Меморіал у Сприні, на місці І Збору УГВР.
15 липня 1944–го представники українського сходу і заходу, різного світогляду і політичних уподобань, обирали єдиний український парламент і уряд. Неподалік проходила лінія фронту, в довколишніх селах рвалися снаряди і бомби, повстанці проводили останні бої з німцями, готуючись до зустрічі іншого, червонопогонного, «господаря». Тим часом у карпатському лісі неподалік села Сприня при добре організованій конспірації та охороні зібралася політична й військова еліта нації: 25 представників провідних українських політичних партій та організацій. Соціалісти — члени Центральної Ради УНР, монархісти — прихильники гетьмана Павла Скоропадського (який особисто схвалив створення УГВР), націонал–демократи, націоналісти–бандерівці, представники церкви... Усі погодилися створити всеукраїнський центр, аби «оборонити український народ та його провідні кадри перед фізичним знищенням і повести його до боротьби за своє визволення та власну суверенну державу».
«Річниця створення УГВР — це свято на рівні з датами проголошення Четвертого Універсалу, Дня Соборності, Карпатської України та Акта відновлення Української держави 30 червня 1941–го», — каже голова Самбірської станиці Братства воїнів УПА Микола Петрущак. Він упродовж 18 років — незмінний організатор щорічних святкувань на місці Першого збору УГВР у лісництві неподалік села Сприня Самбірського району на Львівщині. Найбільш велелюдні святкування, розповідає, були в 1994–му — на 50–річчя, та минулого року, коли, за указом Президента Віктора Ющенка, День створення УГВР набув статусу державного свята. Цьогорічні урочистості відбулися минулої неділі.
Микола Петрущак згадує, що про створення УГВР «хлопці з лісу» швидко довідалися, зокрема, з підпільного журналу «Повстанець» та зі звернень головнокомандувача Романа Шухевича. Поширилася пісня про те, як «Степан Бандера до бою провадить, а УГВР політику веде». «Одна справа — військове командування, а інша — цивільний уряд. Для вояків УПА це означало, що вже є державний уряд», — каже ветеран. Утім саме місце Збору роками було втаємничене. «Я розпитував людей з охорони, та вони не називали точного місця, — розповідає пан Петрущак. — І лише у 8–му томі Літопису УПА, що вийшов друком у 1991 році, побачив схему розташування Збору. Я ж бачив колись ту лісничівку, навіть жив там, але потім її знищили. Той відтинок від кінця 1943 року контролювався УПА, від Сприні добре проглядалося шосе. Постійний штаб був через гору, в Недільній».
Директор Музею УПА у селі Чуква Михайло Філь згадує про бій з німцями після створення УГВР. «Після того як німці на Сприні розбили табір, повстанці були у нас у селі. Сотник Нечай, який пантрував у нашій хаті, був з охорони УГВР», — розповідає пан Філь, який пішов до УПА 18–річним і воював з 1944 по 1947–й. Відбув каторгу в «лагерях». Тепер створив музей у Народному домі, збирає фото й книги про УПА і УГВР. Ярослав Макушак, який прибув на свято до Сприні з хором зі Львова, у 1944–му був ще малим. Згадує: «У нашому селі Оброшин готували урочисту зустріч, на дорозі поставили браму, прибрану синьо–жовтими прапорами. Люди поприходили у вишиванках. А потім хтось прибіг і сказав: «Забирайте все, бо зараз прийде німецька поліція і всіх хапатиме». Це було якраз того дня, як тут підписували акт».
У таких бойових умовах мужні парламентарії та урядовці фіксували в державних документах головні політичні й соціальні ідеї, за втілення яких боролася УПА: забезпечення народно–демократичного способу визнання політичного устою в Українській державі через загальні вибори, забезпечення свободи думки, світогляду й віри, рівності всіх громадян перед законом, громадянських прав усім національним меншостям в Україні. «Будемо боротися за те, щоб Ти, Український Народе, був володарем на своїй землі», — так присягав Президент УГВР, полтавець Кирило Осьмак.
15 липня обрали також Генерального суддю та членів Президії УГВР. До неї увійшли Іван Вовчук із Нікополя, колишній комсомолець із Києва Йосип Позичанюк, колишній член Центральної Ради Василь Потішко. Генеральний секретаріат (уряд) очолив Роман Шухевич. Він заявив: «З моменту створення УГВР Українська повстанська армія підпорядковується лише УГВР і визнає її за єдине своє керівництво». За свідченнями сучасників, «у Шухевича диктаторських замашок не було», отож він отримав найбільшу владу — прем’єра, міністра оборони, голови Проводу ОУН та головнокомандувача УПА.
УГВР заявила в Універсалі, що продовжує традицію Центральної Ради. До речі, УПА мала таку ж термінологію, як і армія Української Народної Республіки (кіш, сотник, хорунжий), взяту від козаків. «Українська держава має визнати свою історичну тяглість і стояти на базі не УРСР, а УНР і УГВР», — вважає останній з живих членів підпільного парламенту 91–річний Євген Стахів. Визвольну раду зініційовано після того, як ОУН у 1943 році змінила свою платформу з тоталітарної на демократичну. Ідеї про «українську расу» замінило гасло «Свобода народам! Свобода людині!» після того, як західняки–оунівці з похідними групами пішли на схід і познайомилися з тамтешніми самостійниками. Відбулася еволюція: від радикалізму й революційної романтики — до співпраці задля творення спільної демократичної держави.
«Коли довкола диктаторські режими, демократична влада не може довго протриматися, — переконаний Микола Петрущак. — При окупації вирішує сила зброї, а не переговори. НКВС і Компартія не потребували діалогу. Були випадки, коли наш командир ішов на переговори з енкаведистами, а по закінченню перемовин його вбивали. Сама УГВР була демократичною, але спілкуватися з оточенням такими методами на той час було неможливо». Усіх членів УГВР, що залишилися на території України, нова влада знищила. За кожним полював не один десяток «антипків», тобто енкаведистів. Однак УГВР не капітулювала. «Дехто з цивільного уряду, як Микола Лебідь, виїхав на Захід, щоб там просувати нашу справу, — розповідає пан Петрущак. — Бо ми надіялися, що ООН, яка створювалася у 1945 році, прийме в свої члени не комуністичну, а нашу, незалежну, Україну. Але ті можновладці перебували під впливом Москви. Та й тепер і Франція, й Німеччина, і Америка дивляться на нас крізь пальці».
Єдиний вихід — бути собою і сподіватися на власні сили. І пам’ятати, що було. Меморіальний камінь на Сприні в честь УГВР встановили з ініціативи Самбірської станиці у 1992–му, коли там ще бовванів бюст Леніна і містився піонерський табір. Нині біля меморіалу посаджено кущі калини — на честь кожного учасника І Збору УГВР. Василь Кук познайомив організаторів із донькою Кирила Осьмака — Наталею Кирилівною, яка відтоді щороку приїжджає до Сприні. Як і ветеранів УПА, її хвилює, що учасники урочистостей не надто прагнуть берегти основний принцип УГВР — єдність. Минулого року 97–річний учасник Збору, що нині мешкає в США, попросив, щоб люди приходили не з різними прапорами, а з одним — синьо–жовтим. Утім і цього року майоріли різні знамена: «Свобода», УНП, «Батьківщина», КУН, «Наша Україна». «Фани» Блоку Юлії Тимошенко поприходили не лише з «сердечними» прапорами, а й із такими ж парасольками. «УГВР об’єднала всі політичні партії і громадські організації найвищим ідеалом — Україною, — нагадав голова Самбірської районної ради Ігор Максимів. — Хотілося б, щоб для наших нинішніх політиків і громадських діячів Україна також була понад усе».
УГВР надала легітимності Українській повстанській армії. Адже представляла організовану боротьбу українського народу на його території — за самовизначення, самоуправління і державну незалежність.
Решта українських військових з’єднань того часу були об’єктом мілітарної політики СРСР і Третього рейху. Політичні, мілітарні й правові атрибути УПА відповідали нормам тогочасного міжнародного права. Зокрема, Женевським конвенціям і додатковим протоколам до них (1949 р.), що поширили визначення воюючої сторони на учасників воєн за національне визволення. Вони узаконили народну війну, допустивши підпорядкування збройних сил народному урядові, якого не визнавала держава–завойовник.
Ідею надпартійного парламенту вперше озвучив письменник Іван Багряний. План почали розробляти з осені 1943 року. Навесні 1944–го створили ініціативний комітет у складі 9 осіб. Упродовж трьох місяців у переговорах із представниками різних українських політичних середовищ комітет виробив засади, на яких мало сформуватися політичне представництво УПА. Мандати першого великого збору (з’їзду) УГВР отримали 25 делегатів: 8 — із Наддніпрянщини, 17 — із Волині й Галичини. З цих 25 осіб тільки 9 були партійцями ОУН(Б). У червні 1944 року Роман Галібей за дорученням Шухевича прибув до лісництва села Сприня для технічного забезпечення І Великого збору УГВР, зокрема, проживання, харчування, охорони і телефонного зв’язку між сотнями УПА, які мали охороняти з’їзд.
На Першому зборі УГВР (11—15 липня 1944 р.) прийнято низку документів: «Тимчасовий устрій Української Головної Визвольної Ради», «Платформа УГВР» (прообраз Конституції), «Універсал УГВР», «Присяга вояка Української повстанської армії» тощо. Структура УГВР подібна до уряду демократичної країни, відкрита для представників усіх українських політичних течій, що визнавали ідею Української Самостійної Соборної Держави та демократії.
Після смерті Романа Шухевича 5 березня 1950 р. Генеральний секретаріат УГВР очолив Василь Кук. Керівники УГВР, які емігрували, заснували Закордонне представництво, яке репрезентувало інтереси українців у вільному світі, видавало книги й брошури, контактували з урядовими колами різних держав.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
