Малюнок Володимира СОЛОНЬКА.
Емігрувати чи ні? Таке запитання, мабуть, хоч раз у житті ставив перед собою кожен українець. Дехто відразу вирішив, що ніколи нікуди не поїде, хіба як турист. Дехто, навпаки, готовий їхати «хоч тушкою, хоч опудалом» за першої ж нагоди. Дехто вагається. Чим гірша ситуація в країні — чи економічна, чи політична, тим більше людей починає замислюватися над можливістю шукати іншу долю. «Що я пораджу робити розчарованим? Тікати звідси!» — це слова письменника Юрія Андруховича з недавнього інтерв’ю УНІАН, і в них є лише частка жарту.
Так уже сталося, що останні десять років я живу в Канаді (точніше, у французькій її частині — Квебеку). Тож дозволю собі поділитися деякими зауваженнями щодо іммігрантської долі. Нижче викладене базується не тільки на моєму досвіді, а й на спілкуванні з десятками інших людей з наших теренів. Адже колись я був засновником та модератором іммігрантського форуму, плюс знайомі в українській громаді, плюс знайомі з курсів, університетів, колег по роботі тощо. Забігаючи наперед, скажу: на запитання «чи варто їхати?» немає однозначної відповіді. Усе залежить від вас — чого ви шукаєте у житті, що вас цікавить, на які жертви ви готові?
Імміграція до нової країни — це завжди шок. Ви могли вважати себе космополітом і поліглотом, часто бували за кордоном як турист, легко знаходили спільну мову із заїжджими іноземцями, але опинитися в іншій країні з двома валізками назавжди — це зовсім інакший досвід.
Усе навколо трохи інакше, ніж удома: оточення, побут, користування автобусом, магазини, банки, навіть туалети. Інша мова. Інші норми поведінки в суспільстві. Люди по–іншому шукають квартиру, роботу... Коли таких «інакше» стає забагато, розумієш, що опинився у становищі малої дитини, що вчиться ходити. Але вам не вісім місяців. Ви звикли, що ви вже хтось. І раптом опиняєтесь у незнайомому середовищі, часто — без роботи, майже без знайомих і без жодного досвіду життя в цій країні.
Імміграційний шок нагадує алкогольне сп’яніння. Комусь раптом стає дуже радісно — справжня ейфорія! Як тут усе добре! Які люди навколо! Хтось, навпаки, стає сумним. Усе навколо чуже, усе — неправильне, люди — незрозумілі або й зовсім погані.
Одна жінка писала: «Усі кажуть, що перші три місяці імміграції відчуваєш ейфорію. Потім — три місяці депресії. І тільки згодом звикаєш. Але в мене депресія почалася відразу...»
Насправді, все дуже індивідуально. Можливо, все в будь–яких комбінаціях: ейфорія, депресія, оптимізм, розчарування, захват від нової країни і прокльони на її адресу... Як у п’яного: то танцює людина, то раптом плаче, а за хвилину — знову весела.
Багатьом іммігрантам здається, що вони «такі ж, як завжди». І все вони бачать ясно, і все навколо зрозуміло. У п’яного теж так буває: здається, що все під контролем, що дії — логічні. А на завтра йому розповідають, як танцював на столі й репетував казна–що.
«Коли знайомі згадують, що я городила, коли тільки приїхала, не можу в те повірити, — розповідає одна моя знайома. — Виявляється, я була такою патріоткою!»
Іммігрантський патріотизм — це в чомусь захисна реакція. Ти в новому середовищі, часто — без серйозної роботи, без ясних планів на майбутнє, без знання країни, з обмеженим колом знайомих, та ще й із не дуже добрим знанням мови. Щоб самоствердитись, людина починає ідеалізувати рідну країну й казати, що «тут» — усе неправильно. Дехто підносить свою національність: мовляв, ми, українці (чи будь–хто інший), — це ого–го! Тому в діаспорі більше націоналістів, ніж на Батьківщині.
Інша захисна реакція — «антипатріотизм». Це коли «вдома все було зле», натомість «тут» — усе майже ідеально.
Але за рік–два обидва види «сп’яніння» минають.
Мова — дуже дражливий момент соціалізації іммігранта в новому середовищі. Люди в іншій країні враховують якість мови чужинця. Якщо хтось неправильно ставить наголоси, погано формує фрази, вживає архаїзми, вульгаризми або ж занадто академічні вирази, на нього дивляться скоса. Інколи — зверхньо. Або й відверто глузують. Бо в кожному середовищі — свій сленг. Спробуйте поговорити з роботягами зарозумілою мовою або з інтелігенцією — простонародною. Чи з молоддю — мовою 1950–х років. Або з пенсіонерами — молодіжним сленгом. Такі спроби відразу ж створять дистанцію між вами і співрозмовниками.
Пригадайте: більшість наших знущальних анекдотів про кавказців, чукчів тощо іронізує з «ненашого» акценту і мовних помилок («Ос — балшой паласатий мух»). Але при цьому наші люди чомусь впевнені, що «там, за кордоном» усі будуть тішитися з нашого «Зісіз зе тейбл, май нейм із Васйа».
В Україні вважається, що людина володіє іноземною мовою, якщо:
— вміє підтримати розмову з іноземцем (наприклад, пояснити, як пройти до вокзалу);
— вміє прочитати газетну статтю, інструкцію до холодильника чи художнє оповідання, майже не зазираючи до словника;
— озброївшись словником, написати листа зарубіжному другові чи навіть бізнес–партнеру.
Та в цьому ми — не унікальні. У цивілізованих країнах планка володіння чужою мовою ще вища.
Натомість ті, для кого ця мова рідна, вважають, що володіти нею, це:
— з півслова розуміти все, що сказали: усі слова, вирази, підтексти, жарти, регіоналізми й місцевий акцент;
— говорити вільно, зрозуміло, не вагаючись і не помиляючись, не добираючи слів і майже без акценту;
— писати швидко, не замислюючись і без суттєвих помилок; фрази не мають виглядати незвично.
Ось із вами за столом — троє малознайомих людей, які послуговуються своєю рідною мовою, а ви — іммігрант, і для вас ця мова — іноземна. У побутовій ситуації співрозмовники швидко стомляться розбиратися у ваших екзотичних мовних конструкціях та акценті. Між вами утвориться бар’єр. Якщо ви — іноземний турист і завтра поїдете додому, то вас це не хвилюватиме. Але якщо ви збираєтеся прожити в цій країні решту життя, то можете гостро відчути себе чужинцем. До вас поставляться або з роздратуванням, або із жалістю. І ще невідомо, що гірше.
У Торонто, де половина населення народжена за кордоном, ще можна повірити, ніби Канада — «країна іммігрантів», і тому «на акцент ніхто не зважає». Але вже в Едмонтоні повірити в таке дещо складніше. Про Квебек узагалі не кажу: тут уже років триста як склалася своя повноцінна нація, і розподіл «свій–чужий» міцно засів у підсвідомості.
У Канаді суттєві регіональні особливості щодо мови. Коли я сідаю до оттавського таксі, то розумію, яка в мене чудова англійська — порівняно із водієм. Коли ж спілкуюся із англомовними посадовцями у офісах, усвідомлюю, наскільки моя мова далека від ідеалу. Водночас у Монреалі, щоб працювати на «білій» роботі, треба добре знати французьку. А якщо організація англомовна — англійську.
Один майбутній іммігрант стверджував: «У Монреалі, у франкомовному середовищі, я вивчу французьку у сто разів швидше, ніж удома на курсах». Потім він приїхав до Монреаля і швидко збагнув: до середовища ще треба потрапити. Треба, щоб тебе туди прийняли.
Для роботи чи навчання треба добре володіти мовою. Для неформального спілкування — тим більше. Ну хто запросить додому чи просто на пиво людину, яка не вміє нормально говорити?
Один мій знайомий сказав англомовним колегам, що з’їв «Snickers» (шоколадний батончик). Однак ледь помітно помилився у вимові, і ті почули «sneakers» (кросівки). Колеги щиро посміялися.
Не хочу нікого лякати. Навіть із сильним акцентом можна зробити кар’єру. І навіть із помилками у вимові можна завести багато місцевих друзів та почуватися повноправним членом суспільства. Зрештою, є велика ймовірність, що ви працюватимете поміж іммігрантів, які й самі розмовляють не ідеально. Але в будь–якому разі мову треба вчити серйозно.
А як там з роботою, питають майбутні іммігранти? Людині треба щось їсти і чимось платити за квартиру. Якщо ж ви приїхали з дітьми — витрат значно більше. Грошей, що привезли з собою, вистачає на кілька місяців. А далі? Та я там на «велфері» сидітиму, каже дехто.
Чимало новоприбулих справді потрапляє на «велфер» — соціальну допомогу бідним категоріям людей. Але більшість із них там не затримується. По–перше, соромно. А по–друге, — і це, мабуть, головний чинник, — «велфер» — це дуже мало. Треба економити на їжі, на одязі. Вибір житла досить обмежений. До того ж, деякі квартировласники намагаються не здавати житло «велферникам» (це незаконно, але є тисячі способів обійти правила).
Є проста фізична робота: тягати коробки на складі, різати мармелад на кондфабриці... Туди, як правило, беруть усіх. Але робота ця важка, а зарплатня, як правило, — маленька. До того ж можна звикнути — і поставити хрест на серйозній кар’єрі.
Справді, багато хто з іммігрантів пройшов через фабрику, будову, посудомийку. У багатьох сімейних людей часто не було іншого виходу. Проте якщо є хоч якась можливість, треба рухатися далі.
Хоча будова — це інколи перспективно. Попрацювавши на будівництві, дехто з наших реєструється як приватний підприємець і робить ремонти на замовлення. Звісно, це треба вміти і любити.
Натомість навіть придбати піцерію чи крамничку — це «на любителя»: роботи і нервів багато, а дохід — відносно невеликий. Плюс — податки, вандалізм, крадіжки. Це є і в Канаді також.
Якщо ваша мета — кваліфікована робота за пристойну зарплатню, то вона цілком реалістична. Але за неї треба поборотися. До цього треба бути готовим морально. Слід підігнати резюме під місцеві стандарти. Подивитися, як тут проходять інтерв’ю. Подбати про рекомендації. Це — якщо ваш фах «інтернаціональний» (програміст, біохімік тощо). В інших випадках вам, можливо, доведеться перекваліфіковуватись.
Наприклад, знову йти до університету. Але знайте, що університетське навчання в Канаді вимагає багато сил і часу.
Збираючись до ВНЗ, одна іммігрантка мала намір вчитися на повний час на інформатиці й казала: «Я проходитиму вечірні курси, щоб зранку сидіти з дитиною». Через місяць занять із ранку до вечора ця жінка сама зрозуміла, що помилилася з вибором.
Крім того, в університетах — море різних програм, від міжнародної торгівлі до історії релігії. Далеко не всі вони потрібні на ринку праці. Навіть престижні назви можуть виявитися «пустишкою». Єдиний об’єктивний критерій — статистика працевлаштування випускників.
Людині, що збирається емігрувати, здається, що «там» вона житиме «як тут», тільки краще: багатше (краща зарплатня), чесніше (не треба хабарів), спокійніше (менше злочинності, кращий соцзахист). Зрештою — вільніше (у Канаді — налагоджена демократія). Назагал, усе це правда. Та є одне «але»: тут зовсім інакші правила поведінки. Інакший менталітет. Інакші уяви про «можна й не можна». Словом, інакша культура.
Те, що прийнято в нас, канадцеві може здатися дивним чи неправильним. А оскільки це ми приїхали до них, то це наші проблеми, а не їхні.
Герой оповідання Євгенії Кононенко «Зустріч у Сан–Франциско» емігрував до США і вирішив, що Америка — погана. Став бомжем і з усіма говорить лише українською: «Не розуміють — їхні проблеми». Це — плід письменницької фантазії. А ось — реальна історія. Росіянин Юрій Кондратьєв переїхав до Канади. Невдовзі написав автобіографічне оповідання «Газетний хлопчик», яке стало бестселером російськомовного інтернету. Його герой — новий іммігрант — заробляє тим, що розвозить газети. Робота важка, невдячна, принизлива, платять погано, ставлення з боку канадців зверхнє. Але на кращу роботу героя не беруть, хоча він — досвідчений інженер, майстер на всі руки. З цього він робить висновок, що іммігрантів у Канаді дискримінують і тут ціла система дискримінації. Нас заманюють сюди, бо потрібна дешева робоча сила для брудних і важких робіт.
Оповідання викликало бурю дискусій. Ті, хто влаштувався добре, казали, що автор бреше. Ті, кому не пощастило, казали, що «так і є».
Справді, розвозити газети чи поширювати рекламні оголошення — нелегко, та й платять мало. Але в тексті є цікавий епізод. Герой питає в знайомого канадця, чому його не беруть на кращу роботу? Показує резюме. Канадець каже, що резюме не відповідає місцевим стандартам: там багато зайвого. А герой «не смог я через себя переступить, не стал из резюме свои годы жизни вычеркивать — наверное, поэтому и с работой такая невезуха».
Що сказати? Роботу слід шукати так, як це прийнято «тут», а не деінде. Це іммігранти мають пристосуватись до місцевих норм, а не навпаки.
Кажуть, один українець був шокований: він побив сина, а той викликав поліцію, і поліцейський сказав, що батько ризикує опинитися у в’язниці. Батько мусив перед сином вибачатися — таке приниження! Інший росіянин теж обурився: дочці кажуть у школі, що батьки мають стукати у двері, перед тим як увійти до неї в кімнату.
Треба до всього придивлятися. Намагатися зрозуміти, як тут прийнято. Чи добре пригощати колег тортом на свій день народження? А пивом? Чи не станеш «білою вороною»? А якщо станеш — то, може, це й на краще? На ці та інші запитання немає однозначних відповідей. Треба зважати на ситуацію. Інформація — на вагу золота.
Один іммігрант здивувався: начальник знав про все, що він казав колегам. Навіть про невдалі жарти. Цілком реальна ситуація. Тому треба зважати, кому, що і при кому ти кажеш.
У Канаді українцям легше, ніж людям із деяких інших країн. У наших культурах багато спільного: можна пити пиво й цілуватися на вулиці, жінка може бути начальником, а начальник — така ж людина, як ти (а не «сонцеподібний»). Але є розбіжності. Будьте готові, що доведеться пристосовуватись. Або ж жити у своєму «гетто».
У колі співвітчизників дізнаєшся багато корисного. «Свої» дадуть практичні поради, підкажуть, у які двері постукати. Допоможуть знайти підробітки. Просто поговорять «за життя». Ти для них не «екзот». А з іншого боку — своя громада затягує. У її межах не вивчиш мову країни, до якої переїхав.
Більшість людей щиро намагається допомогти співвітчизникам. Але є й «кидали». В українських громадах таких відносно мало. У російськомовних — більше. Ви ж уявіть, який це «бізнес»: до країни приїжджають тисячі людей, які майже нічого про неї не знають, та ще й із чужою мовою мають проблему. Це ж який ринок збуту! Достатньо лише підійти до розгублених людей зі словами: «Я — свій, я тут усе знаю! Можу підказати». Далі — неосяжний простір для «творчості»: від квартир за завищеною ціною до фальшивих документів і роботи на «російських» фабриках за копійки.
Це не значить, що коли з вами заговорить незнайомий українець чи росіянин, треба від нього тікати. Але, як кажуть, довіряй, та перевіряй.
У імміграції багато сімей розпадається. Це стосується й українців, й інших народів. Зміна умов життя позначається на стосунках у родині. Чоловік, який удома здавався майже суперменом, може опинитися в ауті — розгубитися, втратити впевненість у собі. А може, навпаки, занадто швидко піти вгору. Це саме стосується й жінок. І не всі готові сприйняти партнера «інакшим».
Але є сім’ї, що тримаються разом попри всі негаразди. Надто ж тоді, коли є «цемент» у вигляді дітей. Найважче тому, хто приїхав сам–один.
Є багато людей, котрі, іммігрувавши дорослими на самоті, тусуються винятково з канадцями, з ними ж створюють сім’ї, народжують дітей. У мене, наприклад, був період, коли на моїх днях народження гостювали тільки корінні квебекці. Але одна річ — приятелі чи навіть друзі, а інша — повноцінна інтеграція у суспільство. З цим важче.
Як українці, так і росіяни в Канаді, особливо ж у Квебеку, часто скаржаться, що їх дискримінують. Зокрема, при прийомі на роботу (насамперед беруть канадців), при найманні житла (відмовляють під надуманими приводами). Та й просто так іноді чуєш: «понаїхали ці іммігранти». Ксенофобія тут є. Як і всюди. Завжди є певний ризик, що, почувши у слухавці твій акцент, квартировласник скаже: «Вибачайте, тільки що здали!»
В Україні українцям здається, що расизм може бути проти негрів, кавказців, китайців, але аж ніяк не проти нас. А коли за кордоном сам стаєш жертвою дискримінації — починаючи з неприємних жартів про твою національність, це сприймається вже по–іншому.
Якщо ви шукаєте країну, де зовсім немає злочинності, де всі поліцейські — ангели, де зовсім немає корупції й бюрократії, де компанії ніколи не дурять клієнтів, то вам не до Канади. У Країні Кленового Листя безліч недоліків, хоча багато що налагоджене краще, ніж в Україні. Менше хабарів, менше злочинності, чесніші суди. Зарплатню не затримують. Соціальний захист працює непогано. Але достатньо хоч раз вистояти чергу в канадській лікарні, щоб змінити своє уявлення про ідеал.
Якщо вже вирішили їхати — їдьте, тут незле. Проблеми можна вирішити. Але пам’ятайте, що імміграція — це не просто переїзд з точки А в точку Б. Це — боротьба, адаптація, робота над собою. Треба пристосовуватись, намагатися зрозуміти інших, змінювати себе.
Це також лотерея. І якщо не вдасться виграти відразу — не треба звинувачувати інших чи гризти себе. Просто слід шукати свій шлях і вірити в успіх.
39,7% українців готові назавжди попрощатися з Україною й ніколи не повертатися, якщо їм заплатять один мільйон гривень. Такі дані соціологічного опитування, яке провела серед тисячі інтернет–користувачів із різних регіонів компанія iVOX Ukraine.
8,4% респондентів сказали, що самі б доплатили, аби отримати можливість емігрувати.
Натоміть 51,8% не погодилися б назавжди залишити країну навіть за мільйон гривень.
Російські активісти активно вивчають «матбазу» масових протистоянь із правоохоронцями: щити, балаклави, коктейлі Молотова... За прикладами, благо, далеко ходити не треба: поряд, якихось шість сотень кілометрів, — Україна, де досвідчені товариші покажуть, навчать, передадуть досвід. >>
Лідер партії «Зміна» (Zmiana) Матеуш Піскорський не знав, що його партію фінансували російські спецслужби — така лінія захисту польського політика, заарештованого у Польщі за шпигунство та поширення антиукраїнських настроїв. Прокуратура і Агенція внутрішньої безпеки стверджують, що все було саме навпаки. >>
На тлі низького безробіття та великої кількості вакансій чеський уряд започаткував нову державну програму запрошення іноземних фахівців, повідомляє «Радіо «Свобода». Ідеться передусім про кваліфіковану робочу силу, яка зможе закрити прогалини на чеському ринку праці, а головним джерелом таких фахівців чехи бачать Україну. >>
Міністри фінансів країн єврозони та представники Міжнародного валютного фонду після 11-годинних переговорів у Брюсселі домовилися вчора про новий транш допомоги для Греції в 11,5 млрд. доларів (10,3 млрд. євро) та реструктуризацію боргу, повідомляє Бі-Бі-Сі. >>
