Зігнорований аналітик

Два роки тому вийшло двотомове дослідження Євгена Нахліка «Пантелеймон Куліш. Особистість, письменник, мислитель» (К.: Український письменник; — лауреат рейтингу «Книжка року’2007»). Здавалося б, тему Кулішевих «таємниць» закрито. Але й сам пан Нахлік пізніше випустив дві нові книжки про Куліша, а черговий випуск альманаху «Хроніка 2000» присвятив загадковій хрестоматійній постаті: «Пантелеймон Куліш: письменник, філософ, громадянин». Відтак непогамовний класик і далі грається у піжмурки із сучасним читачем.

Аристократія forever

Так було завжди: і життям, і творчістю Пантелеймон Олександрович провокував найвигадливіші тлумачення, часом взаємовиключні. Віктор Петров, наприклад, наголошував його «культурницький радикалізм», а Сергій Єфремов писав про «прометеїстичне хлестаковство». В. Петров зробив собі ім’я європейського біографічного романіста, описуючи любовні пригоди класика, а водночас радянська влада викреслювала з колективної пам’яті найбільший літературний твір П. Куліша — роман «Чорна рада». Вже нині доктор філології Ніла Зборовська пояснила: «літературознавці в погонах» чітко збагнули, що Куліш точно діагностував причину колоніального статусу України — втрата елітою аристократизму. «Причиною колоніального збочення в українській історії за романом «Чорна рада» П. Куліша є втрата аристократичного коду мужності, — пише дослідниця. — В цьому романі висловлена аристократична недовіра несвідомому народу» (Ніла Зборовська. Код української літератури. — К.: Академвидав, 2006).

Власне, на цьому висновку сходяться більшість культурологів. Євген Маланюк гірко шкодував, що в українському суспільстві «немає ієрархічного інстинкту», а «примітивізм суспільної думки — пра­причина більшості наших нещасть». Цій проблемі всуціль присвячено дослідження Оксани Забужко «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» (К.: Факт; — гран–прі Всеукраїнського рейтингу «Книжка року’2007»). Прикметно, що автор ідеї рецензованої книжки «Пантелеймон Куліш: письменник, філософ, громадянин» А. Толстоухов у власній монографії «Глобалізація. Влада. Еко–майбутнє» (К.: ПАРАПАН, 2003) також схиляється до висновку, що «хід історії визначається «об’єднаним генофондом» людей із кращою спадкоємністю».

Ясна річ, що протиставлення аристократизму комуністичній охлократії автоматично викреслювало П. Куліша з «радянсько–української» хрестоматії. «Для імперії Куліш став небезпечнішим, ніж Шевченко, — пише Н. Зборовська, — адже це був перший український аналітик, який... радикально засудив анархічних запорожців, назвавши їх «соціалістами, комуністами і нігілістами» свого часу... Виступаючи проти бунтівливих маргінальних шляхів із їх демонічним інфантильним індивідуалізмом, П. Куліш обстоював організовано–культурне протистояння «критически мыслящих личностей», тобто мужній індивідуалізм, що прагне до соборності аристократії».

За це П. Куліша й били «свої»: і за життя, і нащадки — мовляв, від апологетики козацтва перекинувся на його нищівну критику; Хмельницького називав «українсько–польським Батиєм»; козаків — «розбійницькою корпорацією»; і навіть (о Боже!) писав про «гениального дикаря Шевченко». І не зауважували ці «критики», що емоційні метафори Куліша били по тодішніх (і нинішніх) заангажованих істориках, які «міцно сидять у тому шанці, що спорудила їм безкритична історіографія». І все це — задля «рятування темних людей од легковірності, а псевдопросвічених — од гайдамацької філософії».

«Тепер не така вже година, щоб брязкотіти шаблюками... Прийшла пора поорудувати ще головою», — писав (актуально й донині) П. Куліш. І тут завважимо точно визначену Н. Зборовською акупунктурну точку всієї його творчості: аналітик. Професія, до якої з підозрою ставляться за будь–яких режимів — від диктаторських до найдемократичніших. Бо ці фахівці говорять не те, що прагнуть чути можновладці, а те, що на тих чекає, коли ігноруватимуть професійний аналіз сьогодення. Книжка «Пантелеймон Куліш: письменник, філософ, громадянин» характерна тим, що до її упорядкування залучено фахового аналітика–літературознавця Олеся Федорука, якому вдалося показати П. Куліша у повному спектрі його аналітичних одкровень. Вийшла книжка, дуже актуальна сьогоднішнім настроям.

Пантелеймон Куліш постає тут таким собі Тургенєвським Базаровим: коли людина талановита, вона талановита в усьому. Він першим у нас пише про те, що соціальний ідеал України — середня верства. Першим у нашій гуманітаристиці зрушує проблему толерантності — мужності вирватися з–під попередніх переконань. Він наш перший антишароварник («воспитанники Котляревского, исчадия уродливой нородописи»). Перший критик вітчизняної журналістики, яко «нечистого джерела умственної енергії... ради редакторської наживи з людського недосвіду і легкодумства». Він першим завважив «дешевых представителей Украины» в медіях Російської імперії, які аж тепер квітнуть там невитравно–бур’яново. Задовго до Гантінгтона він заговорив про протистояння цивілізацій на межі культур. І першим оприявнив суть російської «патріотичної» літератури (а тепер — і кіно): «Історія діяній Московського царства стала печататись десятками томів, голосних, мов горлаті гармати». П. Куліш перший визначив «золоту акцію» України, якою не здатні скористатися сучасні політики: «Не малий ми нарід уже тим, що, докіль стояли ми за Польщу, під п’ятою ляха звивалась Москва, а як почали стояти за Москву, стала тоді Польща пищати під п’ятою в москаля». Зрештою, саме П. Куліш був першим конструктором політики примирення. «Все великие общественные явления происходят из тесного соединения между собою мелких эгоизмов. Этих мелких эгоизмов не должно презирать, все равно как не должно презирать господства первых человеческих нужд над более возвышенными нашими желаниями. Пусть судит каждый, есть ли в осуществлении этой задачи, предложенной благородным энтузиазмом наших народолюбцев, достаточно пищи для эгоистического чувства, свойственного каждой человеческой личности?» — чи це не злободенне питання нинішньої проблеми «об’єднання нації»?

Науковий консультант рецензованої книжки О. Федорук зробив із чергового випуску альманаху «Хроніка 2000» певний зразок: раніше тут публікувалися архівні матеріали без будь–яких коментарів, а тепер до кожної «іпостасі» П. Куліша, оприявленої в його рукописах, додано цікаві тлумачення сучасних науковців. Не втримаюся згадати блискучий дискусійний матеріал академічного науковця Віктора Дудка, який може правити за зразок не лише літературознавцям, а й поточним критикам (тут тобі і про рекламну роль Тургенєва в перекладі російською Марка Вовчка; і про роль PR у зарубіжній промоції української літератури).

Конспірація «невідомого»

На жаль, у наступному випуску альманаху — «Невідомий Драгоманов» — науково­го консультанта вже немає. А ця книжка має пряму тяглість від попередньої, де є окремий розділ листування П. Куліша з М. Драгомановим. Зійшлися вони уперше на поглядах щодо педагогіки. П. Куліш вважав, «що знання в голові юноші мають організуватись у думання. Боліючи серцем, побачимо не засліпленими схоластикою очима, що там, де найбільше учень знає, там він найменше мислить, найменше розуміє». Сімнадцятирічний М. Драгоманов також уже вважав, що метою освіти є не сума знань, а «умственное развитие».

Але цей зв’язок між двома видатними людьми здатен встановити лише вельми обізнаний читач. Книжка «Невідомий Драгоманов» позбавлена будь–яких мінімальних коментарів. Тут його представлено, як «дослідника всесвітньої історії», студентськими лекціями. Неозброєним оком видно добру школу майбутнього викладача Київського університету: знання джерел і стеження за сучасними дослідженнями. Але вагу цих студій для історичної науки можуть оцінити лише нинішні історики — цього тут немає, а отже, й оцінити внесок М. Драгоманова до всесвітньої історії ніяк. Хіба що варто звернути увагу деяких українських апологетів Геродота на таку характеристику: «Его история есть преимущественно военно–анекдотическая история... Многие места сильно сбиваются то на этнографические, то на географические этюды, то на заметки путешественника, и вообще план отличается эпизодизмом».

Другий розділ книжки — передруки з газети «Киевлянин» за 1864—1865 роки (педагогічні огляди новоспеченого приват–доцента) та узагальнення тих емпіричних спостережень у «Санкт–Петербургских ведомостях» за 1865—1870 рр. Тут теж поки що не знаходимо питомо «драгоманівської» інтелектуальної принади, окрім, хіба що, гостро контраверсійного тлумачення поширеного стереотипу росіян, «что хохлы народ ленивый и глупый». «Т. е. неуслужливый», — несподівано пояснює 20–річний дописувач столичної імперської газети. Також у цих статтях можна вичитати обґрунтування М. Драгомановим російської літератури як іноземної в Україні (що є нині предметом спекуляцій речників так званого «російськомовного населення»). І це, на жаль, все, бо до зрілого Драгоманова книжка так і не добирається.

Корпус опублікованих з архіву Інституту літератури листів також стосується лише гімна­зійного та студентського буття М. Драгоманова. Адресовані вони лише батькам і містять такі, наприклад, щолистовні прохання: «Прошу вислати мені гроші на калоші... Чи не могли б ви вислати хоч би один срібний рубль... Як прииду, то зробить мини пальто, та ще, за воли вашои — сюртучок поганенький хоть из тряпочки... Сделайте мне из белого чего–нибудь жилет к белым моим брюкам... Привезите жилет, брюки и калоши резиновые». Без коментарів — це прекрасний матеріал для чергового пасквілю Бузини (хоч що тут дивного у бажаннях шістнадцятирічного підлітка?).

«Оприлюднення епістолярної спадщини і введення її в культурний обіг — це проблема екології культури», — значить знавець проблеми Михайлина Коцюбинська. І далі у своїй книжці, присвяченій теорії та історії листування, пише: «Не слід забувати, що автентичність образу автора не лежить на поверхні тексту. Істинний автопортрет на епістолярному ґрунті вимальовується лише за умови вдумливого уважного читання — без абсолютизації кожного слова і кожної цюхвилинної реакції, зумовленої побутовою і психологічною конкретикою. Все це треба співвідносити з усім комплексом об’єктивних біографічних відомостей про автора, з його творчістю, історичною обстановкою і реальним психологічним кліматом» (Михайлина Коцюбинська. Листи і люди. Роздуми про епістолярну творчість. — К.: Дух і Літера, 2009). Принаймні шість вимог до публікації листів, зазначені тут, зігноровані упорядником книжки «Невідомий Драгоманов». Таким чином, юний М. Драгоманов постає не так невідомим, як спотвореним.

А є ж у цих листах місця, що просто просяться на дослідження. Ось, наприклад, гімназист Драгоманов просить у батьків три рублі на придбання «Чорної ради» Куліша: купив? прочитав? якось відреагував? Ніц нічого. Така собі конспірація «невідомого».