Тінь забутого генія

Він помер стоячи. Не хотів навіть в останні секунди свого життя бути скореним, побореним і слабким. «Його принцип — ніколи не здаватися. Батько завжди піднімався після ударів. Будь-який удар, який був у його житті, — заборона фільмів, заборона бути українцем, заборона книжок, заборона проектів — не зупиняв його. Він піднімався. Хвороба — це теж був виклик, і батько до останнього не хотів зраджувати своїм принципам — ніколи не здаватися», — розповідає «УМ» старший син Юрія Іллєнка Пилип.

Відчуваючи, що ось-ось йому доведеться відійти в інший світ, Юрій Герасимович попросив свого брата допомогти йому скупатися у Дніпрі. Вже відчуваючи останні секунди земного буття, наказав синам підняти його з ліжка, щоб стоячи прийняти виклик смерті.

Спорудити власне царство

Розмова із сином Пилипом, молодшим братом Михайлом і дружиною покійного Юрія Іллєнка актрисою Людмилою Єфименко відбулася в селі Прохорівка на Черкащині — за кількасот метрів від берега Дніпра в затишному дерев’яному будинку. Двоповерхову оселю з маленької старої хатинки вдатний кінорежисер розбудував власноруч. Юрій Іллєнко дуже любив приймати тут гостей, водячи по території садиби, мов по музею.

На подвір’ї одразу нас зустрічає на високому постаменті дерев’яний лелека з жабою у дзьобі: «Це білий птах із чорною жабою», — жартує Пилип, перефразовуючи відомий фільм свого батька. За кілька метрів праворуч сплетене з дерев’яних гілок опудало Петра I на коні. «Багато вороння прилітало, клювало черешні, треба було опудало зробити. А яке ще може більше лякати, ніж постать кривавого царя Петра I?» — далі коментує Пилип.

Дружина режисера Людмила заводить нас у дім. У першу чергу — в їхню спільну з чоловіком спальню: «Це все він зробив своїми руками, тут він і помер...». Велике дерев’яне ліжко, глиняна піч із барельєфними малюнками, на стінах і стелі елементи різьби по дереву. Особливо привертає увагу вирізьблений наскрізний портрет Тараса Шевченка з густими вусами. Поруч висить намальована Іллєнком ікона Божої Матері.

Пані Людмила показує на частину дерев’яної стелі над ліжком: «Тут він намалював зірочки в сузір’ях, як вони виглядають насправді над нашим будинком, практично змалював. Вони фосфоричні і тому коли ми взимку лягали, вимикали світло, над нами небо було яскраве, немов улітку».

Вхід на другий поверх ззовні. Там великий зал із низькою сценою. На сцені — робочий стіл Юрія Герасимовича. Тут він мріяв проводити майстер-класи з режисури. Тут писав свою книжку «Доповідна апостолу Петру». На стінах зали — кілька десятків невеликих картин у рамках із зображенням квітів. «Це малюнки Юриної мами. От від кого в нього талант художника», —каже Людмила Єфименко.

Невелику садибу можна роздивлятися довго. Там кожна деталь привертає увагу. Чи розмальований якимись абстракціями дерев’яний туалет, чи звичайний пень, на якому хаотично набиті дрібні металеві фігурки сонця і квітів. Водночас все виглядає дуже скромно, без жодного натяку на «шикування».

Але головне місце у садибі, яке буде притягувати сюди всіх родичів, друзів, прихильників Юрія Іллєнка, — це капличка. «Тут я молюся за долю українського кіно», — розповідав раніше своїм гостям режисер. Сьогодні у цій каплиці він спочиває сам...

«Це місце, яке він сам собі обрав для спочивання... Капличка побудована його руками. Він сам це все спроектував, розповів, як і де закладати урну з його прахом, все підготував власноруч. Нам лишалося лише виконати те, що він заповів», — каже Пилип Іллєнко. Поруч із каплицею — невисока стіна з кам’яних брил, яку Іллєнко назвав стіною плачу, українською стіною плачу... Тут він любив загадувати бажання і знову ж таки — бажання про відродження українського кіно.

Кому грати, а кому дзвонити у дзвони

Пані Людмила казала пресі, що останні роки життя її чоловіка були наповнені будівництвом, а вона сама зайнялася квітникарством: «Він і каменяр, і тесля, і різьбяр-столяр, і камін сам збудував, простіше сказати, чого він тут не змайстрував своїми руками... Отак чоловік і поміняв професію кінематографіста на будівельника, а я захопилася квітами. Оце тим тепер наповнене наше життя. А ще — онуками».

«Змінили професію» Іллєнки не з власної волі. Кожен хотів би більше часу приділяти своїй професійній діяльності — писати сценарії, знімати фільми та зніматися. Проте чоловік, увінчаний багатьма світовими кінонагородами, фактично половину свого життя був безробітним як кінорежисер.

Якщо за радянських часів, попри заборони і тотальний контроль, Юрію Іллєнкові вдавалося-таки знімати свої фільми, то у незалежній Україні він зміг екранізувати лише один — «Молитва за гетьмана Мазепу» (2002), ідею якого виношував чверть століття. Але після зйомок фільму «чинуші» зробили все, аби фільм не вийшов у широкий прокат на кіно-телеекрани, а преса багато писала про скандальність цієї картини.

Після цього «ляпасу» Юрій Герасимович заявив: «Я йду з кіно, бо з цією бандитською владою не хочу мати справи». І пішов у публіцистику та політику. Але мріяв, що колись йому вдасться зняти своє головне кіно — «Анг. Друге пришестя Христа». Він навіть удома репетирував із дружиною за сценарієм, не втрачаючи надії.

«Він не пішов із кіно, щоб утекти, зайняти страусину позицію. Він хотів і далі робити кіно. Але він не хотів робити фільми, які знову ніхто не побачить, які знову будуть «найманими вбивцями» оббрехані та змішані з лайном. Єдиний спосіб змінити ситуацію він бачив у реалізації певних механізмів, які може втілити тільки держава. Тому він пішов у політику по результат. Іншого виходу у нього не було. Пішов, щоб потім знову повернутися у режисуру, тоді коли в Україні можна буде знімати українське кіно», — каже Пилип Іллєнко.

«На відміну від просто патріота, націоналіст готовий жертвувати собою і багато чим, що тебе оточує, заради ідеї і тієї справи, яку ти робиш», — каже Олег Тягнибок, до партії якого вступив Іллєнко.

«Націоналізм — це освідчення в любові до свого народу», — писав у листі до Олега Тягнибока Юрій Іллєнко. Це говорила людина, яка шкільні й інститутські роки провела у Москві і розмовляла російською мовою. Після зйомок «Тіней забутих предків» світогляд Іллєнка повністю перевернувся. З московського піжона, як називав його Іван Драч, він ставав усе більшим націоналістом. «Там була безодня глибини, краси й мови. І коли я під час роботи над фільмом занурився в гуцульський мовний мелос, спрацювала генетична пам’ять. Саме тому він мені і дався легко. А спілкування з такими велетами духу, як Іван Миколайчук, призвело до мого роз’яничарення. Мій шлях повернення до себе як до українця розпочався вже в дорослому віці», — згадував Юрій Герасимович.

Його молодший брат — режисер і оператор Михайло Іллєнко, який велику частину свідомого життя теж провів у Москві, розповів «УМ», як Юрій вплинув і на його світогляд. «Я дивився, як поновлюється брат. Спочатку я віддався цьому як прикладу старшого брата і теж пройшов таку дорогу — до поновлення цих генетичних зв’язків з Україною. Я вдячний, що саме Юра показав мені чіткий шлях. Не завжди було легко. Але тепер я не вірю в аргументи тих, хто каже, що не говорить українською, бо не хоче псувати цю солов’їну мову. Жити в Україні і не вміти спілкуватися з Україною її мовою, я думаю, це просто лукавство».

«Інформаційний терор, інформаційне залякування, інформаційне розтління, інформаційне знущання, інформаційний голодомор, інформаційне замовчування — краще, ніж мочити у сортирі, або контрольний постріл у потилицю в ліфті... Ми живемо в окупованому інформаційному просторі... Це не пропаганда, це вже удавка, яка просто зашморг на нашій шиї. От її розірвати і почнемо нормально дихати», — не втомлювався повторювати Іллєнко.

Кілька останніх років Юрій Герасимович писав автобіографічний тритомник «Доповідна Апостолу Петру». Тут він відкрився як непересічний літератор. «Кілька разів перечитавши тритомник, я вирішила укласти книжку афоризмів Юрія Іллєнка, яка буде називатися «Криниця для спраглих». Для того щоб донести до людей багатошаровість цією людини», — розповідає філолог і колега по партії Іллєнка Ірина Фаріон. —У книжці він розповідає, як прийшов до нього додому Іван Миколайчук і каже: «На стіні твого гостинця я напишу фразу одну». І пише: дзвони дзвонарю, буде світанок чи ні, то не наше діло, наше діло дзвонити. І далі Іллєнко додає: б’ють дзвони і з кожним ударом осипається крихітка облуди з рабського сумління. Отже, хто такий Іллєнко? Це — дзвонар. Це дзвонар у площині мистецтва, площині культури, площині політики».

Книга написана місцями в доволі агресивній формі. У негативному контексті фігурує і Богдан Ступка, який на похороні Іллєнка назвав його своїм хрещеним батьком у кіно. Адже у фільмі режисера Іллєнка «Білий птах із чорною ознакою» (1971) Ступка зіграв головну роль. Сам фільм отримав гран-прі Московського міжнародного кінофестивалю і демонструвався в Токіо, Монреалі, Нью-Йорку, Парижі, Тегерані.

В останні роки життя Іллєнко не міг вибачити Ступці, що той фактично став одним з інструментів ворожого інформаційного простору, проти якого відчайдушно боровся режисер. хоча Ступка і допоміг на початку з фінансуванням, і погодився грати головну роль, але в книжці Іллєнко описує неодноразові випадки, коли кадр готувався кілька днів, а все зривалося, бо на зйомки не з’являвся головний герой фільму.

За кілька тижнів до смерті на похороні Леся Сердюка Ступка і Іллєнко зустрілися, обнялися. Іллєнко простив.

Грати лиш у свою роль

«Хто грає, той має, хто не грає, той вмирає» — фраза, сказана Богданом Ступкою у піар-фільмі до ювілею нинішнього президента, навіяла аналогію з життям Юрія Іллєнка. Іллєнка кінорежисера, сценариста, оператора, актора, публіциста, політика, який ніколи не бажав грати чужі ролі, лише свою.

Очевидно, що частково саме з цієї причини Іллєнку вдалося зняти лише сім із сорока двох написаних ним сценаріїв, а наприкінці життя взагалі залишитися безробітним режисером. Він був щирим, безапеляційним, безкомпромісним, впертим, ідейним максималістом. «Ось — це Іллєнко. З громом, блискавкою, але все одно — це благодать», — промовила головний редактор «Слова Просвіти» Любов Голота, коли під час нашої розмови за вікном після тривалої спеки почалася сильна злива... n