Де бджоли мед беруть...

Ми із захопленням читаємо про таємничі міста древніх ацтеків у Південній Америці, монастирі Тибету, загадковий Стоун–Хендж у Великобританії, яким знавці приписують якийсь особливий зв’язок із космосом та вищими силами. Тим часом мало хто знає про існування схожого місця в прадавніх подільських лісах, всього за якихось півтори години їзди від Тернополя. Ці ліси навіть виросли на незвичайному місці. Адже гори Медобори (або Подільські Товтри) — це частина єдиного в Європі гірського кряжу, що з’явився не внаслідок тектонічних процесів, а був утворений живими організмами...

Дива наземні: сухе море й неопалима купина

Понад 15 мільйонів років тому тут котило хвилі тепле Сарматське море. На його дні вздовж східного узбережжя й утворився з відмерлих рештків колоніальних молюсків, коралів та інших організмів із вапняковим скелетом потужний риф. Коли ж унаслідок процесу гороутворення в Карпатах територія Подільської височини піднялася, то він став гірським кряжем, який згодом вкрила рослинність. Але стіни численних тутешніх кар’єрів і досі можна роздивлятися як захоплюючі сторінки якогось геологічного альбому.

Пасмо порівняно невисоких Товтрів–Медоборів простягнулося на більш як 250 кілометрів від містечка Підкамінь Львівської області до молдовського села Стефанівці біля річки Прут. 110 кілометрів припадає на територію Тернопільської області, і я не помилюся, якщо скажу, що саме тут знаходиться серце Медоборів і сконцентроване все найцікавіше.

Ще якихось два століття тому схили гір були вкриті розкішним дубовим лісом, але за часів спочатку панської Польщі, а потім Радянського Союзу вони здебільшого були знищені, тож їх замінили молоді грабові ліси та напівоголені схили, які почала вражати ерозія. Відтак через бездумне господарювання зникло і чимало видів рослин, звірів та птахів. І лише останні 20 років, коли на місці тутешнього Гримайлівського лісництва був створений заповідник, унікальна місцевість належно охороняється: заповідний режим передбачає заборону будь–якої діяльності, що порушує природну рівновагу. Тут здійснюються лише наукові дослідження та спостереження, а відвідування сторонніми дозволяється лише з дозволу адміністрації і в межах екологічних стежок. Занадто суворо? Але інакше навряд чи вдалося б зберегти всі природні скарби цього краю.

Нині заповідник «Медобори» займає майже 10 тисяч гектарів і є одним із найбільших в Україні, хоча цінність його,звичайно, вимірюється не площею. Тут росте півсотні видів рідкісних рослин, деякі з них занесені в Червону книгу України, Європейський червоний список або перебувають під охороною спеціальної Бернської конвенції. Саме за вкриті пахучими травами долини та щедрі врожаї меду, який тут добували, кажуть, і назвали цю місцевість — Медобори. Наприкінці травня, приміром, тут заворожує своїм цвітом ясинець білий, що його ще називають в народі неопалимою купиною. Захищаючи себе, ця рослина виділяє в повітря насичені етилові спирти, які від сонця загораються яскравим полум’ям. Сама рослина залишається при цьому неушкодженою, а от людям, які її зривають, може завдати сильних опіків, які спочатку наче невідчутні, а потім стають болючими і довго гояться.

Дива підземні: озерця без дна та зачарована печера

Під впливом підземних вод у вапняковому «тілі» Товтрів із часом з’явилися різні цікаві утвори. Як, наприклад, ті, що їх у народі прозвали «вікнинами». Це невеликі озерця, до дна яких від поверхні лише чотири метри. Але на дні цьому є карстові отвори, через які вже з величезної глибини, яку виміряти фактично неможливо, б’ють підземні джерела. Причому озерця ніби з’єднані між собою підземними струмками та річечками, а всі разом — з історичною річкою Збруч, до берега якої примикають Медобори. У зв’язку з цим місцевий люд переповідає давню історію про те, як один пан ще в позаминулому сторіччі вирішив дослідити незвичайну структуру вікнин і в одну з них запустив мічену рибу. А через деякий час ту рибу виловили аж за 25 кілометрів в іншій водоймі. А ще в тих незвичайних озерцях вода не замерзає навіть під час сильних морозів — очевидно, через велику потужність підземних джерел та особливий склад води. До речі, неподалік, на березі Збруча, є джерела, вода яких за хімічним складом дуже схожа на славнозвісну трускавецьку «Нафтусю». Тож довкруг розташовано кілька санаторіїв, а в навколишніх селах процвітає зелений туризм з лікувальним ухилом. У самих же Медоборах теж є три цілющі джерела, вода одного з яких лікує очі, другого — нервові захворювання, а третього, яке також називають джерелом бажань, кишково–шлункові.

Відомі Медобори і своїми карстовими печерами.Серед них — і випадково виявлена у 1969 році під час видобування вапняку єдина на Поділлі вертикальна печера «Перлина», в яку треба спускатися із спеціальним спорядженням і яку облюбували кажани різних видів. В її товщі було знайдено кульки, схожі на білі перли, що й дало назву цьому підземеллю. А от невеличка печера «Молочний камінь» завдячує назвою білому кольору води, що витікає там з–під каменя. Взагалі ж не виключено, що в Медоборах є ще чимало невідомих печер, і навіть з підземними річками. Бо є цілі ділянки лісового масиву, де з–під землі чути незрозуміле тихе гудіння. Як розповіла мені під час екскурсії Медоборами заступник директора заповідника з наукової роботи Галина Оліяр, існує легенда, що десь у лісі є особлива печера (можливо, із захованими скарбами), яку охороняє... жаба, а хто знайде вхід туди, з тим лихо станеться. Як не дивно, але одного разу це підтвердилось — один із працівників заповідника якось взимку їхав на лижах і побачив проталину, яка явно вказувала на вхід у підземелля. Невдовзі з ним стався нещасний випадок. Буддисти, які потім приїжджали в заповідник, кажуть, що то був сигнал від вищих сил, що не можна втручатися.

Дива небесні: священна гора Богіт

Один із шестикілометрових туристичних маршрутів, яким за ціну в кілька гривень проведе обізнаний екскурсовод, «прямує» до найвищої вершини заповідника гори Богіт (або Бохіт). Саме там розташоване добре збережене язичницьке капище, на якому стояла колись всесвітньо відома статуя Збруцького ідола Світовида. А на схилах гори були виявлені залишки п’ятьох селищ–супутників, жителі яких обслуговували потреби жерців та прочан. Тут же досі стоїть велетенський камінь–дольмен з численними отворами, в яких під час замірів було зафіксовано потужні потоки як позитивної, так і негативної енергії. Існує версія, що це своєрідні ворота в інший світ. За твердженням біоенергетиків, які не раз тут «чаклували», Богіт взагалі є надзвичайним місцем, на багатьох зарубіжних картах (так само, як подібні точки в Андах, на Тибеті та Алтаї) гора позначена як місце виходу надпотужного енергетичного каналу, який зв’язує Землю з Космосом. Тож гора наче магнітом притягує до себе не лише сучасних прихильників язичництва, а й тих же біоенергетиків, астрологів, ясновидців і взагалі всіх, хто шукає зв’язку з вищими силами. Як розповіли мені працівники заповідника, хто тільки сюди не приїжджав, щоб побувати на священній горі, — навіть шамани та буддисти з якогось якутського монастиря. «А в селі Саджівка неподалік, — розповідає директор заповідника Михайло Музика, — рідновіри навіть свій центральний офіс облаштували, літні табори постійно тут організовують. Одного разу в них навіть стався конфлікт із місцевими священиками. З проханням віддати їм Богіт ці люди зверталися навіть до Президента і Прем’єр–міністра. Втім хочу зауважити, що до природи цих місць вони справді ставляться, як до святині».

На сусідній із Боготом горі з промовистою назвою Звенигород можна побачити залишки ще одного давньослов’янського святилища з трьома капищами. Для давніх слов’ян це місце мало приблизно таке ж значення, яке сьогодні для християн мають Києво–Печерська або Почаївська лаври. А взагалі науковці припускають, що Збручанські святилища свого часу взяли на себе функції головного центру язичництва Русі замість ліквідованих Володимиром столичних храмів — гнані зі столиці волхви начебто перебралися саме сюди, у правічні подільські ліси...

НЕВИГАДАНА ІСТОРІЯ

Як видибав Світовид

Півтора століття тому, влітку 1848 року, коли Збруч сильно змілів, поблизу урочища Бігла серед води прикордонники угледіли щось схоже на шапку. Виявилося, що вона належить кам’яній статуї. Місцевий поміщик дав три пари волів, щоб витягти знахідку. І вже на березі з’ясувалося, що то кам’яний ідол. Вчені припускають, що статуя Світовида не була скинута в Збруч, як це після запровадження християнства чинили з язичницькими ідолами, а схована, можливо, волхвами. Адже пам’ятка добре збереглася: на ній немає жодних ушкоджень. Пізніше знахідку подарували Мечиславу Потоцькому, а той передав її до Археологічного музею у Кракові, де Збруцький ідол зберігається й сьогодні.