Опускаючи завісу

Сьогодні останній день роботи Одеського міжнародного фестивалю. З конкурсної програми залишилося переглянути ще кілька фільмів, а от журі фактично закінчило роботу: перші дискусії розпочалися ще в четвер і сьогодні на церемонії закриття ми дізнаємося, кого уподобали Йос Стеллінг, Сергій Тримбач, Світлана Сікора, Сергій Чліянц, Грегуар Колен.

Згадуючи Фройда: футбол і пеніси

Напередодні великої наради голова журі Йос Стеллінг не міг визначитися, що йому сподобалося: «Говорити, що фестиваль відкрив новий тренд, — я такого не помітив. Так, як і завжди, у конкурсній програмі представлені дуже різні фільми. Звісно, є хороші і є погані картини. Але річ не в тому, головне — віра, я маю повірити фільму й довіритися йому», — повідомив режисер у розмові з «УМ».

Одним із таких фільмів, якому віриш, є італійська картина «Нога Бога» (Pide di dio) Луїджі Сардіелло. «Ця історія вигадана, тобто не про реальні події у вищому футбольному світі Італії. Коли мені було 12, ми грали у футбол і зустріли такого дивакуватого хлопця», — розповідає режисер. Дивакуватий хлопець — це Еліа, йому 18 років, але у своєму психологічному розвитку він зупинився принаймні років із шість тому. Проте Еліа чудовий футболіст, він не грав у жодній професійній команді, не навчався у футбольній школі обганяти суперників і бити точні пенальті — у нього це від Бога. Звідси прізвисько «Нога Бога», яке йому вигадує футбольний менеджер Мікеле. Він привозить хлопчину із провінційного містечка на півдні країни до Риму й намагається просунути його в серію А. Проте ситуація у футбольному світі достоту нагадує шоу–бізнес. На талант ніхто не зважає, і варто хлопцю один раз схибити — він уже поза грою.

Фільм наповнений великою кількістю щемливих моментів, позбавлених зайвого трагізму, проте дуже натуральних: проблеми Еліа викликають співпереживання — він сумує за батьком, переживає, що той його кинув, а коли хлопець б’є вирішальне пенальті, ти починаєш вболівати за нього не згірше як на чемпіонаті світу. З іншого боку, у драмі є над чим і ким посміятися: безпосередність Еліа є викликом для «нормальних» людей, і рано чи пізно вони скидають маску благопристойності й показують своє справжнє «я». Безумовно, виконавець ролі Еліа — Філіппо Пучілло — один із претендентів на відзнаку за кращу чоловічу роль.

Якщо перипетії темпераментних італійців знаходять відгуки в українських серцях, то із розумінням традицій Країни Східного Сонця, є певні проблеми. Японське кіно завжди викликає у мене підсвідомий страх: там інша ментальність, традиції, хід думок, ну і символи, звісно. Тому, прочитавши синопсис конкурсного фільму «Символ» (Symbol), дещо насторожилася: чоловік прокидається у білій кімнаті без вікон та дверей і єдине, що він знаходить у цьому обмеженому просторі, — пімпочки на стінах у вигляді дитячих пенісів. Натискуючи на кожну з них, він отримує або певні блага (їжу, душ, зубну щітку), або ж покарання (як–то напад собаки), або марну надію на звільнення — при натискуванні одного з пенісів несподівано з’являються двері, але за хвилину зникають. Тому одинаку треба докласти максимум кмітливості, щоб вибратися з кімнати. Наприкінці півторагодинних мук героя (і деяких глядачів) чоловіку все ж вдається вислизнути з пастки. Проте лабіринт білого простору його не випускає: він піднімається на вищий рівень, знову натискує на пеніси, що призводить до низки різних подій: від народження дитини й цвітіння квітки до вибуху бомб та інших катастроф. У фіналі герой опиняється у кімнаті з одним–єдиним великим муляжем пеніса на стіні — очевидно, що натискування цієї «кнопки» може призвести до набагато гірших подій, ніж виверження вулкану в Ісландії... Чи означає це, що пеніс править світом? Саме так ми маємо сприймати японський «Символ»? Відповіді на ці запитання кожен домислює сам, адже режисер картини Хітосі Матсумото (він же виконавець ролі людини–бога) не прибув на фестиваль, щоб розтлумачити свої символи.

Французький бульвар

Після порції шоку саме доречно подивитися легке й зрозуміле французьке кіно або розслабитися на ретроспективі Федеріко Фелліні. До речі, ніколи Фелліні ще не лягав так на душу, як тут, в Одесі, — можливо, південний клімат дійсно створює відповідний настрій. Чудовий релакс також можна отримати під «Невдах» (Micmacs) Жана–П’єра Жене. Почерк автора «Амелі» читається у цьому фільмі з перших кадрів; та ж затишно–домашня, ніби сепією підрихтована, картинка, стоп–кадри у вигляді старих фото, мало смислових діалогів, які більше виконують функції підсилення емоцій (недарма Жене називають майстром німого кіно) й багато кумедно–добрих героїв. 30–річний Базіль (Дані Бун) — невдаха по життю, в дитинстві він втратив батька, мати, яка не змогла змиритися зі смертю чоловіка, віддала сина до церковної школи, і вже в зрілому віці із Базілем трапляється найзначніша предибенція — сліпа куля потрапляє йому в голову і, міцно засівши в черепі, нагадує про смерть щохвилини. Старцюючи в Парижі, Базіль натрапляє на незвичайну «сім’ю» (серед її мешканців — героїня чудової Йоланди Моро й герой фактурного Домініка Пінона), що живе в нетрях смітника. Вони й допоможуть йому втілити план зі знищення двох збройних мануфактур, що засмічують світ смертоносним продуктом. Усі пригоди наших героїв супроводжуються інженерним генієм Жене: кумедні механізми, на кшталт сам зробив, які, здається, просто не можуть запрацювати, у фільмі дозволяють виконувати неймовірні завдання, під силу хіба що агенту 007. «Невдахи» — добра, красива казка, із вкрапленнями французького гумору, що смакують як крихти шоколаду у мигдальному печиві. Звісно, декого може дратувати наївність оповіді (не може група невдах знищити військову промисловість), але це ж казка, а Жене — казкар.

Ще один казкар на ОМКФ — режисер і сценарист Сільвен Шоме, який цього року закінчив свою нову мультиплікаційну стрічку «Ілюзіоніст» (The Illusionist). Дії півторагодинного мультику відбуваються наприкінці 50–х: із паризьких кабаре ми разом із героєм, пристаркуватим Ілюзіоністом, перепливаємо Ла Манш і потрапляємо в Шотландію, де він знаходить собі таку сяку роботу. У цій подорожі до нього приєднується дівчина, до якої Ілюзіоніст прив’язується з першої хвилини: він готовий їй дарувати красиві сукні й черевики, переконуючи своїми «магічними» діями, що чаклуни існують. Проте дівча починає жити своїм життям, і розчарований Ілюзіоніст йде, залишаючи нам записку «Чаклунів не існує». При чудовій анімації (реальність зображення створює 3D технологія) ми маємо дуже сумну, місцями просто депресивну, історію. Хотілося, щоб «Ілюзіоніст» був більше наповнений дивакуватими моментами, чим так захопив попередній мультик Шоме «Тріо із Бельвілля».

І вже зовсім на десерт організатори підготували нову картину Люка Бессона «Незвичайні пригоди Адель» (The Extraordinary Adventures of Adele Blanc–Sec), що відкривала Московський кінофестиваль. У зв’язку з цим фільмом поважні сінефіли кажуть: Бессон зовсім зійшов на пси. Цього разу він придумав пригодницьку комедію, дія якої відбувається у 1912 році. Молода приваблива журналістка Адель Блан–Сек вирушає на пошуки мумії особистого лікаря фараона Рамзеса, бо тільки він здатен вилікувати її сестру–близнючку, яка постраждала внаслідок нещасного випадку. Фільм рябить дотепними діалогами, хоча інколи репліки видаються надто банальними, але це не може завадити глядачам вибухнути сміхом на фразі воскреслої мумії Рамзеза біля Лувру: «О, яка чудова будівля! Тут не вистачає тільки піраміди. Тоді буде вже завершений ансамбль» (як ми знаємо, піраміду туди втулили наприкінці XX століття). «Незвичайні пригоди Адель» — це кіно, про яке кажуть: з ним відпочивають мізки, а більшого інколи і не треба.