Держслужбовці з Запорожжя

Столичне видавництво «Кріон» розпочинало проект «Україна: історія великого народу» з осяжних великоформатних томів, що висвітлювали величезні періоди вітчизняної історії. Та коли торік вийшов третій том («Україна: хронологія розвитку: Від Батиєвої навали до Люблінської унії»), видавці, либонь, збагнули, що колективні історичні огляди не дуже надаються до науково–популярного жанру. Наукпоп — царина стилістів–індувідуалістів. І у видавництві з’явився такий блискучий автор — Михайло Відейко (видав тут уже три книжки). Номером другим у «Кріоні» став його колега з академічної науки Віктор Горобець.

Щойно вийшла його друга книжка у «Кріоні»: Віктор Горобець. «Україна: від козацької реформи Баторія до здобуття Сагайдачним Кафи. 1578—1616». І хоч пан Горобець, можливо, не так вправно, як пан Відейко, володіє розкутими розмовними інтонаціями, проте, безсумнівно, оповідач він цікавий (а отже — автоматично захоплює своїм захватом і читача).

Відомо, що майстерність оповідача тим яскравіша, чим на меншому сюжетному майданчику він будує свою історію. Згаданий на початку синтетичний том «Від Батиєвої навали до Люблінської унії» (він якраз завершується воцарінням у Польщі Стефана Баторія) обіймає на 500–х сторінках період у понад три століття. А книжка В. Горобця охоплює лише 40 років нашої історії, але видавці не пошкодували авторові на це дві сотні сторінок (нехай навіть половина з них — ілюстрації). У наукових працях саме цьому періодові вітчизняної минувшини зазвичай приділяють набагато менше місця. Візьмемо для прикладу три помітні останні дослідження: Норман Дейвіс, «Боже ігрище: історія Польщі» (К.: Основи, 2008) — аналізові подій в Україні порубіжжя ХVІ—ХVІІ століть відведено 30 сторінок; Наталя Яковенко, «Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України» (К.: Критика, 2005) — 20 стор. ; «Terra cossacorum: студії з давньої і нової історії України» (К.: Інститут історії України НАНУ, 2007) — 15 стор. Коли порівняти це із сотнею текстових сторінок у В. Горобця, то висновок очевидний: маємо першу розлогу популярну історію початку «визнання козаччини леґітимним елементом суспільства» (Н. Яковенко).

До рецензії на книжку В. Горобця не випадково долучено повище згадані видання: вони висвітлюють той самий період під різними методологічними ракурсами, і це в сумі дає чи не голографічну картинку. А часи ті, як побачимо, мали вирішальний вплив на весь подальший розвиток української історії (і багато в чому були схожі на сучасні нам 1990–ті). То були часи Івана Грозного, Сулеймана Пишного, Мартіна Лютера, Ігнатія Лойоли, папи Григорія ХІІІ (котрий увів нинішній календар). А в Україні — час утворення реєстрового козацтва та Києво–Могилянської академії; час Северина Наливайка, Івана Підкови, Петра Сагайдачного.

Друга принада книжки В. Горобця (після привабливої розповіді) — широкий геополітичний погляд: тодішнє українське буття подано на тлі й у контексті загальноєвропейських подій. Дуже добре видно, як погляди континентальних політиків чим далі пильніше приверталися до «Великого Кордону Європи», що пролягав українськими степами. Усі без винятку королі міркували, як би собі прихопити військово–політичного джокера — запорозьке козацтво. Усіх випередив новий польський правитель Стефан Баторій.

Дослідники характеризують його як розумну, начитану, енергійну й амбіційну людину з величезним практичним досвідом: до того як його обрали королем Речі Посполитої, п’ятнадцять років правив Трансільванією (нинішня Румунія), оберігаючи своє князівство як від турецьких, так і від німецьких, угорських та польських зазіхань. І при цьому не впав до жодного «військового комунізму»: «Він був знайомий і з силовим тиском, і з урядуванням за згодою», — пише Н. Дейвіс.

Отож новий король Польщі чудово розумівся на «буферних» проблемах геополітики. Свій трансільванський досвід він одразу ж доклав до розв’язання проблем східної провінції Речі Посполитої — України. Пріоритети державця були такі: перш за все упокорити найбагатший порт Балтики Данциґ (для чого застосував новітню політтехнологію — торговельну блокаду); другим пунктом ішла судова реформа (відокремлення її від виконавчої гілки влади); третя реформа — військова; четверта — залучення козаків на державну службу; й лише потім він узявся за реформування фінансової системи,

У ті часи за прикордонний спокій відповідали південноукраїнські старости (по нинішньому — губернатори). Вони ще у 20–х роках ХVІ ст. зверталися до польського сейму з пропозицією набирати прикордонні частини з козаків. Оскільки жодної реакції тодішніх депутатів не було, київський воєвода Костянтин Острозький та черкаський староста Олександр Вишневецький першими почали запрошувати козаків на службу за кошти місцевих бюджетів. Аж ось з’явився Стефан Баторій і набрав 600 реєстровців на держбюджет. І надав їм низку привілеїв, зокрема непідлеглість юрисдикції місцевих адміністрацій — «саме так постав леґальний козацький імунітет» (Н. Яковенко).

Саме тоді знову спалахнула семирічна польсько–московська Лівонська війна, і кількість козаків на військовій службі збільшилася в кілька разів. А далі — «спершу війна Речі Посполитої зі Швецією, а згодом тривала громадянська війна в Росії і вторгнення за таких умов на безмежні російські простори коронних вояків на довгі роки забезпечило козацтво ратною працею за межами власної держави», — пише В. Горобець і, як історик, бачить, до чого це зрештою призвело: «Набутий у походах військовий досвід і стрімке чисельне зростання козацтва з неминучою фатальністю наближатиме розв’язку «козацької проблеми» Речі Посполитої, причому в найтрагічніший з усіх можливих варіантів».

Відтак «одержавлені» козаки почали виходити з–під контролю. Причин було кілька. Перша полягала у незавершеності фінансової реформи, а отже, у дірявій скарбниці. Хоч король обіцяв, що козаки «мали отримувати щорічну платню, яка дорівнювала гусарській» (Н. Дейвіс), на практиці виходило інше: козак одержував 2 злотих на місяць, польський піхотинець — 3, німецький найманець — 4. А на початок ХVІІ ст. ситуація ще погіршилася: «Утримувати 6 тис. козаків коштувало дешевше, ніж найняти 600 німецьких піхотинців» (Н. Яковенко).

Отоді–то вперше вигулькнув бартер. Баторій намагався частково погасити заборгованість із зарплатні перед козаками через «позабюджетні» механізми: «Необхідність у дешевій військовій силі постійно зростала, а спроможність її оплати, навпаки, зменшувалась. Єдиним вагомим резервом були степові простори України, за рахунок яких король міг компенсувати прогалини державного бюджету» («Terra...»). Зростання козацького землеволодіння як плата за державну службу неабияк вплинуло у подальшому на менталітет нації. Козаки, стаючи господарями, осідали в містах і містечках, і саме за ті сорок років соціальний склад українських населених пунктів докорінно змінився. За даними, що їх наводить Н. Яковенко, співвідношення міщани/козаки на початок ХVІІ ст. уже становило: у Білій Церкві — 300/300; в Корсуні — 200/1300; у Чигирині — 50/500; в Каневі 100/1346; у Черкасах — 150/800. За такої стратифікації польському сеймові тепер не випадало трактувати козаків як «суспільну аномалію»(Н. Яковенко).

«Економлячи кошти на козаках, уряд привчив їх самим дбати про свій «лицарський хліб» — жити на війні за рахунок війни», — пише В. Горобець. Та був іще один — набагато отруйніший — чинник, що спрямовував козацтво за руйнівним вектором. Його почали втягувати в ідеологічні розбірки. Коли готувалася Берестейська унія, її противник, князь Костянтин Острозький, підбурив свого придворного офіцера — Северина Наливайка — пройтися збройним рейдом по маєтках прихильників унії. Брати участь у цій авантюрі запорожці відмовилися, й тоді Наливайко створив таку собі «червону гвардію» з асоціальних елементів. Дуже швидко цей «соціалістичний» експеримент київського воєводи перетворився з «дебюту козацтва в ролі збройної опозиції» (Н. Яковенко) на жахливу, хоч і локальну, громадянську війну: Наливайківські пролетарії заливали країну кров’ю. На другий рік анархії король змушений був відрядити супроти «повстанців» регулярне військо: то була «перша справжня війна коронної армії з козаками» (Н. Яковенко). Каральна експедиція завершилася 1596–го на річці Солониця (Полтавщина), де сталася різанина, з якої, на думку Пантелеймона Куліша, «народилися оті страхітливі лицарі Хмельницького»...