Ельдорадо для чужинця

Харків останнім часом усе більше нагадує біблійний Вавилон до великого розселення народів. І кого тільки не привела доля на терпиму в національному сенсі Слобожанщину: тут і в’єтнамці з китайцями, і весь середньоазійський СНД, і обстріляний російський Кавказ, і представники всього африканського континенту. Чи готова Україна дати раду цій інтернаціональній рукавичці без шкоди для інтересів місцевих жителів? Відповідь на це питання шукали члени харківської громадської організації «Імміграція–стоп!» у стінах багатьох компетентних органів і... не знайшли. Викладені у листі до «УМ» факти і результати спеціальних досліджень свідчать про те, що величезний державницький апарат, покликаний регулювати подібні процеси, скоріш за все, активно паразитує на складних «вавилонських» проблемах, аніж намагається їх вирішити.

Наука чи базарна ятка?

Саме у Харкові міністр освіти та науки Дмитро Табачник оголосив про взятий дер­жавою курс на збільшення кількості іноземних студентів в українських вишах. Зараз у нас навчається 45 тисяч зарубіжних громадян, а керівник освітянської галузі мріє про 50. Мовляв, іноземці допоможуть вітчизняним ВНЗ поправити своє фінансове становище, тому було б доречно переглянути мовну політику навчальних закладів на користь більш широковживаних. Якщо відкинути напрочуд гострий культурно–лінгвістичний аспект і зосередитися саме на економічній складовій цієї проблеми, то виявиться, що міністр таки дійсно має рацію. Іноземці привозять в Україну значні кошти. Проте левова частка цих фінансових потоків тече у протилежному від державної казни напрямку. Принаймні саме такого висновку дійшов голова громадської організації «Імміграція–стоп!» Сергій Удовиченко, який спробував з’ясувати «підноготну» цієї справи.

Виявляється, навчатися до нас приїжджають в основному представники країн так званого міграційного ризику, яким у більш цивілізованій частині світу, м’яко кажучи, не дуже раді. Причому в переважній більшості випадків саме комерція, а не наука є справжньою причиною їхнього прибуття в Україну. Студентський квиток слугує лише способом отримання дозволу на легальне проживання. Під час перевірки, яку проводили в 2009 році МВС, СБУ та Держприкордонслужба, в харківських навчальних закладах було виявлено «студентів», які не мали... середньої освіти. Звісно ж, вони зможуть утриматися на студентській лаві тільки за гроші. Причому йдеться не так про середньостатистичні 3 тисячі доларів офіційної плати за навчання, як про ті, що несуть як відкуп. У цьому сенсі іноземці справді дуже вигідні вишам.

Але найбільша прикрість — в іншому. За словами Сергія Удовиченка, Міністерство освіти та інші державні установи не мають статистики щодо подальшої долі іноземців, які в’їхали в Україну на навчання. Можливо, вони повернулися додому через 5—6 років, а може, й ні. Дехто з них, потрапивши до України, навіть не з’являється на порозі свого навчального закладу, а прямує одразу в бік словацького кордону. Тут, як кажуть, їм і прапор у руки. Але є й такі, що, здобувши освіту, осідають у нас. Заможніші отримують дозвіл на тимчасове або постійне проживання, бідніші часто залишаються незаконно, поповнюючи лави нелегальних мігрантів. «За нашими даними, — стверджує Сергій Удовиченко, — до 30 відсотків іноземних студентів залишаються в Україні, отримавши офіційний дозвіл на проживання. Ще 5—10 відсотків осідають нелегально».

Місія «торгпредів»

Сьогодні в Україні навчається близько 7 тисяч китайських студентів. Більше третини з них обрали харківські виші. На наших теренах вони несуть щось на зразок державної місії, бо, окрім навчання, займаються просуванням вітчизняних товарів на український ринок. Очевидно, саме тому їх активно підтримує метрополія. Китайці досить упевнено зайшли на ринок «Барабашова», потіснивши тамошніх «аборигенів» — в’єтнамців. Бізнес–плани і завдання у представників Піднебесної максимально конкретні: отримати освіту, заснувати свою колонію, налагодити торгові відносити з метрополією і жити–поживати — добра наживати. «Хтось скаже: і що ж тут такого, хай торгують, сплачують податки, завозять до України дешеві китайські речі, — коментує ситуацію Сергій Удовиченко, — але, як свідчить практика, іммігрантський бізнес круто замішаний на кримінальних схемах. Контрабанда, виготовлення контрафактної продукції, ухиляння від сплати податків, сприяння нелегальній імміграції — ось основні джерела доходів етнічних спільнот, які в нашому середовищі швидко криміналізуються, перетворюючись на етнічну мафію».

Калькуляція тут проста. Наприклад, переважна більшість так званих «студентів–підприємців» сплачує податки за спрощеною системою оподаткування, яку свого часу було створено для підтримки наших дрібних підприємців і формування середнього класу в Україні. Вартість єдиного податку — 200 гривень на місяць. Існує обмеження на обсяг реалізації — за рік він не має перевищувати 500 тисяч гривень. На практиці ж часто буває інше. «Приїздить в Україну представник великої фірми як фізична особа, купує магазин чи контейнер, оформляє себе як платника єдиного податку і починає прокручувати такі обсяги реалізації, що українцям і не снилися, — ділиться своїми спостереженнями Сергій Удовиченко. — При цьому нерідко великі партії товару завозять ще й з мінімальним митом. Це дуже відчутно, бо товар реалізують за досить низькою ціною. Найвірогідніше, представники цих компаній мають високопоставлених покровителів у державних органах влади. Тому цілком поділяю думку одного з наших нардепів, який просто з трибуни Верховної Ради назвав імміграцію до України добре налагодженим кримінальним бізнесом».

Хрест проти буддійської пагоди

На відміну від китайців, в’єтнамська громада існує в Харкові досить давно й офіційно налічує 3 тисячі осіб. Але з урахуванням тих, хто вже отримав українське громадянство або перебуває тут нелегально, їх не менше 50 тисяч. Колонія розростається так швидко, що наприкінці минулого року її керівники задля територіального розширення обжитого куточка Харкова хотіли потіснити свого сусіда — завод «Гідромодуль». Як не дивно, місцева влада стала на захист іноземців, а суд, куди директор підприємства звернувся у пошуку справедливості, лише підтвердив рішення міськвиконкому. Мовляв, власник цієї землі — мерія, а тому має всі повноваження як надавати право оренди, так і відбирати. У результаті ситуація визріла до рівня гангстерської саги з елементами рукопашного бою. Вистояв «Гідромодуль» лише завдяки кмітливості директора, який із допомогою православного священика спорудив на противагу буддійській пагоді в районі спірної території християнський хрест. Боязнь міжрелігійного конфлікту стримала апетити захоплювачів. А чи надовго?

Економічний аспект проблеми — не менш гострий. Ситуація непроста для... місцевих жителів, які часто не можуть фінансово конкурувати з іноземцями у «боротьбі» за місце під сонцем. Ні для кого не секрет, що за право відкрити власний магазин підприємець має сплатити власнику ринку чималенькі кошти і не лише офіційно. І оскільки торговельний майданчик не гумовий, конкурентну боротьбу українці часто програють зарубіжним бізнесменам. У тих і грошей більше, і кмітливість не обтяжена скромним радянським менталітетом. Якщо ж урахувати той факт, що ринки після тотального знищення харківських підприємств стали чи не єдиним місцем реального працевлаштування, то цілком очевидною стає гостра соціальна проблема.

Що не заборонено, те дозволено

Вітчизняне міграційне законодавство, сліпо скопійоване із західноєвропейського, містить у собі безліч прогалин, якими вміло користуються мігранти та ті, хто їх опікує. Наприклад, громадяни СНД мають право перебувати на теренах України протягом трьох місяців без реєстрації за місцем їхнього перебування. В’їзд іноземців фіксується прикордонниками, які заносять необхідні дані про гостей у комп’ютерну систему і видають їм міграційні картки. А подальшу долю цих людей ніхто не відстежує. Тобто на запитання: «Що вони насправді роблять в Україні і чи повернулися назад через три місяці?» ніхто не дасть відповіді. У МВС, куди організація Сергія Удовиченка робила відповідний запит, підтвердили, що правоохоронні органи не уповноважені контролювати їхнє перебування в країні. Тобто не уповноважені офіційно. А насправді? Запитайте в іноземців. Або ось такий приклад. Громадяни з так званих «країн міграційного ризику», які в’їжджають до України, зобов’язані мати при собі певну суму грошей. Але при цьому існує уточнення, що прикордонники можуть перевіряти виконання цієї умови лише вибірково, на око. Тобто цей припис автоматично спокушає охоронців кордону повернути ситуацію на власну користь, а можливо, його вигадали від початку саме для того, аби стражі митних постів завжди мали у кишені живу копійку, не порушуючи закон. Мовляв, що не заборонено, те дозволено.

Список подібних юридичних неточностей можна продовжувати й далі. І тут знову стає за державу прикро. Автоматично пригадуються труднощі, які долають пересічні українці, щоб отримати дозвіл на в’їзд до того ж Євросоюзу, — довгі черги, стоси паперів і жодних гарантій на успіх. А чому у нас має бути інакше?