За традицією у християнстві, на 40–й день після смерті поминають померлого — кажуть, саме тоді душа покидає цей світ, щоб полинути, куди їй призначено. 5 липня — 40–й день після смерті незабутнього актора, народного артиста України Леся Сердюка, який помер 26 травня. Ми вирішили пригадати його життя його ж роботами у театрі й кіно, проклавши доріжку спогадів від Харкова, який створив його як актора, й до Києва, який зробив його знаменитим.
Лесь Сердюк народився 14 жовтня 1940 року в акторській родині: батько — Лесь Сердюк, актор «Березолю», мама — Анастасія Левицька, оперна співачка. До слова, тандем цієї пари можна простежити у старій картині «Запорожець за Дунаєм» режисера Івана Кавалерідзе. Як пригадував Лесь Сердюк–молодший, уже в перший рік життя доля поєднала його зі сценою — разом із мамою та оперною трупою він вирушив у евакуацію під час війни.
Якщо звернутися до старшого покоління харківських театральних митців із проханням пригадати що–небудь про Леся Сердюка, вони неодмінно перепитають: «А хто вас цікавить, Лесь чи Лесик, батько чи син?». Так уже склалося, що корінний харків’янин Сердюк–молодший здобув акторську славу в Києві. А народний артист СРСР Сердюк–старший на Київщині народився, проте, переїхавши до тодішньої столиці разом із курбасівським «Березолем», саме у Харкові пережив найбільш тріумфальні хвилини своєї акторської кар’єри. Метра тут пам’ятають і досі, бо той не лише після кожної вистави виходив зі сцени «по килиму з живих квітів», а й до 97 років викладав акторську майстерність у театральному інституті.
Цей заклад закінчив і Лесь–молодший. Причому без жодної протекції. Кажуть, що хлопець узагалі збирався вчитися в місцевому політеху, але ноги самі привели до батьківського вишу. Вже там, у холі, переповненому абітурієнтами, він виправив у заяві ХПІ на ХТІ. Напевно, роль маленького слуги–негреняти у «Піковій дамі», що йшла в Харківському оперному театрі, таки не минула безслідно. Тобто вперше Лесь Сердюк–молодший вийшов на професійну сцену у семирічному віці. Хоча сам вважав, що «вперше доторкнувся до театру» у середній школі №1 ім. Леніна, де у виставі «Снігова королева» зіграв роль Казкаря. Якщо ж урахувати той факт, що хлопець увесь час крутився біля сцени Театру ім. Шевченка, де разом із батьком грали Іван Мар’яненко (на його курсі навчався Сердюк–молодший) та Валентина Чистякова під керівництвом режисера Мар’яна Крушельницького, то зміна вибору й поготів видається природною. Та й жили ці всі актори однією великою родиною на вулиці Красіна, де в будинку під №5 мешкала родина Сердюків.
Уперше на екрані Лесь Сердюк з’явився десь у 1959—60 рр. — у телевізійній програмі він із батьком читав «Гайдамаків», і цей досвід був шокуючим для молодого актора. «Я вперше побачив себе на плівці — це було жахливо. У мене була зачіска висока, брови нижчі, ніж очі, якийсь я був негарний, злий і чорно–білий», — уже з усмішкою в старші роки пригадував Лесь Сердюк.
А десь на четвертому курсі він і його однокашники загорілися бажанням створити у Харкові щось на зразок московського «Современника». Увесь вільний час студенти згорали на репетиціях і досягли такої майстерності, що тепер вже режисер європейського рівня, а тоді ще зовсім «недавній» харків’янин і засновник російського театру в Ризі Адольф Шапіро, запросив юну трупу до Латвії. Поїхали усім складом у 1964 році, після чого Лесь–молодший до Харкова вже не повернувся. Але його тут пам’ятають і досі, називаючи зовсім по–домашньому «наш Лесик».
Віктор Робертов, заслужений артист України, актор Харківського театру оперети, однокурсник Леся Сердюка–молодшого.
— З Лесиком ми вчилися на одному курсі. Яким він мені запам’ятався? Ну, по–перше, він був сином народного артиста СРСР Леся Івановича Сердюка. А по–друге, був надзвичайно музикальним. У нас навіть свій власний оркестрик утворився: Лесик грав на фортепіано, я — на гітарі, а Женя Гвоздьов на кларнеті. Лесик також писав хороші пісні. Пам’ятаю, одну з них я навіть виконував на студентському концерті. А взагалі Сердюк–молодший був симпатичним, компанійським, добрим і дуже міським хлопцем. Мені було навіть трішки дивно бачити його у фільмах, де він виконував ролі українських героїв. Чомусь здавалося, що це під силу акторам із сільською ментальністю. Сердюк же молодший був винятково міською людиною. Коли Лесь приїжджав до Харкова, вже будучи відомим актором кіно, ми іноді зустрічалися. Приємно було усвідомлювати, що він ніскільки не змінився. Зіркова хвороба його не уразила, так само, до речі, як й інших відомих наших однокурсників — Олексія Петренка, Адольфа Шапіро, Бориса Зайця. Це, напевно, від того, що нас учили перш за все людяності, вмінню спілкуватися.
Ніна Логвінова, професор Харківського державного університету мистецтв ім. І. П. Котляревського, викладала у Леся Сердюка історію західноєвропейського театру і західноєвропейську літературу.
— Сказати, що Лесик був дисциплінованим хлопцем, я не можу. Вчився він посередньо. Але ми всі його дуже любили. І знаєте за що? Він же був сином самого Сердюка! Вже це могло бути перепусткою до всього, проте Лесик цим ніколи в житті не користувався. Якщо його карали (а карали його часто, бо він то «халтурив», то пропускав лекції, то не готувався до семінарів і взагалі мав імідж вільнолюбивої особистості), Лесик би міг сказати: «Я син Сердюка», і йому все зійшло би з рук. Але він ніколи цього не робив. Ніколи! Він спокійно приймав будь–яке зауваження. Його обожнював увесь курс ще й за те, що той був, як і його батько, надзвичайно добрий. Часто давав гроші своїм одногрупникам і ніколи не нагадував про борг. До речі, Лесь Іванович ставився до сина як до звичайного студента. Нічим його не виділяв. Тому Лесик став відомим актором тільки завдяки самому собі і власному таланту. Хоча батько його справді дуже любив. Я пам’ятаю ту мить, коли Сердюк–старший дізнався про рішення сина поїхати до Латвії. Ми тоді якраз усі сиділи в деканаті. «Поганець. Він проміняв український театр на Ригу», — сказав ледь чутно при повній тиші, і всі побачили як на його очах забриніли сльози...
«Я дуже хотів у кіно, об’їздив усі кіностудії, але, видно, не прийшов час, мене не затверджували. Потім перебрався до Риги, приїхав у Київ — на зйомки до Антона Тимонішина («Їх знали в обличчя», 1966). Жив я в готелі «Дніпро», в одному номері із Сашою Збруєвим. Він мені сказав, чому б мені не попробуватися у театрі в Києві, і я пішов. Було страшно, бо треба було проситися до Юрія Лаврова. А потім пішло кіно», — пригадує актор у документальному фільмі про себе «Лесь Сердюк». Першими його значними роботами у Києві стали фільми Григорія Кохана.
— Уперше Лесь Сердюк знявся у мене у фільмі «Хліб і сіль» за романом Михайла Стельмаха, це був 1971 рік, — пригадує 79–річний режисер Григорій Кохан. — Його прізвище потрапило мені на очі випадково — я чув про його батька, знаменитого актора «Березолю». Під час зйомок Лесь справив на мене дуже хороше враження, він завжди орієнтувався на задачу, яку перед ним ставив режисер. Я даю акторові повну свободу фантазувати, робити щось своє, але в межах того, що мені потрібно. Тож він мені дуже сподобався, і я мріяв знімати його в наступних фільмах.
Так сталося, що потім мені запропонували фільм «Жива вода», сценарій до якого написала Тамара Шевченко, дружина Святослава Іванова, тодішнього голови Спілки кінематографістів. Мені сценарій не дуже сподобався, але не міг відмовитися, бо це була моя друга картина на студії Довженка, куди я перейшов із студії науково–популярних фільмів. Тамара Шевченко вже домовилася з московськими акторами: Зіну Кірієнко — на жіночу роль і Анатолія Солоніцина («Андрій Рубльов») — на чоловічу. Я пробував Солоніцина, який погодився зніматися, але щоб йому дали квартиру й київську прописку. Але він мені не сподобався на пробах, бо він такий актор, що повністю виконує чужу волю, нічого сам не може зробити. І я сказав, що знімати його не можу і що в попередній картині у мене був Лесь Сердюк, якого я хотів би знімати й тепер. Так я взяв його на роль лісничого, і він був мені вдячний, що я відкрив йому Західну Україну.
Третя його роль у мене — «Народжена революцією». Коли я знімав цей багатосерійний фільм, то поставив собі за мету, щоб, крім виконавців двох головних ролей, яких затвердило Центральне телебачення й на яких наполягало МВС, інші були українські. І Лесь зіграв у двох серіях міліціонера. А далі він був уже нарозхват. Я пишаюся, що відкрив його.
Наталя Сумська — одна з акторів, що грали у знаковому для Сердюка фільмі Юрія Іллєнка «Солом’яні дзвони» (за роботу в ньому Лесь Сердюк отримав нагороду за кращу чоловічу роль на Карловарському фестивалі у 1988 році), але на майданчику вони не перетиналися. Натомість у них був тандем у музичному фільмі «Наталка Полтавка», 1978.
— Він виконував роль Миколи, я — Наталки, — пригадує актриса. — Я тоді була початківка, а Лесь знімався паралельно у «Вавилоні ХХ». Було навіть так, що один з епізодів — біля Наталчиної хати — ми знімали у Пирогові, а через гору — дознімали епізод «Вавилона». Лесь Сердюк чудово зіграв Миколу, у нього було точне попадання в роль людини, яка вселяє Наталці іскру надії на зустріч із Петром. Звісно, партнерство було приємне. Ще ми зустрічалися у фільмі «Чекаю і сподіваюся» Сурена Шахбазяна. У Театрі Франка ми бачилися, але він грав свої вистави, я — свої, тому ми тільки віталися.
Гадаю, це велика акторська удача, що Лесь Сердюк залишився в різних симпатичних ролях. Адже є багато акторів, які знялися в одній ролі, що дуже запам’яталася, й страждають, що їх знають лише в цьому образі.
У 1983 році Лесь Сердюк знімався у фільмі Юрія Іллєнка «Легенда про княгиню Ольгу». Його роль була сильна й визначна — він грав хороброго й харизматичного князя Святослава. «Коли Іллєнко запросив мене у «Княгиню Ольгу», я перелякався, бо на такі ролі не запрошували наших акторів», — пригадував Лесь Сердюк. На жаль, у відомих кінематографістів, що працювали над цим фільмом, спогади вже не збереш: немає Степанкова, Миколайчука, а віднедавна — й Іллєнка. Олександр Денисенко, який грав роль князя Ігора, батька Святослава, пригадує, що в цьому фільмі вони з’являлися у різних епізодах. Але водночас разом працювали в картині «Провал операції «Велика ведмедиця» режисера Анатолія Буковського, яка знімалася паралельно.
— Зйомки відбувалися в Коломиї, й так ми їздили з Коломиї до Черкас. У фільмі Лесь Сердюк грав бандерівську роль, а я — голову сільради, закоханого у бандерівку. Словом, традиційний сюжет тих часів. У акторів є звичай — залишати в костюмах, у яких вони грали, записочки. І от Сердюк, переодягнувши костюм, іде й мучиться — щось йому муляє у чоботі, а треба було пройти майже сім кілометрів, щоб дійти до місця зйомок, і кожен з нас мусив ще щось нести: хтось — штатив, хтось — лампу, хтось — саквояж. От Сердюк іде і свариться: «Ногу так муляє. Не встигли поміряти нормально. Привезли з кіностудії!». Не витримує, сідає по дорозі на лавку, знімає чобота й витягає звідти записку: «У цих чоботах знімався Юхим Копелян». Сердюк дивиться і каже: «Коли знав би, терпів до самих скель».
Його ролі не всі були позитивні. Думаю, що він не був реалізований як актор, він хотів зніматися в інших ролях... І нарешті після великої перерви — після кіно й Театру кіноактора (зараз у тому приміщенні театр «Браво»), де ми разом працювали у 80—90 роках, — він прийшов у Театр ім. Франка. Пам’ятаю, як Сердюк заходив до мене, на телекомпанію, і казав: «Так боюся, Сашко, всього цього діла — виходити на сцену». До речі, він у нас, на «Гласі», озвучував фільми, молитви. Потім ми зняли про нього фільм — режисер Ольга Мирончук, сценарист Валентина Галка. Мушу сказати, що Лесь був настільки віруючим, що коли у Лаврі були зйомки, то він виходив курити аж за ворота.
Лесь Сердюк був одним із небагатьох артистів, які йшли через психологію образу, це був актор, який мав дуже глибоку культуру. На жаль, наша сценарна справа й режисура не давали йому можливості розкритися уповні, як у «Вавилоні ХХ».
«Таке враження, що якась могутня сила, яка зветься держава, впилась у горло країні, що зветься Україна, і п’є з неї кров, п’є невміло й дуже боляче. Я роблю своє діло, працюю за професією, терплю, терплю й буду терпіти», — цими гіркими словами Леся Сердюка завершується документальний фільм про нього, знятий у 1999 році. Автор автобіографічної оповіді «Лесь Сердюк» Сергій Дудка каже, що планували зняти дві частини фільму, по 30 хвилин кожна, але потім на «Укртелефільмі» передумали й залишили одну півгодинну серію. «Лесь трохи хворобливо те сприйняв, — розповідає мені режисер. — Дуже шкода, що ми знімаємо про акторів, які померли, а вони могли б самі розповісти про свою біографію, своє життя. За радянських часів, як би там не було, Сердюк був зайнятий практично щодня. А потім... Якось мені казав: «Сергію, як–то важко. Треба вийти по хліб, а думаєш: може, в цей час подзвонять, запропонують роль». Сидів, чекав, переймався, що приходять сценарії серіалів, але в них Лесь не дуже хотів грати.
У Сергія Дудки Лесь Сердюк знімався ще в одному фільмі — художньому, це був 1993 рік. «Місяцева зозулька» — за повістю Валерія Шевчука «Місяцева зозулька з ластів’ячого гнізда», — розповідає Сергій Дудка. — У цьому фільмі — кілька головних ролей: жінки, яка хоче влаштувати своє життя, і двох кавалерів, які за певні послуги допомагають їй збудувати хату. Одного грає покійний Валентин Троцюк, другого — Лесь Сердюк, за роллю він одружений, але дома теща й модерна дружина, а його тягне до цієї простої жінки. На зйомках мене вразило, як він по–дружньому ставиться до актриси, яка виконувала головну роль, Лесі Войневич. Це був її дебют, вона зі львівського ТЮГу, і хоча в театрі проробила майже 20 років, дуже боялася камери, режисера й такого партнера, як Лесь Сердюк. Третина, якщо не половина її здобутків — його здобуток. І ще підкуповувало його бажання працювати якомога більше. Першого дня ми зняли певні сцени, виконали, так би мовити, норму й готувалися до невеликого відзначення події, а Лесь такий насуплений до мене підходить: «Сергію, так діло не піде!» — і таки змусив нас з оператором ще одноденну норму зняти.
— Це була моя перша велика робота в кіно, як і для Івана Васильовича Миколайчука — перша режисерська робота, — пригадує актор Молодого театру Ярослав Гаврилюк. — І я дуже переживав, бо навколо були відомі актори: Кость Степанков, Борислав Брондуков, Лесь Сердюк, Іван Гаврилюк, Люба Поліщук. Я переживав до того часу, допоки на кінопробах ми не попробувалися із Лесем Олександровичем. Я мав грати поета, якого потім зіграв Анатолій Хостікоєв, але в результаті, коли ми виїхали на кінопроби і стали поряд, Миколайчук вирішив попробувати нас разом. І це, до речі, увійшло в кіно. Одягнули нас у сорочки, і Миколайчук каже: «Ставайте один за одним, а ти, малий (так мене Іван Васильович називав), кажеш: «Так, Даньку, сьогодні середа, ти мене везеш». І скачи йому на плечі». Ми із Лесем Сердюком грали братів Соколюків — Данька й Лук’яна. Нас навіть потім братами так і охрестили. «Але, Іване Васильовичу, ми на братів не виглядаємо», — зауважував я. «Хто там знає, може, у вас були різні батьки. Це ж Вавилон, брате», — відповідав Миколайчук.
Він був партнером надзвичайним — скромним і талановитим, я би всім акторам такого партнера побажав. І коли треба було щось розтлумачити, він тихенько мені пояснював, що складалося враження, ніби ти сам це придумав. При всій його суворості й бундючності — таке враження створювали вуса й фактурне обличчя, насправді він був доброю, делікатною людиною. До нього не треба було довго пристосовуватися як до партнера. Про свої попередні ролі він казав, що це було раніше, і кожну свою роботу починав як спочатку. Він був воістину Народним артистом: всі його знали, всі поважали й любили. Сердюк належав до тих акторів, які займали своє місце не тільки в українському й радянському кіно, а й світовому.
За часів Незалежності він дуже переживав, казав, що не може пробачити ні Кравчуку, ні Кучмі, ні Ющенку, що вони угробили українське кіно. Але ніколи ні на кого не сказав якесь погане слово. Навпаки, був дуже довірливий, я йому навіть говорив: «Лесю, ти ж старший, як ти можеш їм вірити?» А він: «Ні, Ярославе, люди так замахнулися. Це серйозні люди». А потім було розчарування.
Крім того, Леся Сердюка дуже любили студенти, він у них душу вкладав, йому було що їм розповісти. А так як він був людиною скромною, то не вчив брати нахрапом, самовпевненістю, коли берешся за все, навіть якщо не вмієш, а вчив, що спочатку треба вивчитися і завжди бути готовим до тієї ролі, яку добі запропонують. Він казав: «Труд наш залежний, не солодкий: то тебе запропонували, то відмінили, а ти розстроюєшся. Іншого виходу нема — треба не здаватися, буде ще роль. Якщо кіно не йде, треба спробувати себе в театрі, а потім і кіно тебе знайде».
У фільмі «Лесь Сердюк» актор оповідає, що одного разу, висловлюючись словами американського поета Ленгстона Х’юза, опинився перед останнім поворотом.
— Я подзвонив одній знайомій на другий кінець України і так поюморив: «Знаєш, приїзди на мій похорон. По–моєму, мені вже кінець наступає». Через три години вона була у мене в хаті. Вичистила всі авгієві конюшні. Осталась жить. Взяла моє прізвище і стала моєю любимою дружиною Асенькою.
Знайомі Леся Сердюка оповідають, що він дуже любив свою дружину, завдяки їй побачив світло у житті. Вона йому відповіла тим же: «У 1962 році в театральному інституті я зустріла Леся Сердюка, і слава тобі Господи, що 20 років потому Господь і батько благословили нас на цей шлюб. І він уже моя частина, я — його. Я відчуваю його і вдень, і вночі, коли він приходить додому, і коли його немає... Він — моя доля, моє серце, моя любов, моя радість».
«А потім Іллєнко запросив мене на роль Вільготи у «Солом’яні дзвони», 1987 рік. Це була мука, це було пекло. Я там практично грав дві ролі: молодого і старого Вільгот. Вів себе у цій картині бездарно», — тільки дуже критична до себе людина може так оцінювати свою визнану роботу, як це зробив Лесь Сердюк. Хоча роботою у «Солом’яних дзвонах» він, очевидно, пишався: «Після фестивалю я повіз приз до батька. Він дивився, гладив: «Вийшов син у люди».
— Як на наш погляд, картина була гарна, — пригадує партнер Сердюка по фільму Михайло Голубович. — Там і Ніна Матвієнко грала — мою дружину. Картина описує події Другої світової війни. І в ній Лесин герой мене спалює. Лесь на майданчику був працьовитою простою людиною, доброзичливим до всіх. І що мені подобалося — якщо грав негативного за тими часами персонажа, намагався привнести в нього щось позитивне. У народі кажуть — у кожного своя правда. І коли є різні точки зору, виникає конфлікт, і люди включають розум, щоб ліквідувати той конфлікт.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
