Період брежнєвського «застою» постає у спогадах як часи тихі й сумирні, без збурень серед люду. Радянська система почувалася нібито міцною як ніколи. Щоправда, десь страшенно далеко для пересічних «совків» проти чогось протестували якісь дисиденти. Цензура і «компетентні органи» напружено охороняли «громадський спокій», отож переважна більшість радянського люду нічогісінько не знала про тих диваків, яких і справді багато хто вважав за агентів світового імперіалізму. Однак навіть у той «благословенний» час відбувалися акції, які бурхливо вривалися в життя пересічних громадян. Одна така подія, очевидцем якої мені довелося бути, сталася восени, наприкінці 1960-х у місті Прилуки. Цей величенький райцентр на Чернігівщині жив тоді, як й інші українські міста й містечка, сонним та звично злодійським життям епохи «розвинутого соціалізму». Про минулу козацьку славу цього, колись полкового міста Гетьманщини його мешканці завдяки «турботі партії» встигли забути. І навіть на таке святотатство, як спорудження універмагу на колишньому козацькому цвинтарі, поряд з руїнами давніх церков (тоді викопали гори людських кісток), у 1960-х ніхто з тутешніх ніяк не відреагував. Хлопчаки ганяли у футбол черепами своїх предків-козаків, а їхні батьки трощили козацькі кістки бульдозерами. Але десь на рівні підсвідомого у цих «правнуків поганих», очевидно, тлів бунтарський дух.
Осіннього похмурого дня, повертаючись додому зі школи, я почув на автобусній зупинці, що «кляті лягаві» когось замордували. Люди збуджено розповідали одне одному, як його там били і закладали пальці у двері й виламували з суглобів. Коли автобус під'їхав до перехрестя, за рогом якого розташовувався міськвідділ міліції, я побачив величезну юрбу людей, яка перекрила рух на центральній вулиці.
А сталося ось що. На танцмайданчику побилися двоє хлопців. Обох забрали в міліцію. Зі слів стражів порядку, одному з них серед ночі стало зле, і він звернувся по допомогу до чергових. Але ті, мовляв, своєчасно не відреагували, і хлопець помер. При розтині виявили якусь хворобу мозку, яка від отриманого в бійці удару загострилася і оскільки медики вчасно не втрутилися, викликала смерть. Хто знає, як там було насправді. Але для прилучан не це виявилося важливим. Важливим був привід: смерть затриманого міліціонерами в тій же міліції. Померлий мешкав у мікрорайоні, відомому ще з козацьких часів як Кустовці. Назва ця походить від того, що там здавна жили кустарі, які займалися різними промислами та ремеслами. У ході «соціалістичних перетворень» заняття кустівчан владі вдалося більш-менш побороти, але мікрорайон і надалі славився, тепер уже підпільними, промисловцями й підприємцями. Міська міліція вела нещадну боротьбу з цими «спекулянтами», що «підривали підвалини соціалізму». В результаті між міською міліцією і «кустовцями» відносини встановилися дуже недружні. До того ж на роботу до міліції корінні прилучани, а надто кустовці, практично не йшли. Працювали там, особливо нижніми чинами, приїжджі, найбільше вихідці з віддалених сіл.
Загалом тихе життя тодішніх провінційних Прилук можна порівняти з наглухо зачиненою квартирою, в якій забули вимкнути газову конфорку. А смерть хлопця з Кустівців у міліції стала ніби сірником, який запалили в такій квартирі. А оскільки більшість жителів мікрорайону здавна були пов'язані тісними вузами кровної, «свояцької», кумівської і просто сусідської спорідненості, то одностайно піднялися проти «ненависної міліції».
У день похорону жалобна процесія, зробивши чималенький гак у кілька кілометрів, підійшла під вікна міськвідділу міліції. Цього разу справа закінчилася лише мітингом з погрозами. По завершенні процесія повернулася назад на Кустовці, оскільки цвинтар знаходився там же. А після похорону всі знову рушили до міськвідділу внутрішніх справ. Під його вікнами уже зібралася численна юрба невдоволених. Першою камінь у вікно міліцейської резиденції жбурнула бабуся покійного. Після цього люд посунув на штурм. Ворота і паркани були зметені, гаражі й інші споруди на подвір'ї — розтрощені, мотоцикли й автомобілі — спалені. Натовп, висадивши двері й вікна, увірвався до будівлі і знищив усе, що було на першому поверсі, окрім стін. Їх і зовні, й усередині обдерли, заляпали багнюкою і розписали відповідними висловами. «Стражі порядку» втекли на другий поверх і там забарикадувалися. Прибували все нові повстанці, вже не тільки з Кустовець, а й усі, хто «мав зуба» на міліцію. Усіх їх оточувала величезна юрба співчуваючих і допитливих. Учителі суворо наказали нам туди не ходити. Але найвідважніші все-таки там бували і потім інформували всіх, скільки мотоциклів чи автомобілів спалено та як розлючений натовп розбирав сусідські паркани, роблячи з дощок і кілків зброю.
Близько тижня вирували пристрасті. І весь час навколо «обложених» на другому поверсі міськвідділу міліції тупцювала величезна юрба, а над усім цим вгору підносилися хмари чорного диму від спалюваної міліцейської техніки, меблів і паперів. Застосувати зброю та сльозогінний газ власті не наважилися, можливо, тому, що дуже вже багато було невдоволених. Крім того, потерпілих серед міліціонерів, принаймні серйозно, не було. Одразу з Києва приїхали спеціальні міліцейські уповноважені, в основному високі чини, які намагалися втихомирити розлючений натовп. Приїхала з Києва, чи, може, навіть «звище», спеціальна медична комісія й підтвердила, що хлопець помер від загостреної в бійці хвороби. Цьому висновку, звичайно, не йняли віри. Але з часом пристрасті притихли, а якихось перспектив подальшої боротьби, звичайно ж, не було. Люди потроху порозходилися.
А після цього настала розплата. Виявилося, що впродовж повстання на верхніх поверхах сусідніх будинків ховалися працівники «органів», які фотографували всіх учасників. Отож дуже багатьох «посадили». Показових процесів не було, саджали тихо, не привертаючи суспільної уваги. Жінці, яка жила неподалік від нас, дали кілька років лише за участь у «масовках» (удома залишилися чоловік і двоє малих дітей). Активніших учасників покарали набагато суворіше.
Влада подала прилуцький бунт як сплановану й інспіровану з-за кордону антирадянську акцію. У місті, мовляв, поширювалися антирадянські листівки із закликом до повстання, і було два організатори бунту, яких спіймали пізніше десь аж у російській глибинці...
Наприкінці 1970-х років я залишив Прилуки і більше там не бував. Знаю тільки, що останнім часом це місто стало одним з лідерів реформування — як системи влади, так і господарського та культурного життя. Як значиться у прекрасно виданому міською владою буклеті, «місто перейшло від стратегії виживання до стратегії розвитку». Прилучани не тільки вивели з кризи численні підприємства, а й відбудували давні козацькі церкви та інші пам'ятки давнини і поставили величний пам'ятник князю Володимиру Мономаху, під керівництвом якого їхні предки в 1085 році розгромили під стінами міста половців. Хотілося б, щоб мешканці Прилук, які пам'ятають про згадані тут події 1960-х, зафіксували свої спогади. Тоді історія міста буде повнішою.
Василь БАЛУШОК, кандидат історичних наук.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
