Старим тут місце

Був у нашому дворі хлопчина: невеликого зросту, чорнявий, симпатичний — дуже вже він нагадував зірку бойовиків ранніх 90–х Сильвестра Сталлоне, чим, звісно, пишався й підкреслював схожість присутністю плаката Рембо на стіні. До фільму «Нестримні», що з 12 серпня в українському прокаті, цей пасаж ніякого безпосереднього стосунку не має, але опосередковано фільм пробудив найкращі спогади підліткового життя–буття, коли хлопці рівнялися на м’язистих мужиків, здатних просто так — кулаком, а не хитромудрим гаджетом і жінку захистити, і світ урятувати.

Пам’ятаючи, що саме на цьому стоїть індустрія бойовиків, Сильвестр Сталлоне намалював до неможливого простий сюжет: є група професійних найманців, здатних справитися із пропащим завданням, народ (країна) Х, що потребує порятунку, й морально–етичний аспект, який пов’яже у сюжеті дві перші складові. Ватажок головорізів Барні Росс (Сильвестр Сталлоне) отримує замовлення повалити деспотичний режим на одному з островів біля берегів Латинської Америки. Ціна питання — п’ять лимонів баксів. Здійснивши розвідку, що стала маленькою катастрофою для райської землі, герої Сталлоне та Джейсона Стетхема вирішують, що таке лайно їм не потрібне: на острові прекрасно–підступний Ерік Робертс у ролі екс–агента ЦРУ вирощує коку, придуркуватий генерал із манією художника (Девід Зайяс) тероризує населення, і їм обом у якості опозиції протистоїть гаряча дочка генерала (Жизель Ітіє). Але недарма два роки тому до нас повернувся Міккі Рурк: тепер він, щоправда, татуйований і мелірований мачо, який розповідає історію про душу, що гине, коли серце не відгукується на крик допомоги знедолених. Тому Сталлоне і К° летять на острів, щоб за півгодини винести в повітря палац, визволити дівчину–опозиціонерку, вбити 200 солдатiв, цереушника і його посіпак.

«Містере Сталлоне, чому у фіналі фільму ви не поцілували героїню Ітіє?» — запитують журналісти у актора, режисера й продюсера «Нестримних», натякаючи, що спасіння хоча і мікроскопічного, але ж світу, — це добре, проте як бути з іншим обов’язковим елементом життя супергероя — жінкою? «Я їй допомагаю не тому, що закохався, а з любові», — дає відповідь й установку всього фільму Сталлоне. Зрештою, прекрасні дами у «Нестримних» — це мінливе шовковисте тло, на якому так чітко вимальовуються сталеві м’язи й воля героїв, а не привід поганятися за спідницями для 64–річного Сталлоне, таке до снаги хіба що Стетхему, наймолодшому із команди зіркових супергероїв, якому усього 37 років (узагалі, страшно повірити, але в середньому вік цієї команди — 54 роки). Проте старість на порозі для легенд американського екшну — не причина впадати в маразматичний стан i моралізувати. Завоювавши півсвіту й накопичивши чималі статки, вони тепер можуть з усього просто сміятися. Як на мене, найкращою сценою усього фільму є безглузда — на перший погляд — поява у церкві одночасно Сталлоне, Брюса Уїлліса й Арнольда Шварценеггера. На сюжет з’ява цієї трійці ніяк не впливає, але для Сталлоне вона принципова: із Арні вони змагаються вже кілька десятиліть, і присутність конкурента у власній картині, очевидно, полестила старому. А губернатор Каліфорнії, як і більшість велетнів, людина м’яка й добра, тому навіть дозволив із себе покепкувати. «Чим він займається?» — питає Брюс у Сильвестра. «Хоче стати президентом», — криво посміхається той.

У «Нестримних» практично через сцену нас змушують сміятися: будь то безглузді конспіративні імена Сталлоне і Стетхема — Буда та Пешт чи монолог китайця , який переконує, що маленьким треба платити більше, бо через фізичні особливості вони змушені робити більше роботи (цікаво, на мініатюрних журналісток таке правило поширюється?). І все ж класно, коли люди ще здатні сміятися над собою, а як над собою може сміятися ще й режисер, тоді, як казав Йос Стеллінг, бути хорошому кіно.