Без однієї груді, з пришитою рукою, Людмила Мирончук живе повноцінним життям, справляючись з буденними клопотами. (Фото автора.)
«Я коли бачу зараз боби, мені аж погано стає, — здавленим голосом говорить Людмила Мирончук. — Можете уявити собі, всю зиму, і аж до молодої картоплі, я харчувалася винятково бобами! Варила з них і суп, і борщ, і пюре, і тушкувала їх — іншої їжі в мене тоді не було. Покійний дядько дуже любив боби, от і припас на горищі кілька мішків. Три роки вони пролежали там, але як я зраділа знахідці! Боби врятували мені життя. Хоча з тих пір я їх більше не вживаю».
Здається, стільки випробувань, скільки випало на долю цієї жінки, людина витримати не може. Вона була гарною, щасливою, багатою і коханою. Але практично в одну мить у неї все зруйнувалося — одного за одним Людмила втратила новонароджену онуку і єдиного сина, після цього — розлучення з другим чоловіком, операція з видалення пухлини в молочній залозі. Наслідки розлучення вона розсьорбує от уже десять років, намагаючись повернути собі половину незаконно відібраної трикімнатної квартири. Її били безжалісно через це, вивозили в поле, щоб убити, та вона й сама хотіла повіситися. А потім почала життя спочатку.
— Уже через два роки після того як ми із Сашком купили спільну квартиру, він... приготував свідоцтво про мою смерть, — починає розповідь про свою стражденну долю моя співрозмовниця. — Звичайно ж, я про це навіть не здогадувалася. Зовні в нас усе виглядало благополучно, багато знайомих заздрили нашим стосункам. Другий чоловік був уважний і чуйний до мене. Я ж узагалі була щаслива. Мені тоді було 34 роки, а йому — 28. Я — солідна пані, директор найбільшого магазину в Кременчуці, він — бідний бас–гітарист музичного ансамблю. Пам’ятаю, відразу ж купила Сашкові дорогі штани, бо в нього не було навіть пристойного одягу. Я розлучилася з першим чоловіком, пішла від нього тільки з валізою своїх речей та облігації державної позики на 5 тисяч радянських рублів забрала, залишивши йому й меблі, і коштовності.
Облігації згодилися жінці через три роки після розлучення — коли в новій родині постало питання про розширення житла. Двокімнатну квартиру, в якій були прописані Олександр із мамою, обміняли на трикімнатну «сталінку» в центрі міста.
«Ми дуже довго шукали підходящий варіант обміну, — веде далі Людмила, — й коли нарешті його знайшли, я виписалася з житла колишнього чоловіка, щоб прописатися за новою адресою. «У мене є друг, він завідує обмінним бюро, давай доручимо йому всі ці формальності» — запропонував мені Сашко. Хіба я думала тоді, що це підступ? Через кілька днів Сашин друг з’явився у мене на роботі й запропонував поставити підпис на якихось паперах. Чесно сказати, у поспіху я їх не читала, розписалася там, де він мені вказав. І ми з чоловіком, щасливі, поїхали відпочивати на море, залишивши у квартирі майстра, котрий почав робити ремонт.
Їхнє щастя тривало ще кілька років. Про зраду чоловіка Людмила довідалася випадково. На цьому закінчилося і щасливе сімейне життя. Натомість почалася судова тяганина, під час якої і з’ясувалося, що поділити спільно нажите добро подружжя не може. Оскільки все воно належить тільки Олександрові Мирончуку, а його дружина взагалі ніколи не була прописана разом із ним за однією адресою.
— Моя прописка виявилася фальшивкою, — зітхає Людмила В’ячеславівна. — Я ж довідалася згодом, що в Сашка була коханка, котра працювала в ЖЕКу і мала подругу в паспортному столі. Вона й подбала про підроблений штамп у паспорті. Довідка про мою смерть — теж справа її рук.
Олександр Мирончук вчинив «по–джентльменськи» — з’їхав у село до своєї пасії, і півтора року не давав Людмилі розлучення. Весь цей час вона мешкала разом з його мамою в спірній квартирі. Знаючи про складності в родині, сусід, один із керівників райвиконкому, пропонував жінці 17 тисяч доларів, щоб викупити її житло. Але вона кілька разів відмовлялася, ще не знаючи про свій статус. Обман виявився тільки після того, як Людмила Мирончук подала позов про розподіл майна.
— І тоді мене почали грубо й нахабно виживати з квартири, — згадує жінка. — Одного разу я повернулася додому о другій годині ночі з відрядження і опинилася в чотирьох порожніх стінах. Колишній чоловік, забравши матір, вивіз із квартири все, навіть мій і покійного сина одяг. Дякувати, сусіди дали хто матрац, хто ковдру, хто подушку... І так мені гірко стало. Просто над моєю головою знаходилася труба опалення, тільки мотузки на той момент не виявилося під рукою... Пошкодувала про це, коли одного разу на порозі квартири з’явилися незнайомі мені троє чоловіків. «Ми будівельники, починаємо тут ремонт», — представилися вони й відштовхнули мене. Я кинулася на незваних гостей, захищаючи своє помешкання. «Ця квартира продана, вона не твоя!» — доводили вони, а я не могла в це повірити. Мене побили, роздерли на шмаття одяг. У такому вигляді мене й забрали в міліцейську дільницю...
Яким же був подив Людмили Мирончук, коли згодом у суді вона пізнала в завідувачеві кафедрою Кременчуцького політехнічного інституту (нині державний університет)... одного з «будівельників». Саме він вселився в ту квартиру, яку Мирончуки купували разом.
— Викладач одержав її як службове житло, яке є власністю... Верховної Ради, — вносить роз’яснення Валентина Немченко, громадський захисник Людмили Мирончук . — Але перед цим відбулася купівля–продаж житла — Олександр Мирончук одержав за нього 43 тисячі гривень. А всього через кілька днів викладач якимось чином зумів приватизувати службову квартиру, хоча за неї колишнє подружжя ще кілька років судилося. Крюківский районний суд Кременчука довго не міг визначитися, чи є склад злочину в діях Олександра Мирончука, і справа була передана в міську прокуратуру. На жаль, першу частину справи, яка містила й підроблене посвідчення про смерть Людмили В’ячеславівни, тут втратили. А в Крюківському райвідділі міліції, куди постраждала звернулася з проханням розібратися з її «липовою» пропискою, «втратили» паспорт (чи випадково?), і два роки вона не одержувала пенсії за інвалідністю. Дотепер, до речі, їй ніхто не компенсував утрачених грошей, хоча є рішення суду про те, що райвідділ повинен виплатити Людмилі Мирончук 2,5 тисячі гривень матеріальної компенсації. Тобто штучно створювалися перешкоди, щоб затягти справу, морально знищити беззахисну жінку й навіть зжити її зі світу.
А «диригентом» цієї мерзенної трагікомедії, на думку постраждалої і її захисниці, виступав саме сусід — один з керівників райвиконкому.
Апеляційний суд Полтавської області анулював договір купівлі–продажу спірної квартири, однак Верховний Суд скасував його на підставі того, що новий хазяїн є сумлінним квартировинаймачем. Недавно постраждала сторона, яка не згодна з таким рішенням, передала документи в Європейський суд.
Минуло вже 12 років відтоді, коли почалася ця історія.
— Та я рада, що взагалі залишилася жити, — каже жінка. — Гляньте, тут у мене цілий напірник із відповідями з усіляких інстанцій, у яких я намагалася шукати допомоги. Мені адвокати радили туди звертатися, і я писала. Думаю, багатьом у Кременчуці не подобалося зустрічати численні комісії, і одного разу восени, коли я вже перебралася на хутір у Кобеляцькому районі, за мною приїхали. «Збирайтеся!» — наказали.
Серед чоловіків у цивільному був і колишній однокласник покійного сина Людмили В’ячеславівни, який працював у Кременчуцькому районному відділі міліції. Це заспокоїло її, і вона погодилася сісти в машину.
— Мене протримали у відділі майже до півночі, але я так і не зрозуміла, чого від мене хочуть, — каже Людмила Мирончук. — Нарешті черговий сказав, що я можу сісти в машину світлого кольору, яка відвезе мене додому. Крім водія, у салоні «Жигулів» був ще один чоловік. Хто вони — досі не знаю. Автомобіль звернув із траси на польову дорогу. Ми проїхали кукурудзяним полем, може, метрів 50, і зупинилися. «Ну, зараз ви доможетеся своїх прав!» — сказав пасажир і шарпонув мене з усієї сили, відкривши задні дверцята. Ударившись об колесо, я знепритомніла. А коли опам’яталася, почула, що на польовій дорозі ми не одні. Десь узявся мотоцикл — чи то під’їхав, чи то там стояв. Мої «візники» явно не очікували свідків, забарилися, і я кинулася навтьоки. Не знаю, де тільки й сили узялися. Бігла, бігла, а потім упала в колію й завмерла. Мене кинулися шукати, я чула, як поруч шелестіла кукурудза, і голоси: «Треба було її кінчати!». Я лежала ні жива, ні мертва, і молилася всім богам, щоб мене не вбили. Нарешті все затихло, але я боялася поворухнутися. Все тіло боліло, з ран текла кров. А коли почало сіріти, я потихеньку, метр за метром, стала просуватися уздовж траси в бік Кобеляк.
Колись Людмила з Олександром на власному авто потрапили в аварію на власній «вісімці». Від сильного удару жінці відірвало руку по лікоть — передпліччя висіло буквально на шкірці. На щастя, полтавським медикам удалося зшити кінцівку, але відтоді Людмила Мирончук перебуває на групі інвалідності. Після побоїв на кукурудзяному полі в неї відкрилися старі рани на руці, почали гнити коліна. А вона, замість того, щоб зафіксувати побої, брехала сільській медсестрі, що впала з вантажівки. Боялася... Ходила й прислухалася, чи не їде машина. І ледь зачувши ревіння мотора, бігла й ховалася в занедбаних сусідніх подвір’ях.
Зараз її помешкання — стара глинобитна хата, побудована ще наприкінці XIX століття, у якій жив покійний дядько. Тут, рятуючись від розправи за те, що домагалася правди, Людмила облаштувалася десять років тому. Зараз у неї міцне господарство — чотири корови, три бички, шість теляток, 40 індиків, 35 гусей, 30 кроликів, 4 курки й одна кізка. І землі — один гектар.
Щодня вона встає о четвертій ранку і йде доїти корів. Косить траву нарівні із чоловіками, пече хліб і пиріжки, із задоволенням доглядає за садом, що посадила ще за життя дядька. Звісно, сама не впоралася б із таким величезним господарством. Але в Людмили є помічники — два бездомні чоловіки, яких вона поселила в порожній хаті, що поблизу. За миску гарячого борщу та за теплий дах вони раді виконувати будь–яку роботу. А третій помічник — колишній вантажник із магазину, в якому вони обоє колись працювали. Людмила змінила його долю, вилікувавши від алкоголізму. Тепер вони живуть разом і разом радіють кожному дню.
— Мені все ще здається іноді, що безлюдний хутір, загублений серед лісів і степів, моє тимчасове пристанище, — зітхає Людмила. — Напевно, тому й не купую сюди нічого цінного. Знаєте, після пережитого дворічного голоду боюся навіть одну гривню витратити дарма.
— Але за міським життям усе–таки нудьгуєте?
— Ні, адже я виросла в селі, звична до будь–якої роботи. Тут усе набагато простіше. Я працюю собі на втіху, ні від кого не залежу. Тут свіже повітря й такий простір, що здається, увесь світ належить тільки тобі...
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
