Лампочка Ханенка

      Говорити про одну з перших електростанцій в українському селі  неможливо, не сказавши нічого про родину Ханенків. У першому виданні УРЕ («шелестівка») про Богдана Ханенка та Варвару Ханенко (з роду відомих цукровиробників та українських меценатів Терещенків) можна довідатись, що вони за рахунок прибутків від власних маєтностей зібрали велику колекцію картин, скульптур і творів ужиткового мистецтва античного світу, західно-європейських країн та країн Сходу, яку разом з будівлями по вулиці Терещенківській наприкінці 1918 року передали українському народові, а конкретно юридичній особі — Українській Народній Республіці. На базі цієї колекції було створено Музей західного і східного мистецтва, який після ремонту і реставрації з 1998 р. носить ім'я Богдана і Варвари Ханенків. Серед експонованих там нині творів понад  80 відсотків походять з колекції Ханенків. Крім того, меценати передали збірку українського народного ужиткового мистецтва Київському музеєві українського мистецтва.

      Відомо, що подружжя Богдана і Варвари Ханенків разом з іншими українськими меценатами фінансували українські рухи і партії та їхні видання, самі видавали «Старожитності Придніпров'я» (вип. 1—6). У селі Оленівка Фастівського району на Київщині, де знаходився один із їхніх маєтків, ще й сьогодні можна почути майже легендарні перекази про їхню благочинність.

      Село мало головну вулицю з тротуаром — «Нумери», на якій Ханенки збудували дві школи: стару (кінця XIX ст.) і нову (на початку ХХ ст.). На жаль, нова в революцію згоріла, стара ж служить і дотепер. Поруч і досі стоять квартири для вчителів, в одній із яких у 30-ті роки жили і мої батьки. На «Нумерах» була сільська управа, садиба священика і церква. Дім священика перетворили потім на «колбуд» з кінозалом, а церкву розібрали в 60-ті роки. Була на вулиці майстерня з ремонту побутової техніки (годинників, примусів, гасових ламп), млин, протипожежна станція, магазин і «магазея», у якій селянські родини зберігали резервний фонд зерна на випадок стихійних лих. До кінця 30-х дотягнула льодівня, завдяки якій, використовуючи нехитру технологію, можна було у літню спеку поласувати морозивом. Та гордістю села була «ткацька» — збудована Ханенками наприкінці XIX ст. майстерня, устаткована унікальними на ті часи верстатами для виготовлення гобеленів, килимів, гардин. Художнім керівником майстерні був знаний український архітектор, живописець і графік Василь Кричевський. Вироби «ткацької» посідали призові місця на внутрішніх і закордонних виставках, а селяни мали чималий приробіток, особливо восени і взимку. В селі діяла «шкілка» — господарство з вирощування нових сортів плодово-ягідних культур для всієї округи. Ще в 1930-ті мальовнича Оленівка, як та писанка, потопала в садах, мала шість зариблених ставків. Недаремно в часи Другої світової саме її для своєї резиденції обрав німецький гебітскомісар Фастівщини.

      Як розповідала покоївка Ханенчихи, на гостину в Оленівку приїздили племінники Варвари (своїх дітей, на жаль, у подружжя не було), у світлиці нової школи за участю місцевої молоді вони влаштовували вечорниці, ставили спектаклі. В часи національно-визвольної війни хтось із племінників з гуртом сільських хлопців (серед них і єдиний син покоївки) «пішли з Петлюрою».

      Перлиною Оленівки і всієї округи був власне маєток Ханенків, що стояв на узбічних неугіддях села — балках і яругах, перетворених дбайливою рукою господаря на райський куточок, по суті, на дендропарк з трьома ставками, з ялиново-дубово-грабовими гаями, ділянкою культурного елітного саду. Біля одного зі ставків під горою стояла бронзова скульптура «Амура», що із глека лив джерельну воду. Неподалік на горі серед дубів височіла водонапірна вежа — в маєтку діяв водогін. Кожна родина села вважала за обов'язок бодай раз на рік побувати в літню пору біля, як називали скульптуру, «амурчика», попити холодної води. Ми, хлопчаки, бували там частіше. Нас приваблював не так «амурчик», як таємнича біла будівля електростанції, особливо «машинерія», яку було видно через великі вікна.

      Збудована на межі XIX і ХХ ст. для освітлення маєтку, електростанція була зупинена в часи революції, і без діла простояла до кінця 30-х, коли нарешті взялися її пустити. І зараз уявляю розміри «динамо» — генератора постійного струму, бо саме до таких машин тоді застосовували термін «динамо». Мірилом для нього є постаті робітників. Навіть враховуючи те, що тодішні електричні машини були тихохідними і ненасиченими як за магнітними, так і за електричними параметрами, а їх тепловий режим оцінювали на дотик, потужність «динамо» була щонайменше 65—75 кВт (100 кс). Це забагато для маєтку, де не було якихось помпезних палаців чи розважальних закладів. Відомо, що Ханенки, на відміну від сучасних багатіїв, не будували дорогих «хатинок», не відпочивали в екзотичному зарубіжжі. Свої закордонні поїздки використовували для відвідин музеїв, антикварних магазинів, мистецьких аукціонів, де здобували для України дорогоцінні скарби. Будівлі в маєтку, будучи ошатними, водночас були досить скромними, одноповерховими. Можна припустити, що Ханенки, ставлячи завдання перед спеціалістами, мали на меті провести електрику якщо не в усі хати села, то принаймні на «Нумери». Цього потребувала школа, особливо ж «ткацька», для якісної роботи якої у зимову пору було потрібне добре освітлення. На таку думку наводить не тільки значна потужність, а й конструкція електромережі.

      Пригадую, як у 1940 році я стояв у величезній черзі по хліб біля магазинчика на території колишнього маєтку. Тоді селяни, які пережили колективізацію і голодомор 33-го, самі вже не випікали хліба — не було з чого і не було чим: ні муки, ні соломи, ні дрів. Сонце хилилось до заходу. Завмаг заспокоював: «Не розходьтеся, може, ще привезуть. А як стане темно, включимо електрику». І її тоді таки ввімкнули, і 100-ватна лампочка засяяла над зачиненим віконцем з написом «ХЛЕБ» як надія і далекий привіт від гетьманського роду Ханенків. Подиву і радості не було меж. Уже й не пам'ятаю, чи привезли тоді хліб, але спогад про лампочку Ханенка залишився на все життя.

      Після Другої світової електростанцію не відбудовували. Що ж до лампочки Ілліча, то вона прийшла в Оленівку, як і в інші села, десь у середині чи наприкінці 60-х років.   У 1990 р. я відвідав Оленівку — від колишньої писанки нічого не залишилось: звичайне сіре, затуркане радянське село, як і безліч інших. У школі були лише молодші класи, старших дітей возили за 10 км у сусіднє село. Нічого не змінилося відтоді. І подумалося: де ви, наші нові Ханенки, Чикаленки, Тарновські?.. Де ви, патріоти-меценати, нові українці? Де ти, владо? Бо як зуміла змарнувати 12 років незалежності, здобутої потом і кров'ю попередніх поколінь, загнати українську культуру, церкву і мову в глухий кут, а українську націю довести до такого зубожіння і людських втрат, ніби Україною прокотилася третя світова?

Юрій БОБРАНИЦЬКИЙ, кандидат технічних наук.