Сучасні Агапіти

      Освічені люди всіх цивілізованих народів, як і наш, знають і шанобливо пам'ятають таджицько-іранського лікаря і вченого ХI століття Авіценну. Ще більшої слави набув напівміфічний грецько-іллінський лікар-хірург античних часів на межі V—IV тисячоліть до нашої ери Гіппократ. Статут з його наукового трактату став на всі віки гімном-заприсяганням Гіппократа для численних поколінь лікарів-початківців, які присвятили себе цій гуманній діяльності.

      То чи знають у нас навіть і самі лікарі про славетних українських лікарів. Не кажучи вже про стародавніх, а їх було і є тепер справжнє сузір'я. Назвемо, скажімо, напівлегендарного, але історично-літописного диво-лікаря Київської Руси ХI століття Агапіта. Його каноном було: «Лікуючи людей — лікуєш свою душу». А  лікував він традиційними народними засобами давньоукраїнського народу в шпитальному монастирку при Києво-Печерському монастирі однаково і старців, і князів. І коли тяжко занедужав князь Володимир Мономах, він покликав до себе Агапіта. Однак, вірний своєму канону, лікар відповів: «Я у себе лікую всіх однаково». І наш дійсно достойний для України-Руси князь мусив прибути до шпиталю Агапіта.

      За те, що Агапіт врятував князю життя, Володимир хотів щедро обдарувати лікаря, але той відмовився від дарів і передав їх монастирю для розбудови цієї першої Української академії.

      А за часів Київської Руси уславилася своїм милосердним внеском у медицину і онука Володимира Мономаха — Євпраксія. Вона склала науковий «Трактат», під назвою «Мазі». У 29 главах цієї науково-практичної праці міститься низка різнопрофільних медичних та гігієнічних порад і рецептів. Свою благородну діяльність вона почала ще з юних років, шанобливо ставлячись до народно-традиційного лікування. Саме за це її в народі звали Добродією. Створений Євпраксією «Трактат» як практичний медичний посібник був перекладений багатьма мовами і набув поширення в Європі.

       То чи уславлена Євпраксія у нас тепер? Чи послуговуємося ми порадами з її практичного «Трактату», який узагальнює досвід лікування наших пращурів на основі рідної природи, набутий протягом багатьох століть?

      Така людяна благодійність була притаманна українським лікарям і в ближчі до нас віки. Згадаймо хоча б лікаря Данила Самойловича-Сущинського з Чернігівщини, який у XVIII століттi з саможертовно рятував людей на півдні України від страхітливої пошесті — чуми. В Одесі лишилася жалобна пам'ятка — гора Чумка, до якої тоді баграми стягували померлих від чуми...

      А чи вшановано і увічнено пам'ять про геніального вченого з села Чоботарці, що на Поділлі, Данила Заболотного, президента Академії наук України, члена Міжнародного Товариства хірургів? Ця мужна людина на собі випробувала бацилу страхітливої хвороби — холери. Захистивши свій імунітет сироваткою, яку сам створив, Заболотний самопожертовно поїхав до Непалу, Індії, Індонезії та Монголії, затим — до арабських країн, охоплених пандемією холери. Він масово рятував там людей. Вдячні народи поставили українцю Данилу Заболотному бронзові пам'ятки, які тепер мають бути і пам'ятками України-Руси.

      Чимало славетних імен наших вчених і практиків в галузі медицини «привласнили» інші держави. Можна назвати, зокрема, всесвітньо відомого доктора медицини і філософії, ректора Болонської академії ХV століття Юрія Котермака (Юрія з Дрогобича). Так само, як і українця за походженням, славетного хірурга, академіка багатьох академій світу Миколи Бурденка, іменем якого названо інститут у Москві.

      То чи перевелися в Україні тепер такі самовіддані лікарі?

      Ні, на щастя, вони є. Прикладом цьому може бути і Київська міська клінічна лікарня №18, розташована в центрі Києва на бульварі Тараса Шевченка, навпроти Володимирського собору. Комплекс стародавніх споруд привертає увагу своєю монументальністю. На стіні будинку, що виходить на червону лінію забудови бульвару — меморіальна дошка-пам'ятка, яка свідчить: тут у палаті №9 перебував на лікуванні, на межі 1912—1913 років, великий український письменник Михайло Коцюбинський. Тоді це була клініка університету, в якій лікували людей відомі за межами Києва лікарі.

      З тієї пори минуло майже 100 років і колишня клініка зазнала багато профільних змін у діагностиці та лікуванні хворих. То якою ж вона є тепер, і чи не втратила своєї добродійної поширеної слави? Ні, не втратила, навпаки, ця слава в народі стала ще гучнішою.

      Цей лікувальний заклад очолює вже багато років доктор медичних наук Василь Олексійович Жельман, який і дотепер проводить найскладніші операції. Він реорганізував цю лікарню, обладнав її новітньою медичною апаратурою та устаткуванням і сформував високопрофесійний персонал. Зокрема, упродовж багатьох років очолює «важке» за складністю лікування і оперативного втручання проктологічне відділення диво-хірург Мирослав Іванович Криворук. Він же очолює Київський проктологічний центр. Це людина велетенської статури і мужньої вдачі. Його доброзичлива й оптимістична посмішка та щире, душевне слово до хворих вселяють у них спокій перед операцією. Разом iз ним, так би мовити «в парі», так само філігранно давно вже працює і доктор медичних наук, професор Микола Дмитрович Кучер. Він чудовий діагностик-хірург, який одним із перших в Україні застосував на практиці малоінвазивний метод хірургії. Обидва хірурги не полишають хворих поза своєю увагою навіть у вихідні та святкові дні. Відповідно спрямована робота лікарського, середнього медичного персоналу та санітарок.

      Вони не рахують, скількох людей врятували за двадцять років своєї милосердної та водночас тяжкої праці. Таких людей дуже багато. В цьому числі і ми. Щонайсердечніша вдячність усім добродіям цієї неординарної лікарні.