«Його вбило його життя»

27.04.2004

Одна з останнiх фотографiй Набоки. (Фото з домашнього архiву Катерини Зеленської.)

Чи полягає повага до читача у тому, щоб, не залишаючи його на самоті з його питаннями, розтлумачити відразу, з перших рядків, хто такий був Сергій Набока? Чи, навпаки, це було б приниженням рівня його поінформованості? Бо насправді навряд чи той, хто взагалі бере до рук газету, ніколи не чув про Набоку. Мені, приміром, хотілося б почати не зі стандартних, як надгробок на цвинтарі, слів про те, що такого-то числа і такого-то місяця Набоці виповнилося б стільки-то років. Звісно, подібне тло вимагають закони жанру... Але набагато яскравіше малюють Сергія не така ось життєва арифметика, а розповідь його матері — Катерини Зеленської (сьогоднішньої гості «УМ») — про те, як вона, приходячи на синову могилу, застає там свіжі квіти... Ось так: мати йде до сина і бачить, що втрата його болить не лише їй одній. Іще хтось пам'ятає, знає, дбає... Хто? На могилі не лежать вінки від «партії та уряду», там просто посаджені ранні весняні квіти, там догорають квітом снопи гвоздик... Хай твоя ліва рука не відає, що робить права... То чи треба ще довго теревенити на тему, ким був Сергій Набока? Він був людиною, яку пам'ятають після його смерті.

При заповненні численних анкет, які ми всі протягом життя шкрябаємо з різних приводів (вступаючи — вибуваючи — заселяючись — від'їжджаючи), що передусім цікавить їхніх авторів? Коли народився? І де? (Добре, що не питають «Навіщо?». Бо тоді у багатьох виникли б значні труднощі з відповіддю). Що закінчив? Стаж роботи? Сімейний стан? І це все при тому, що між такими от пунктирними рисками лишається найвагоміше: хтось писав вірші, хтось намагався пізнати минуле і майбутнє, видобуваючи із землі її історію та спостерігаючи за зірками, хтось мріяв про прекрасне, хтось мовчки мучився, зціпивши зуби... Все це було в житті Сергія Набоки, журналіста і політв'язня, «живої легенди» та «українського міфу», як про нього писали. А анкетні дані — ось вони: народився Сергій у 1955 році в той самий день — 26 квітня, коли з часом станеться відома всьому світові техногенна катастрофа. Помер 17 січня 2002 року. Три роки (з 1981-го по 1984-й) відсидів у «зоні». «Гріхи»: створення «Київського демократичного клубу», звитяги у царині самвидаву, боротьба за іншу (нерадянську) Україну, «неправильна» самоідентифікація. Чесноти: вірші, журналістика, людська і людяна душа...

Зі слів журналістки радіостанції «Свобода», колеги Сергія Набоки Надії Шерстюк, я знаю, як довго й ретельна готувалася та остання поїздка Сергія, в яку він рушив на початку 2002-го. У форматі його передачі «Права людини: українська реальність» мав прозвучати нарис про стан українських тюрем, про справи ув'язнених. Розроблявся маршрут, будувалися плани. Сергій не сказав матері, куди їде, аби та не відмовляла його від відрядження через погане самопочуття, що далося взнаки незадовго перед тим. Я не питаю пані Катерину, чи були у неї якісь погані передчуття, пов'язані із цією подорожжю, питаю про інше... Вона говорить про сина, час від часу просячи невеличкий тайм-аут: перевести подих, який утруднюють їй не роки, а необхідність прилаштовувати до імені Сергія самий лише минулий час.

— Якою Сергій був дитиною?

— З одного боку він був ніжний, ласкавий, напрочуд мало хлопчиків таких. Я була молодою, виглядала краще за інших мам. Тож коли його зі школи зустрічала абощо, казав мені: «Таких, як ти, не буває. Ти моя найкраща мама».

— А діти його не дражнили за такі заяви?

— Ну це він переді мною не крився, а так-то не показував почуттів...Тепер, коли життя прожите, можу сказати, що найбільшим моїм щастям був, безумовно, син.

— Він ваша єдина дитина?

— Єдина... І знаєте, ще він був страшенно впертим. Таким, що тиснути на нього було неможливо. Я його виховувала, а він — мене. Я йому щось своє доводила — різко, енергійно. А він мені: «Мамо, я тобі не заважаю думати, як ти хочеш. А ти мені не заважай». Яким ще був? Талановитим. Читати навчився сам. Запитував у мене: «А ось це яка літера? А це яка?». У нас газет, журналів у домі завжди багато було. Ось так по заголовках їхніх і вивчився читати. А коли і як — я навіть цього не помітила. Їдемо з ним якось у тролейбусі — він зовсім маленьким був — коли він раптом читає вивіску: «Молоко» . Я: «Сергію, ти що, навчився читати?» — «Так, мамо». І після цього почав уже читати книжки дитячі... А коли пішов у перший клас, так йому там було вже нічого робити, нудно було. Він уже «Незнайку» здолав, а діти ще: «Мама мила раму...».

— Що ще зі шкільних років запам'яталось?

— Те, що в школі буквально з перших днів заробив собі славу розбишаки — то побився з кимось, то щось комусь на спині намалював... А то якось вчителька скаржиться: «Повів ваш Сергій весь клас у канаву, і там діти й сиділи через нього, у тій канаві». У них на подвір'ї школи якісь ремонтні роботи велись, і діти з тієї прогулянки повернулись усі перемазані глиною. Я потім Сергія запитала, що ж це все означає? А він каже: «Яка канава? Це ж був підводний човен». Причому так це щиро заявляє! Поринав у світ своїх фантазій, і так йому там добре було...

— А хто був батько Сергія?

— Батько його був журналіст. Працював на радіо, в РАТАУ. Ми розлучилися. Великого впливу на життя Сергія він не мав — Сергій знайшов спільну мову з другим моїм чоловіком.

— Чим Сергій захоплювався?

— Ми з Сергієм багато фантазували, складали вірші, вигадували казки. Я починаю йому якусь казку розповідати, а він мені зазвичай каже: «Мамо, якщо ця казка з поганим кінцем — давай краще інший вигадувати». І вже така в нас гра склалася. Я починаю казку і говорю йому: «А потім ти будеш, тільки не вводити ніяких нових дійових осіб». Захоплення? Були, звичайно, причому інколи для мене зовсім несподівані. Біологія, приміром. Ходив Сергій на заняття студії біології, і навіть якісь грамоти там отримував, свідоцтва. До біології ще й фехтування додалося. Купили йому костюм фехтувальника — дуже йому подобався романтичний такий образ. Але, щоправда, швидко й минали ці захоплення. Проте біологія у нього протрималася довго — років зо три. Потім астрономією захоплювався, і кишенькові свої гроші витрачав на якісь книжки, карти неба. Далі була палеонтологія. Потім настала черга археології, але ось це вже було серйозно. Після восьмого, дев'ятого класу Сергій їздив на розкопки. Він дуже мене просив, щоб я йому допомогла з цією поїздкою. У мене були знайомі, і ось з ними він поїхав у складі експедиції — шукати золото скіфів. (Я тоді в журналі «Україна» працювала, і ми багато про це все писали). Його туди зарахували як робiтника — копати землю, але й від цього він був дуже щасливим.

— Дорослим син посвячував вас у свої справи? У свої нові, вже недитячі захоплення?

— Ну як вам сказати... Щось почалося у ньому змінюватись, коли Сергій був у армії в Ленінграді. Туга за Україною щось у ньому перевернула. Почав говорити українською, і від мене цього вимагав, хоча все його дитинство вдома ми говорили російською мовою... Писав мені з армії листи: «Як я не цінував те, що мені дає моя родина». Сумував за своєю кімнатою. І ось якось я приходжу додому і бачу: у цій його улюбленій кімнаті, де він останнім часом усе зі своїми друзями зачинявся, намалювали вони щось на зразок стінгазети. Але такого, знаєте, яскраво вираженого антирадянського спрямування. Там у них і малюнки, і вирізки з газет, і якісь фото — оце все перетасовано у такий собі колаж. Я за нього злякалася. «Навіщо, — кажу, — все це? Ще хтось iз твоїх друзів розповість. А тебе ж щойно на перший курс університету зарахували...».

— Тобто такий ось початок кар'єри політв'язня для вас був повною несподіванкою?

— Так. Я ж кажу, що він мене не дуже у щось посвячував. Я тоді після історії з тим колажем дуже злякалася, навіть плакати почала... Так що й арешт його до певної міри був несподіванкою. Не про все я знала, що відбувалося довкола Сергія. Здебільшого здогадувалася. Він просто мене беріг.

— Ви були присутні у нього на суді?

— Так, звичайно. Вони всі там так мужньо трималися... А для мене то був справжній шок. Я не вірила, що з того суду вийде щось серйозне. Думала: ну полякають їх та й відпустять.

— Три роки ув'язнення Сергія — чим вони запам'яталися?

— Тим, що нібито відірвали половину мене. Але він дуже підбадьорював листами. Писав, що нічого страшного, що тут теж люди живуть... Посадили його в Райківцях Хмельницької області.

— Ви його там навідували?

— Звичайно. Не знаю, як я все це витримала, але витримала. Можливо, тому що у мене стався переворот у свідомості. Стала по-іншому жити, іншими речами цікавитися... А які мені син листи писав! Коли вдавалося їх передати через якусь надійну людину, то листи були дуже відвертими. Він цікавився, що ми читаємо, про що говоримо. Хотів, щоб ми не відставали... Вірші свої слав.

— Після тюрми ви відчули у синові якісь зміни?

— Я страшенно боялася, що він вийде обiзленим на весь світ, очерствіє. Ні, він таким же людяним залишився і таким же розкритим. Лише перший час був дуже важким: повернувся худий як палець і бігав усе по квартирі — місця собі не знаходив. Не міг відійти від того світу, але потім якось минулося.

— Повернувшись iз тюрми, він уже більше залучав вас до своїх ідей?

— От тоді — так. Усе, що потім робилося, робилося разом і для того, щоб втілити якусь Сергієву думку. Під час перебудови, перед Незалежністю, він особливо активно мене залучав. Дзвонить якось мені (а я була у відпустці, у Москві): «Мамо, щоб ти завтра виступила тут, у Києві, в Будинку кіно на такій-то конференції». Тоді була така ейфорія, такий ентузіазм...

— З часом це у нього проходило?

— Ну, звісно, було розчарування...

— У 90-х роках діяльність Сергія була різнобічною. Але що йому було найцікавіше?

— Література. Поезія. Так, він, як і раніше, жив політикою, але здебільшого занурився у своє писання.

— Тобто від журналістики хотілося перейти до белетристики?

— Можливо... Він багато писав. І у нього багато матеріалів накопичилось для видання.

— Але книжка «Увага №0» — єдина?

— Так, поки що єдина. Він завжди казав: «Та потім займуся виданням, ще не час». У мене, казав, скоро буде зовсім інше життя. Мав на увазі, що буде писати, що книжка буде, й не одна...

— Але у своє останнє відрядження він вирушив як журналіст?

— Так... І досі до мене підходять і питають, а чи не думаю я, що мого сина вбили?

— А ви так думаєте?

— Ні, я думаю, що його вбило все його життя. Він усе так пропускав через своє серце, а воно у нього було слабке.

— У Сергія лишилося двоє дітей...

— Двоє доньок. Старша — Надія — закінчила Києво-Могилянську академію, спеціаліст по ринку праці, працює в однiй з агенцій. Їй подобається... Хоча колись вона була з Сергієм на «Свободі», могла б бути непоганим журналістом... Але по батьківських стопах пішла молодша донька — Марічка. Вона закінчує гуманітарний ліцей при Київському університеті, вступатиме на факультет журналістики.

— Пані Катерино, тяжко бути матір'ю Сергія Набоки?

— Це було трудне щастя. Хоча з сином мені завжди було тепло...

... Мертве обличчя живого чужинського бога

Мертва країна обабіч живої ріки

Треба тікати від ангела смерті земного

Нам не втекти від важкої земної руки

І ні пустелі, ні море, ні гори, ні — навіть

Неба бездумного обшир рятунку не дасть

Мертво й неквапно в'яложену колію править

Вічного злочину вічнодержавная власть

Треба тікати, та немічні м'язи і душі

Сонце чуже випікає на спинах хребти