятково там, — каже Бернар. — Отже, берете бабусю, вдягаєте її в білий халат, даєте їй черпак і вона розливає молоко в тару. І це санітарна служба дозволяє. Натомість продавати це ж молоко у магазині — заборонено. Бо на магазин вже треба мати молочну лінію.

Але про яку лінію з розливу молока може йтися, коли мова про дрібних фермерів, у котрих лише по парі десятків корів? Бо ж лінія розрахована на тонни продукції, якої просто нема.

— Чомусь у Франції чи Бельгії закон дозволяє продаж молока дрібних фермерів. А в Україні — ні, — дивується Бернар, розповідаючи про бачення можливості підняти українське сільське господарство з колін. — Я фермер, маю кіз і хочу виробляти сир. Є безліч людей, котрі його хочуть купувати. Тож має приїхати представник санстанції, взяти кілька шматочків сиру, зробити аналіз і видати дозвіл на продаж. У разі сумнівів може приїхати державний контроль і зробити комплексну перевірку. Але відповідальність за виробництво лежить насамперед на виробникові. В мене таке враження, що ваші чиновники усвідомлюють усі проблеми, але визнавати їх чомусь не хочуть. Бо якщо вони їх визнають, то безробітними виявляться 80% ветеринарів.

Річ у тім, що за нинішньої бюрократії фермери навіть не можуть забивати власну худобу, бо для цього потрібні специфічні дозволи. Та й торгувати власною продукцією можуть тільки на базарі. Натомість до мереж магазинів чи супермаркетів дрібного українського виробника не допускають, бо... їх контролюють ті самі ветеринарні служби. Супермаркети купують продукцію лише в тих людей, котрі можуть надати всю необхідну документацію та сертифікати, — тобто у великих підприємств.

— Наші сир та молоко ми аналізуємо кожні десять днів. І, на відміну від багатьох власників українських молочних заводів, ми п’ємо наше молоко і його п’є наша дитина, — каже Марія. — Ми стикались з працівниками українських молочних заводів, котрі не вживають своєї продукції включно з йогуртами, бо ж вони знають, як вони робляться.

Українське законодавство змушує ходити Віллемів, котрі вміють і хочуть працювати, по колу. Вони не можуть затвердити проект заводу, а санстанція не може затвердити гігієнічний висновок на продукцію, бо в них нема проекту.

— Це ж парадокс — Україна ліпше завозитиме з–за кордону овочі та м’ясо, ніж допоможе його виростити власним виробникам, розвиваючи дрібне фермерське господарство, — дивується фермер. — Хіба нормально, коли в українському супермаркеті продають імпортне козине молоко від польського виробника за ціною 24 гривні за півлітра, коли український виробник заблокований?

Коли й президенти безсилі

Українських чиновників Віллеми не бояться і про допомогу не просять — головне, аби не заважали. Ще під час проектування козячої ферми два роки тому всі відповідні інстанції знали про ентузіастів, натомість жодне питання не вирішувалося і нікому до них діла не було.

Перший парадокс стався за часів президентства Віктора Ющенка, котрий виявив бажання зустрітися з ними. Очільником Львівщини тоді був Микола Кміть.

— Раптом усі місцеві начальники починають до нас дзвонити і розпоряджатися, що, мовляв, пришлють до нас журналістів, — розповідає Марія. — А ви хто такі, — перепитую я, — щоби розпоряджатися у нас на фермі? — Та ж вам начальник дзвонить! — Ми вас не впустимо, — відповідаю я. І аж потім з’ясовується, що це виявляється голова адміністрації Кміть дав наказ взнати, хто ми такі і що робимо.

Тож інформацію про Віллемів було зібрано за один день, і вже наступного дня їх викликали до «губернатора» Кметя; в нього на столі були фото ферми з відповідними документами. Фермерів попросили підготувати сир для дегустації — той сир, який, згідно з паперами, не виготовляють.

— Коли до нас мав приїхати Президент Ющенко, то зібрали всіх місцевих чиновників, — згадує Марія.— Щоб затвердити проект заводика, мають бути підписи всіх установ: від пожежників і до санстанції.

Президент Ющенко скуштував сир. Сподобалося. Підлабузники чиновники при особі Віктора Андрійовича обіцяли «за два тижні все зробити». Було навіть озвучено, що районна адміністрація допоможе зібрати й чітко виписати всі необхідні параметри. Коли ж про візит Президента було «призабуто», ошелешені фермери почули у відповідь, що «за вами бігати ніхто не буде, що хочете — те й робіть».

Зрештою, це й не дивує. Бо природа української влади на місцях незмінна, незалежно від того, хто Президент — Ющенко чи Янукович. У червні цього року, вже за нового Президента, була виставка агропромислової продукції у Києві, на якiй кожна область представила стенд iз власними «дарами» — від Львівщини були ковбаси, горілка й пиво. Був там і бельгійський сир iз Судової Вишні. Сир також сподобався.

— Присутні київські високопосадовці питали, «хто такі і чим помогти». Й нічого, як загуло, — ділиться Марія, — знаєте, що найбільш образливо — ми ж нікого не просили і за язика не тягнули. Всі куштували наш сир, всі дякували, але досі ми не можемо працювати за нормальною європейською практикою — зранку приїхала машина, її завантажили, і вони розвезла продукцію по крамницях...