Чому історики живуть довше

Углиб свого роду «головному історику Івано–Франківщини» Богдану Гавриліву вдалося «зазирнути» майже на двісті років, і там відкрилося чимало цікавого. Нині він мешкає в затишному мікрорайоні (донедавна — селі) Опришівці, розташованому на південній околиці Івано–Франківська. За чималу присадибну ділянку їхній родині довелося платити двічі. Не через скупість, як застерігає народна мудрість, а навпаки — через щедрість. «Наприкінці ХІХ століття моя прабабця заповіла цей морг (0,56 гектара. — Авт.) ще не забудованої землі місцевій церкві, — розповідає пан Богдан. — Згодом, у 1929 році, церковна рада виставила подаровану ділянку на продаж, аби за виручені кошти збудувати плебанію. Тоді на цей, кажучи сучасною мовою, «лот» надійшло багато заявок. Та священик, зважаючи на те, що моя майбутня мама Анастасія вийшла заміж і молода сім’я потребувала окремого обійстя, надав їй право першого покупця. Родина швиденько спродала коней, корів та свиней і зібрала необхідних 800 злотих ринських, аби викупити землю, яка нам колись належала. Такий ось цікавий поворот подій. Певне, пошуки давніх відомостей про своїх предків та історію рідних Опришівців і розбудили в мені інтерес до краєзнавства. Власне, й моя поява на світ теж пов’язана з історичними колізіями».

Про «титул» головного історика міста

— Заінтригували з порога. То що ж визначного сталося напередодні першого грудня 1943–го, коли народився Богдан Гаврилів, згодом — кандидат історичних наук і відомий краєзнавець?

— Військовий вишкіл мій батько Михайло пройшов ще за Польщі, а в 1941–му радянська влада мобілізувала його в 12–ту армію, пізніше оточену та знищену гітлерівцями в Кіровоградській області. Після поранення німці ув’язнили тата у Львівській цитаделі. Про це дізнався дідусь Пилип, батьків батько, який працював на залізниці. Він зібрав у жінок родини золоті прикраси й, не гаючи часу, поїхав до Львова викуповувати сина. Німецький офіцер таки спокусився на блиск загорнутих у хустинку коштовностей. Таким чином мій батько благополучно повернувся додому, і завдяки дідусевій рішучості та вдалому збігу обставин наприкінці 1943–го і я з’явився на світ на додачу до братів та сестер.

— Один із ваших сучасних «титулів» звучить не менш інтригуюче — «головний історик Івано–Франківська». Що це за посада така, якої, мабуть, немає в жодному іншому місті України?

— У Європі, за межами СНД, це — не дивина. Приміром, у міськраді болгарського Пловдива ще за комуністичного режиму існувала посада головного історика, який мав оклад, кабінет і секретарку. Якось напівжартома я розповів про це в колі однодумців, а коли очолив обласну спілку краєзнавців, мою кандидатуру запропонували на тоді ще неіснуючу громадську посаду. Сесія Івано–Франківської міськради 1996 року ухвалила відповідне рішення, і я став легітимним літописцем міста.

— Невже на цей «пост» не було конкурентів?

— Фінансової винагороди скромна посада не передбачала, тому штовханини довкола неї не спостерігалося. Хоча один відомий івано–франківський професор при зустрічі не без іронії запитав: «Якщо ти головний історик міста, то хто ж тоді я?». «А ви, мабуть, — головний історик Прикарпаття, — відповів йому в тон. — Можемо дати від спілки рекомендацію». На тому й розійшлися.

Щоб там як, але за цей час мені особисто та у співавторстві вдалося видати десяток книжок з історії нашого обласного центру, започаткувати серію літописів. Ось щойно отримав сигнальний примірник «Енциклопедичного словника Івано–Франківська». Ще створив Музей історії школи й мікрорайону Опришівці та Музей освіти Прикарпаття.

Зневажені чужинцями

— До 1962 року обласний центр краю називався Станіславом (з 1918–го по 1939–й — Станіславовом) на честь засновника міста — коронного гетьмана Потоцького. Деякі польські історики дотепер стверджують, що появою та успішним розвитком Івано–Франківськ мусить завдячувати винятково полякам.

— Таким надто самовпевненим дослідникам я завжди ставлю зустрічне запитання: «А хто збудував це місто?». І після короткої паузи відповідаю: «Українські селяни з моїх Опришівців та навколишніх поселень, які приїжджали на будову зі своїми кіньми й інструментом». Фортецю за наказом Станіслава Потоцького почали зводити після того, як повстанці Семена Височана, воюючи проти польської шляхти, 1648 року зруйнували потужний Пнівський замок. Як військовий оборонний об’єкт Станіславська твердиня проіснувала недовго. Навколо неї розросталося місто. Чимало селян ставали його мешканцями, хоча українців тут зазвичай не жалували. Навіть напередодні Другої світової війни в місті мешкало лише 15 відсотків українців, тобто значно менше, ніж поляків та євреїв. Знайти тут добре оплачувану роботу корінним мешканцям цих земель було дуже важко. Приміром, мій дід Пилип був єдиним українцем у штаті залізничного вокзалу. Але за перебування на скромній посаді при водокачці він мусив догоджати начальникові–поляку. Взимку вставав щодня о 3–й ночі й пішки долав сім кілометрів, аби до ранку встигнути натопити печі в його апартаментах, за що, звісно, не отримував ні гроша.

— Пане Богдане, не секрет, що історикам, зокрема й краєзнавцям, за радянських часів нерідко доводилося припасовувати історичні факти до вподобань комуністичних ідеологів. Ви давно звільнилися від внутрішньої цензури?

— Я завжди намагався бути об’єк­тивним, хоча, звісно, не завжди це вдавалося. У радянських видавництвах, бувало, так переінакшували подану працю, що в друкованому варіанті від автора інколи мало що лишалося. На початку дев’яностих років минулого століття дихати і працювати дослідникам минувшини стало легше, хоча історичну правду теж доводилося відстоювати. Наведу такий приклад. В Опришівцях до війни жила поважна родина Майданських. Четверо рідних братів належали до підпільної Комуністичної спілки молоді Західної України і багато років відсиділи в польських в’язницях. Брати не були членами КПЗУ, яких, до речі, з приходом радянської влади також переслідували спецслужби Сталіна, називаючи націонал–комуністами, бо вони боролися за національне й соціальне визволення західних українців.

— У передвоєнні роки їхніми ворогами, як і для оунівців, були польські шовіністи?

— Так. В Опришівцях діяли осередок ОУН й осередок КПЗУ. У тридцяті роки вони навіть разом слухали радіопередачі Комінтерну. Звичайно, уявлення про майбутнє України в них було дуже різне, але їх однаково переслідувала польська поліція. Та повернемося до Майданських. Двоє братів загинули від рук гестапо, а двоє — зникли безвісти в рядах Червоної армії. У 1979 році їм у нашому селі поставили пам’ятник, а в роки незалежності знесли. Щоправда, не відразу. На початку 90–х в опришківському клубі зібралися депутати–демократи з обласної і міської рад та рухівці. Упродовж трьох годин я доводив їм, що брати Майданські не служили більшовизму і радянській владі, тому їхній пам’ятник не підпадає «під рознарядку» боротьби з наслідками тоталітаризму. Мої аргументи виявилися переконливими, і пам’ятник простояв ще п’ять років. Потім його демонтували без дискусій.

Роксолану «вирахували» спільно

— Ваші дослідницькі інтереси, наскільки мені відомо, не обмежуються Івано–Франківськом та його околицями. Розкажіть, як ви натрапили на ще один портрет султанші Роксолани?

— Кілька років тому викладач факультету іноземних мов Прикарпатського університету Василь Лазарович розповів мені про те, що десь у зарубіжному каталозі бачив картину, на якій серед багатьох персонажів зображений султан Сулейман Пишний та якась жінка поруч із ним. Подумалося: а чи не Роксолана? На превеликий жаль, пан Василь не зауважив ні назви картини, ні автора, ні періоду написання. Знання історії підказало мені напрямок пошуків. Оскільки в період правління Сулеймана І Туреччина мала тісні зв’язки з Венецією, то італійські художники були частими гостями в султанському палаці. Зрештою, мені вдалося натрапити на репродукцію великого (6,6х9,9 м) полотна художника Паоло Веронезе «Весілля в Кані Галілейській», оригінал якої зберігається в Луврі. Серед зображених на картині 138 осіб, зокрема володарів Європи, крайній ліворуч — Сулейман Пишний. Це на прохання мого колеги Ферхада Туранли підтвердили й турецькі історики. Так зникли останні сумніви: поруч із султаном Веронезе справді намалював його дружину Роксолану. До речі, науковці дотепер не встановили, який із дев’яти відомих її портретів — документальний, бо серед них точно є кілька апокрифічних, тобто уявних.

— Якось довелося почути думку про те, що історики щасливі люди, бо в них робота непомітно переходить у хобі — і навпаки.

— Підтримую цей висновок обома руками. Більше того, британські соціологи дослідили, що серед гуманітаріїв історики в середньому живуть на десять років більше. Пояснень не було, то я подумав: мабуть, історики так переймаються подіями минулого, вбирають у себе величезний досвід людства, що їм дуже не хочеться розлучатися з цим світом. Хоча десять років тому я потрапив у кардіологічну клініку і медики застерегли: хочеш жити — перебувай у спокої. Відтоді я майже цілковито зосередився на краєзнавстві.