Коровай меценату від земляків. (Фото надане музеєм «Бойківщина».)
Львів’яни вважають його своїм без будь–яких застережень. Описи приїздів Омеляна Антоновича зі Штатів до Львова та останні роки проживання у столиці Галичини неодмінно супроводжувалися уточненням, що перебував він у «своєму рідному місті». Сюди Омелян уперше приїхав навчатися в третій клас Української академічної гімназії в 1926 році. Про Долину, де він народився і провів юні роки, літописці з–поза меж Івано–Франківщини згадують мимохідь, як про не надто значущий факт його біографії.
Утім, сам Омелян Антонович ніколи не забував про місто свого дитинства. Коли 28 березня 2001 року уклали договір про спорудження його коштом музею «Бойківщина», а згодом на вибір запропонували два проекти, вже поважного віку меценат вибрав той, у якому передбачалося ще й помешкання для нього. «Він планував доживати свій вік у Долині, в цій квартирі. Навіть вибрав собі місце вічного спочинку на недіючому кладовищі в старій частині міста. Проект склепу виготовляв Василь Ярич зі Львова», — пригадує почесний голова Долинського районного товариства «Просвіта» Степан Янковський, котрий часто спілкувався зі своїм знаним земляком.
Проте доля розпорядилася по–іншому. Через півроку не стало вірної супутниці життя — Тетяни із роду Терлецьких. Вона була поруч понад півстоліття, у мандрівках по Україні та світі — також. Смерть дружини — професора медицини, авторитетного вченого світового масштабу (очолювала відділ нефропатології державного Інституту патології США) внесла суттєві корективи у попередні наміри Омеляна Антоновича. Дружину він перепоховав на Личаківському цвинтарі, сам осів у Львові і там же помер 28 лютого 2008–го, на дев’яносто п’ятому році життя.
Після нього залишилися реконструйований корпус Бакалаврської бібліотеки Києво–Могилянської академії, реставровані будівлі Львівської національної бібліотеки імені Василя Стефаника. У Долині про нього нагадують відновлена церква ХVІІ століття, музей «Бойківщина» імені Тетяни та Омеляна Антоновичів та пам’ятник «Борцям за волю України» — велична мармурова колона, увінчана скульптурою ангела.
Понад півсотні відомих діячів у галузях української історії, політики і культурології удостоєні відзнак Фундації Антоновичів, яку дехто з діаспорних афористів цілком серйозно називав «нашою нобелівською премією». Подружжя заснувало її у США три десятиліття тому, коли Радянський Союз уже почав псуватися в умовах задушливого застою.
Лауреатами премії стали такі знакові постаті вітчизняної літератури, як Василь Барка, Василь Стус, Іван Дзюба, Микола Вінграновський, Іван Драч, Юрій Андрухович, Оксана Забужко. З–поміж неукраїнців нею нагородили авторитетного політика Збігнева Бжезінського за книгу «Велика помилка: народження і смерть комунізму в двадцятому столітті». Демонстративно байдужа до брязкоту медальок та шурхоту преміальних Ліна Костенко шанобливо назвала вручену їй відзнаку Антоновичів «чистою нагородою із чистих рук».
Омелян походив із бойків. Його родина по батьковій лінії з діда–прадіда жила на Одиниці — східній околиці Долини. Тепер важко сказати, чи збереглася там його батьківська хата. «Він мені так розповідав. Після тривалої розлуки з Україною приїхав у Долину і пішов шукати рідне обійстя. Там колись стояли поруч дві майже однакові хати. Одна згоріла, друга залишилася. Яка з них батьківська, пан Омелян на схилі літ точно сказати не зміг», — розповідає Тетяна Сенів, директор краєзнавчого музею «Бойківщина».
Прямих нащадків у меценатів Антоновичів не залишилося ні в Україні, ні деінде за кордоном. Щодо сучасних розгалужень родинного древа, то важко зорієнтуватися, хто «сидить» на найближчій до пана Омеляна «гілці». В Долині мало не кожен третій зустрічний — Антонович, і всі вони, як мене переконували, — одна міцна родина. В якому поколінні переплелися корені двох великих українців Омеляна та Мирослава Антоновичів — теж загадка. Хоча вони між собою були добре знайомі. На два роки молодший Мирослав народився в приміському селі Оболоня, неподалік Одиниці, і після війни теж змушений був жити за кордоном. У Нідерландах із корінних голландців він створив Утрехтський візантійський хор, який співав українські пісні й прославився на весь світ. Відомо, що вимушений американець Антонович бував у гостях у вимушеного голландця Антоновича. Обидва слугували українській діаспорі взірцями одухотвореної ностальгії.
Ідея побудови в Долині краєзнавчого музею «Бойкіщнина» та її матеріалізація у вигляді модерної споруди має цікаву історію. «Коли в 2000 році пан Омелян та пані Тетяна знову приїхали на Прикарпаття, я якось зважився і запитав, чи не могли б вони зробити щось доброго і для рідної Долини, — пригадує Степан Янковський. — На другий день пан Омелян сказав мені, що, порадившись із Михайлівною, вони можуть укласти кошти в якусь будівлю і щоб я брався за цю справу. Тоді саме проектували пам’ятник «Борцям за волю України», й Омелян Антонович узявся профінансувати його спорудження. Ще не добудували монумент, як виникла нагальна потреба в окремому приміщенні для краєзнавчого музею, бо зібрані для нього експонати тіснилися в приміщенні «Просвіти». Антоновичі погодилися виділити з сімейного бюджету гроші й на цей важливий для міста об’єкт. Його освятили й урочисто відкрили 5 вересня 2003 року. Вартість будівництва — понад півтора мільйона гривень».
Новостворений музей — наймолодший у Карпатському регіоні — відразу став одним із найпривабливіших туристичних об’єктів із відділами природи, історії, етнографії та сакрального мистецтва. Серед матеріалів експозиції — унікальні археологічні знахідки, стародруки, твори образотворчого й декоративно–прикладного мистецтва, багато знарядь праці, предметів бойківського побуту та одягу. Фундатор музею, як розповіли його працівники, до останніх своїх днів жваво цікавився новими знахідками, кількістю відвідувачів, а також передав своє помешкання для розширення експозиційних площ.
Надзвичайно інтелігентний, глибоко ерудований і виняткового скромний, Омелян Антонович усіляко уникав єлейних розмов про свою подвижницьку діяльність. Любов до України він зберігав десь глибоко в душі й ніколи не вихлюпував на публіку. Певне, тому для багатьох співвітчизників, особливо сучасних меркантильних патріотів, недосяжними залишилися мотиви вчинків цього шляхетного подружжя, яке всі заощадження вклало в підтримку рідної України. У своїх «Спогадах» Омелян Антонович, залишившись після смерті дружини «на світі сам», процитував Адама Міцкевича за «Паном Тадеушем»: «Отчизно моя! Ти як здоров’я — скільки тебе цінувати належить, лиш той усвідомить, хто тебе втратив!».
Омелян Антонович
Народився 6 лютого 1914 року. Його батько Микола працював державним урядником, був членом центрального товариства «Просвіта». Мати — Єлизавета Бернгардт, німкеня з долинських колоністів, після заміжжя стала активісткою українських жіночих громадських організацій. Закінчивши в Долині початкову школу і два класи української гімназії, Омелян продовжив навчання в академічній гімназії Львова. Згодом у Перемишлі зблизився зі студентською організацією «Молода громада», яка сповідувала принципи радикального націоналізму, входив у керівні структури крайового проводу ОУН. Брав участь у військовому вишколі в Карпатах. У 1933 році польська поліція заарештувала його за націоналістичну діяльність. Близько трьох років перебував у в’язниці.
Востаннє перед еміграцією Омелян Антонович відвідав Україну невдовзі після її окупації гітлерівцями. Приналежність до ОУН не оминуло увагою гестапо, й він опинився в концентраційному таборі Заксенгаузен, де відсидів майже рік. Після звільнення в 1943 році закінчив правничий факультет Українського вільного університету в Празі (йому зарахували попереднє навчання в Любліні, Гданську, Познані та Берліні). Невдовзі — черговий арешт, після якого за ним на півтора року знову зачинилися ворота Заксенгаузена.
У 1946–му взяв шлюб із Тетяною Терлецькою, а через три роки подружжя перебралося до США. Перші роки за океаном, пристосовуючись до нових умов життя, працювали на різних роботах, пробували свої сили в фермерстві. Окрім професійної кар’єри, Омелян займався активною громадською діяльністю, зокрема очолював Об’єднання українців Вашингтона.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
