Стаття Олександра Сизоненка «Мертвим не боляче?» в «Літературній Україні» викликає не тільки емоції, вона збурює все єство. Письменник розмежовує Україну на «маленьку Галичину» і «Велику Шевченківську Україну», причому першій він приписує «огидну націоналістичну ідеологію, католицьку віру і чужий їй менталітет». Про другу каже, що її менталітет творився подвигами українського народу на фронтах Великої Вітчизняної, стражданнями воєнного лихоліття, втратами, скорботами по убієнних на полях битв.
Чи можна придумати щось безглуздіше? Хіба що його ж (О. Сизоненка) виверт: залишити Галичину в лабетах Гітлера (?!). Тоді б «не мали клопоту з українським П’ємонтом», а тихо–мирно жили б собі: на Сході вщент зросійщені «східняки», на Заході такою ж мірою спольщені чи знімечені «западенці»...
О. Сизоненко кидає докір газеті письменників України, що вона перетворилася на збіговисько русофобів, антирадянщиків–ревізіоністів, не здатних продовжити й розвивати талановитіших за себе. В основу своєї критики пан письменник поклав роздуми над змістом статей письменників М. Петренка і М. Іванченка в «ЛУ». Як на мене, письменники апріорі — незалежно від рівня таланту — мають право на власну думку щодо національних ідеалів і українськості навіть таких духовних велетнів, як Олександр Довженко, Павло Тичина, Максим Рильський... Що вже казати про аналіз і констатацію фактів, а також наслідків Другої світової війни?! Досі ми навіть не знаємо, скільки нас, українців, загинуло в цій війні. Чи була ця війна імперіалістичною? На основі власного життєвого досвіду я, наприклад, дійшов висновку, що для українців і російсько–польська війна 1939 року, і російсько–німецька 1941—45 рр. були імперіалістичними, бо на багато років продовжили панування Росії над Україною.
О. Сизоненко ганьбить письменників, які акцентують на жахливому минулому України в радянські часи. Кожному, хто пише на цю тему, він рекомендує написати щось подібне до «Подвійного кола» Ю. Яновського. Що ж писав у своєму заспіві до «Вершників» Юрій Яновський? Писав про трьох братів–українців, які у 20–х роках минулого століття боролися, як їм здавалося, за Українську державу, але кожен в іншому таборі: петлюрівському, денікінському, інтернаціональному. Загинули всі три брати, загинула й Україна. Чому вони загинули? Бо не було у братів згоди між собою. «А тому роду, — як образно пише Ю. Яновський, — не буде переводу, в котрому браття милують згоду».
Чи милують нинішні українці згоду між собою? Не милують. Такого висновку доходить і О. Сизоненко, бо виніс в епіграф статті біблійську сентенцію Еклезіаста: «Погляньте на братів, котрі вбивають один одного! Я хочу говорити про сум...»
Поважний вік і письменницька професія мали б змусити О. Сизоненка сказати читачеві не півправду, а всю правду: ви, українці, не матимете своєї держави доти, доки кожний із вас не буде милувати згоди між собою, доки кожний не ставитиме спільні братерські інтереси навіть вище, як саме життя. Кажіть про це людям, не заводьте цілу націю на манівці. Чи, може, й у вас, як у тих письменників, до кого ви звертаєтеся, немає «совісті, сумління, відповідальності та людської гідності»? Не шукайте ворогів України за океанами. Вони поруч, збоку. Але — в овечій шкурі.
Григорій ГРЕБЕНЮК,
кандидат технічних наук