На розмову з «УМ» пан Стефан прийшов у футболці з написом «Австралія». (Фото Івана ЛЮБИША–КІРДЕЯ.)
Цими днями більшості українців не до політики — як і весь світ, Україна поринула у футбольні пристрасті. Оскільки національна збірна на фінальний етап чемпіонату світу до Південно–Африканської Республіки не потрапила, багато хто з наших співвітчизників зацікавлено стежив за командою Австралії, у складі якої виступає етнічний українець Микита Рукавиця. Але генсек Світового конгресу українців Стефан Романів, який народився та прожив усе життя в Австралії, подіями на полях ПАР не надто цікавиться. Стефан — палкий уболівальник австралійського футболу (вид спорту на кшталт регбі). У який, до речі, також грають українці. А легендарний Алекс Єсауленко й досі залишається одним із найвизначніших футболістів у Залі слави австралійського футболу.
Стефан Романів переконаний, що й австралійський футбол, і спорт узагалі, і мистецтво здатні об’єднати Україну, яку політики штучно розділяють на Схід і Захід. Голова найпотужнішої організації української діаспори закликає не надто сподіватися чи ремствувати на владу, а брати справу у свої руки і їхати в «протилежні» регіони з культурними та просвітницькими акціями. І сам подає приклад: був у Харкові, Донецьку, інших східних областях і збирається поїхати ще не раз.
Хоча дії нової влади не можуть не хвилювати діаспору. Після кроків Януковича на зближення з Москвою закордонні українці вперше з 1991 року вийшли на акції протесту у своїх країнах. У понеділок делегація Світового конгресу українців на чолі з паном Романівим зустрілася з Президентом Януковичем, щоб з’ясувати, якими будуть подальші дії влади щодо нагальних питань зовнішньої та внутрішньої політики. Про підсумки зустрічі голова СКУ розповів «Україні молодій».
— Пане Стефане, Світовий конгрес українців довго добивався зустрічі з Президентом Віктором Януковичем. Нарешті вона відбулася. Про що розмовляли?
— Зустріч була ділова і дещо напружена. Ми з Президентом розмовляли 40 хвилин, а потім іще залишилися на бесіду з Ганною Герман. Ще за кілька тижнів до того я мав із Януковичем неофіційну, приватну зустріч, яка тривала чотири з половиною години. Та все одно ще не домовилися (сміється).
Ми мали на меті донести до нової адміністрації позицію Світового конгресу українців щодо деяких питань і почути про їхнє бачення. Окрім того, хотілося дізнатися про подальшу долю меморандумів, підписаних із попередньою владою. Це, зокрема, меморандуми про співпрацю з міністерствами закордонних справ, культури і туризму, спорту та сім’ї й Національним олімпійським комітетом України. У деяких із них є досить суперечливі, з огляду на позицію нинішньої влади, питання. Наприклад, ми говоримо в меморандумі про те, що Голодомор 1932—33 років треба визнати геноцидом, а Президент має з цього приводу своє бачення. Тому, зрозуміло, нас цікавило, що буде далі з цими домовленостями. Президент пообіцяв розглянути це питання і відповісти письмово.
— А якщо чесно: з цих меморандумів була якась практична користь?
— Безперечно. І щодо культурного обміну, і щодо співпраці з НОК (Конгрес українців Канади та Спілка українців Ванкувера активно опікувалися українськими спортсменами під час зимової Олімпіади). Але найбільше роботи було проведено для визнання Голодомору. Після підписання відповідного меморандуму ми зустрілися в Канаді з Іваном Васюником, який тоді був заступником голови секретаріату Президента, і поділили сфери відповідальності: видання книг пам’яті, встановлення Меморіалу пам’яті жертв Голодомору тощо. Про той пам’ятник можна цілу історію написати: як Віктор Янукович, коли був Прем’єр–міністром, забрав виділені в бюджеті гроші на будівництво Меморіалу, як Президент Ющенко домагався, щоб його таки встановили...
А акцію пам’яті Голодомору «Незгасима свічка» дуже підтримував тодішній міністр закордонних справ Володимир Огризко. Він надзвичайно гостро ставився до тих представників українських дипломатичних місій за кордоном, які не хотіли підтримувати державну політику, відмовлялися проводити інформаційні акції на тему Голодомору тощо.
— У нинішньої влади дещо інша позиція з цього приводу, тому доля принаймні цього меморандуму видається не надто райдужною.
— Так, Президент вважає, що голод був і в Росії, Казахстані тощо, тому називати його актом цілеспрямованого винищення українського народу недоречно. Але 15 країн світу вже визнали Голодомор актом геноциду. То що тепер — просити їх скасувати ці рішення? Що Янукович скаже при зустрічі Стівену Харперу, прем’єр–міністрові Канади, яка вже стільки зробила в цьому напрямі — що це була помилка?
— А ви його про це запитали?
— Так. І прямої відповіді не було. Але це питання ключове. Що, скажімо, робити постійному представникові України при Організації Об’єднаних Націй, який досі проводив активну діяльність, організовував різні форуми та інші заходи, щоб поінформувати міжнародну спільноту про Голодомор як геноцид? Якими будуть нові інструкції? Президент говорить про імідж України у світі, але яким виглядатиме цей імідж, якщо ті українські представництва, які раніше переконували іноземні держави ухвалити резолюції про визнання Голодомору геноцидом, тепер говоритимуть протилежне? Українська діаспора за кордоном уже понад 75 років проводить різні акції, щоб поінформувати світ про той страшний геноцид. До речі, найбільша така акція відбулася в Австралії у 1950–х роках. Тому нам дуже важливо знати, якою буде подальша політика нинішньої влади щодо цього питання.
Порушили й тему зведення в Україні пам’ятників Сталіну, і питання позбавлення Степана Бандери звання Героя України. Про Бандеру — це ми вже з Ганною Герман розмовляли. Її відповідь була такою: Президент у цій справі нічого не робитиме. Чи означає це, що він не скасовуватиме указ Ющенка відповідно до рішення Донецького суду? Чи щось інше? Від нього (Януковича) потрібно лише одне слово: так чи ні. І ми чекаємо того слова.
Також ми обговорювали питання мови. Янукович наголосив: українська є державною мовою.
— І залишатиметься єдиною державною?
— Щодо всього іншого, то він наголосив: законопроект про мови (у якому «регіонали» пропонують надати російській мові статус регіональної. — Ред.) є лише проектом, його ще не ухвалено, триває обговорення й так далі.
У новій програмі зовнішньої і внутрішньої політики зазначено: державною мовою є українська, «але» — і далі в дужках про те, що держава забезпечуватиме розвиток й інших мов, «у тому числі російської». Проте жодної загрози російській мові сьогодні в Україні немає. То навіщо ж її виділяти з цього переліку? Сказали «інші мови» — цього досить, і не варто якось виокремлювати російську. А потім вони нам іще кажуть, що, порушуючи «мовне питання», ми розколюємо українське суспільство!
Під час розмови йшлося також про міністра освіти Дмитра Табачника і його антиукраїнську позицію. Якщо Янукович запевняє, що права української мови буде забезпечено, то чи зможе такий міністр–українофоб, як Табачник, реалізувати цю політику Президента?
Президент заявляє, що хоче розбудувати економіку і до 2020 року ввести Україну до двадцятки найрозвинутіших країн світу. Ми в розмові з ним наголосили, що коли йдеться про державне будівництво, то не можна обмежуватися лише економічною площиною, адже є ще й політична, і гуманітарна, і без їх розвитку держави не буде.
Окрім того, Президент запевнив нас, що — він за свободу слова.
Під час попередньої зустрічі ми також говорили про випадок із ректором Католицького університету Борисом Гудзяком, до якого приходив співробітник СБУ. Мене насамперед цікавила відповідь на запитання, чи це була його власна ініціатива, чи розпорядження «згори». Якщо власна — то яких заходів буде вжито. Якщо політика Служби безпеки — то що буде зроблено, щоб таку політику змінити. В адміністрації Президента запевнили, що Янукович взяв цю справу на особистий контроль і видав розпорядження перевірити обставини того візиту. Тому чекаємо на відповідь, чим усе завершиться.
— Як на ваше враження, Президент щиро прагне вислухати інакшу думку і зробити якісь кроки назустріч чи він пішов на розмову тільки «для відмазки», щоб не було закидів у небажанні спілкуватися з діаспорою?
— Він одразу наголосив, що вважає такі зустрічі потрібними і хоче співпраці, в тому числі й подальшої. Час покаже, чи це справді так. Побачимо, якими будуть обіцяні відповіді (і чи будуть вони взагалі). Обидві сторони добре розуміють, що в деяких питаннях ми не досягнемо згоди, але цей діалог потрібний. І, сподіваюся, він триватиме й надалі.
— Але виглядає так, що жодних конкретних відповідей він вам не дав — на все пообіцяв згодом відповісти письмово. Невже за результатами цих розмов не було жодних прямих розпоряджень?
— Нещодавно я був у Патріарха Філарета (УПЦ КП), і він поскаржився на те, що на Першому Національному телеканалі закривають православну програму «Благовіст». І в адміністрації Президента нас запевнили, що візьмуться за цю справу й повернуть передачу в ефір. Тепер і Київський патріархат, і Світовий конгрес українців відстежуватимуть подальші дії влади в цьому напрямі. Тоді й побачимо, чи це були щирі слова, чи порожні обіцянки.
— В одному з нещодавніх інтерв’ю ви наголосили, що після підписання «харківських угод» українська діаспора вперше з часу здобуття Україною незалежності вийшла на акції протесту. І справді — коли 2001 року у нас відбувалися акції «Україна без Кучми», учасники яких звинувачували тодішнього Президента у причетності до вбивства журналіста, корупції та інших злочинах, зафіксованих на «плівках Мельниченка», діаспорські організації ставилися до цього з осудом. Мовляв, виступи проти Президента незалежної України можуть бути на користь тільки ворогам нашої держави. А тепер українці за кордоном наважилися засудити дії такого самого Президента незалежної України, хоча вже й іншого. Що змінилося?
— Я взагалі вважаю, що після Помаранчевої революції, після всіх тих зусиль, яких було докладено для розбудови демократії, не діаспора, а саме українське суспільство має виходити на її захист. Щодо акцій українців за кордоном, то багато з них проходить під російськими посольствами. Бо треба дати світові зрозуміти, що Росія безпардонно втручається у справи України. Сьогодні головні партнери України — США, Європа — сидять тихо, поки Росія крок за кроком просувається все ближче й ближче. В одній із розмов із Президентом я говорив про те, що ми готові відновити комітети прав людини, якщо в Україні знову будуть знущання з журналістів, нехтування прав громадян тощо. Зрозуміло, що ми тоді будемо кричати про такі речі на увесь світ. Бо це не просто в інтересах України — це в інтересах людства.
— Але чи буде від таких акцій результат в Україні? Ви ж самі кажете, що протестувати має передусім українське суспільство. А воно зараз стомлене, розчароване і байдуже. І якщо протестуватиме переважно діаспора, це дасть нинішній владі підстави сказати: вони тут не живуть, тож на них можна не зважати, а в Україні всі усім задоволені.
— Я завжди наголошую на тому, що бути українцем — це не означає жити на певній території. Ми вважаємо себе частиною України. Мені часто кажуть: якщо ти такий розумний, то повертайся сюди жити. Хоча я й так проводжу тут ледве не більше часу, ніж в Австралії. Але, з іншого боку, якби всі приїхали сюди, то хто б захищав інтереси України в інших країнах? Нас турбує те, що відбувається тут, і ми не можемо бути байдужими.
Чи допоможуть Україні виступи діаспори? Я вважаю, що ми одне одного доповнюємо, розпалюємо ту іскру, яка, можливо, згасає. Коли в діаспорі шириться розчарування українською владою і ситуацією, тут щось відбувається, і ми «прокидаємося». І навпаки: коли «стомлюється» Україна, спонукати її до активних дій зможуть наші виступи. До речі, на ці віча, які відбувалися останнім часом, прийшло дуже багато представників «нової хвилі» еміграції.
— Нинішня влада, яка, як відомо, представляє переважно східний регіон, може ставитися до акцій діаспори негативно ще й тому, що йдеться передусім про українців у країнах Заходу. А до тамтешніх українських громад входять переважно вихідці із Західної України, які, зрозуміло, апріорі не можуть підтримувати проросійську політику «регіоналів».
— Та ні, у нас є й вихідці зі Східної України. І серед них є дуже активні учасники громади, так само, як і серед «західняків» є пасивні. Я взагалі вважаю поділ України на Схід і Захід штучним. Нас усіх об’єднує Україна. Світовий конгрес українців проводив наради і в Харкові, й у Донецьку, і всюди ми дуже вільно почувалися, люди чудово приймали.
Україну розділяють політики. Тому чим більшою буде просвітницька робота, в тому числі й з боку Світового конгресу українців, тим менш помітним буде цей розкол. Треба їхати в Донецьк, Луганськ, Крим — не з повчаннями й лекціями про те, які ми розумні, а з культурними і спортивними акціями. Мене в Києві питають, чи я не боюся — так само, як в Австралії запитують, чи не боюся я після цих президентських виборів їхати в Україну. А чого боятися? Треба більше спілкуватися. Пригадую, якось в одному з міст Східної України ми зробили презентацію книжки Віктора Рога «Українофобія». Це відбувалося в невеличкій підвальній книгарні, і туди прийшла міліція. Ми вже було настрашилися, що матимемо проблеми. Але виявилося, що міліціонери просто прийшли після роботи на презентацію!
Або ось, до прикладу, австралійський футбол (показує DVD–диск із записами ігор). Мого сина призначили від Австралійської футбольної ліги тренером по Європі — ця гра популярна вже в 17 країнах Старого Світу. Питання в тому, чи братиме в цьому участь Україна. Це не означає, що на зміну європейському футболу прийде австралійський, але це дуже добрий міст, який справді може об’єднати людей.
На президентських виборах 2004 року син був спостерігачем у Луганську. Там і по голові вдарити могли, таке робилося. Але я певен, що якби тепер він поїхав туди, віднайшов тих хлопців, запропонував піти на пиво й поговорити про футбол — вони б легко знайшли спільну мову. І коли з Австралії чи Канади до Донецька приїде молодіжний танцювальний ансамбль, а після виступу його учасники підуть до кафе з місцевими ровесниками — вони також чудово спілкуватимуться одне з одним.
Наша проблема в тому, що ми все робимо на політичній основі. Але треба шукати інші шляхи, щоб об’єднати Україну. Спитайте будь–якого депутата з Донбасу чи Львівщини, що він зробив для того, щоб налагодити туристичні зв’язки з «протилежним» регіоном. Щоб люди просто поїхали й поспілкувалися з тими, кого вважають інакшими, ніж вони. Не для вивчення історії Другої світової війни або Степана Бандери, а просто для спілкування. Та нічого!
Тому не треба чекати, доки за нас щось зроблять політики. Кожен із нас може сам зробити крок назустріч такому об’єднанню.
Стефан Романів
Народився 12 листопада 1955 р. у Мельбурні, Австралія.
Громадянин Австралії. Його батько родом із Тернополя (з України його під час Другої світової війни вивезли німці, а до Австралії він приїхав 1949 р.), мати — німкеня.
Закінчив педагогічний університет у Мельбурні, працював учителем початкової школи. Очолював парламентську комісію з питань багатокультурності. Був головою парафіяльної ради Української греко–католицької кафедри в Мельбурні.
Генеральний секретар Світового конгресу українців (з 2008 р.). Голова Організації українських націоналістів (революційної). Заступник голови Світової управи Спілки української молоді (з 2003 р.).
Стефан Романів:
— Ми сказали Януковичу, що, на нашу думку, угоди, підписані з Росією, в яких Україна всім поступається, — це не угоди між рівноправними партнерами. І якщо він хоче бути справжнім українським Президентом, то повинен не лише носити цей титул, а й доводити це своїми діями.
Російські активісти активно вивчають «матбазу» масових протистоянь із правоохоронцями: щити, балаклави, коктейлі Молотова... За прикладами, благо, далеко ходити не треба: поряд, якихось шість сотень кілометрів, — Україна, де досвідчені товариші покажуть, навчать, передадуть досвід. >>
Лідер партії «Зміна» (Zmiana) Матеуш Піскорський не знав, що його партію фінансували російські спецслужби — така лінія захисту польського політика, заарештованого у Польщі за шпигунство та поширення антиукраїнських настроїв. Прокуратура і Агенція внутрішньої безпеки стверджують, що все було саме навпаки. >>
На тлі низького безробіття та великої кількості вакансій чеський уряд започаткував нову державну програму запрошення іноземних фахівців, повідомляє «Радіо «Свобода». Ідеться передусім про кваліфіковану робочу силу, яка зможе закрити прогалини на чеському ринку праці, а головним джерелом таких фахівців чехи бачать Україну. >>
Міністри фінансів країн єврозони та представники Міжнародного валютного фонду після 11-годинних переговорів у Брюсселі домовилися вчора про новий транш допомоги для Греції в 11,5 млрд. доларів (10,3 млрд. євро) та реструктуризацію боргу, повідомляє Бі-Бі-Сі. >>
