Меморіальні таблички на вулицях Кіровограда не рідкість, проте в цієї — історія особлива. За спогадами очевидців, у 1990 році цю пам’ятну дошку встановлювали ледь не з боями — місцеві комуністи були категорично проти. Прогресивним силам довелося навіть вдатися до хитрощів: і вулицю для встановлення підібрали малозаселену, і матеріал для дошки обрали специфічний — на зернистому граніті вже й 20 років тому ледь виднілися літери прізвища, а зараз і поготів. Проте, якщо добре придивитися, можна прочитати напис позолоченими літерами: «Цю вулицю було перейменовано до 110–ї річниці з дня народження Володимира Винниченка». Так у Кіровоград на початку 90–х поверталася пам’ять про видатного земляка.
Сьогодні в Кіровограді, колишньому Єлисаветграді, Володимира Винниченка знають і шанують. Крім згаданої таблички, якою засвідчили присвоєння проспекту імені Володимира Винниченка до 110–ї річниці його народження, є також меморіальна дошка на місці гімназії, де Винниченко здобував освіту. Уже й пам’ятник землякові готовий — він прикрашатиме площу біля педагогічного університету, який названо його ім’ям. Проте ще 20 років тому про Винниченка мало хто знав.
Навіть дані про місце народження митця довгий час були помилковими: вважалося, що Володимир Винниченко народився у селі Веселий Кут (сьогодні — село Григорівка Новоукраїнського району Кіровоградської області) — у рідному селі свого батька. Проте кіровоградському літературознавцеві Миколі Смоленчуку вдалося знайти метричну книгу єлисаветградської Грецької церкви, у якій можна було прочитати запис про хрещення Володимира Винниченка 17 липня 1880 року — наступного дня після його народження.
Відомо, що жила родина Винниченків на правому березі Інгулу. Окремі дослідники вважають, що будинок сім’ї був на вулиці Солдатській, проте будинок до наших часів не зберігся. Є відомості і про родину майбутнього митця. Його мати Євдокія, молода вдова з трьома дітьми, тримала в Єлисаветграді заїжджий двір. У цьому дворі зупинявся Кирило Винниченко, коли бував у місті у справах. Євдокія і Кирило побралися, від цього шлюбу народилася єдина дитина — Володимир.
Сьогодні у великій красивій будівлі по вулиці Шевченка розміщено Головне управління МНС у Кіровоградській області. Проте колись у цих стінах вчилися гімназисти — тут була класична Єлисаветградська чоловіча гімназія. У ній здобували освіту чимало видатних людей: нобелівський лауреат фізик Ігор Тамм, композитор Юрій Мейтус, знаменитий вчений, один із розробників «Катюші» Георгій Лангемак та багато інших. Володимир Винниченко також вчився у цій гімназії. І до сьогодні в Кіровограді зберігся і функціонує міст через Інгул, по якому, імовірно, Винниченко ходив на заняття, — гімназія була на іншому березі річки.
Закінчити заклад Володимирові Винниченку не вдалося. Більшість дослідників схиляються до того, що на заваді отриманню свідоцтва про освіту став складний характер Винниченка — природженого бунтаря. Розповідають про те, що Винниченко–гімназист ходив на заняття у простій сільській одежі, спілкувався винятково українською і ніколи не поступався принципам. Збереглися і записи педагогічної ради гімназії, у яких Винниченко фігурує, переважно, з двох причин: через несплату за навчання і через незадовільну поведінку. Зрештою, бажане свідоцтво про освіту Винниченко здобув у гімназії в Златополі (сьогодні — м. Новомиргород Кіровоградської області) екстерном.
На цьому й завершився єлисаветградський період життя Володимира Винниченка: гімназист став студентом Київського університету ім. Св. Володимира. Далі було активне громадське та політичне життя, арешти, перебування на чолі керівних органів держави і еміграція. Як вдалося з’ясувати досліднику життя й творчості Винниченка Володимирові Панченку, востаннє митець був у Єлисаветграді 1911 року.
Повернення Винниченка до міста свого дитинства розпочалося за кількадесят років після його смерті в місті Мужен (Франція). Одним із перших у Кіровограді почав досліджувати життєвий шлях Винниченка кіровоградський історик і краєзнавець Юрій Матівос. «Усі дисертації, які захищають, усі пам’ятники, які збираються ставити, — це все вторинне, а першоджерела були в мене», — заявляє історик і пояснює: у такій обізнаності допомогла «Большая Советская Энциклопедия» першого видання. «Починаючи від часів Хрущова вона була заборонена. У жодній бібліотеці її не було. Бачите: з кожним томом прізвищ авторів енциклопедії все менше й менше — їх викреслювали, бо цих авторів розстрілювали. А в мене енциклопедія є вдома — я купив її в одного викладача ще в 70–х», — згадує пан Юрій. В 11–му томі енциклопедії, виданому в 1930 році, вміщено цілу статтю про Володимира Винниченка. «Винниченко Владимир Кириллович, известний украинский писатель–беллетрист и политический деятель. Родился в 1880 году в семье батрака–пастуха Херсонской губернии», — зачитує Юрій Матівос.
На початку 90–х цікавість до постаті Винниченка охопила широкі кола кіровоградської інтелігенції. На хвилі цієї цікавості з’явилася ідея назвати педагогічний університет, який тоді називався ім’ям Пушкіна, на його честь. Ректор університету професор Григорій Клочек згадує: «Коли Україна стала незалежною, ініціатива вшанувати пам’ять Володимира Винниченка пройшла по всій Україні. Він був дуже популярний. Наша кафедра української літератури ініціювала конференцію, присвячену Винниченку. Коли зайшла мова про надання університету імені Винниченка — то тут суперечок не було. Занадто авторитетним було це ім’я».
На початку 90–х у Кіровоград із Франції привезли кабінет та особисті речі Володимира Винниченка. Ініціатором такого повернення був Володимир Панченко. Тепер у Кіровоградському обласному краєзнавчому музеї зберігаються письмові столи, книжкова шафа, настільна лампа, робоче крісло письменника. Валентина Пархомчук, завідувач відділу історії музею, розповідає: таке меморіальне зібрання особистих речей письменника є унікальним і єдиним в Україні.
Віднедавна українці відкривають для себе й іншу іпостась митця — Винниченка–художника. Вважається, що Винниченко почав малювати під час еміграції. Однак, як зазначив під час відкриття виставки картин Винниченка в Кіровограді Володимир Панченко, в Єлисаветграді діяли «рисувальні курси», і навряд чи б вони могли пройти повз увагу Винниченка. Усього відомо більш як сто його робіт, які, як припускають дослідники, були написані в період з 1925 по 1939 рік. Увесь його малярський доробок потрапив у розпорядження Української Вільної Академії Наук (м. Нью–Йорк, США). Умови передання визначалися в заповіті вдови Винниченка Розалії Яківни. У ньому йдеться про те, що всі картини мають бути передані в Україну, коли вона стане незалежною державою. Починаючи з 2000–го року, творчий спадок Володимира Винниченка повертається в Україну. А останні з переданих робіт — 20 картин самого Винниченка та інших художників із його колекції — уперше потрапили на очі широкому загалу саме в Кіровограді — місті його дитинства.
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
