Гуру Микола.
Зо 20 років тому Микола Тарасенко був відомим археологом, працював у Нікарагуа, де навіть зробив відкриття, що перевертає уявлення про залюднення Американського континенту. А потім повернувся на Луганщину. Оселився самітником на горі у Ведмежому байраці, подалі від гамірного життя. Сьогодні в цьому поселенні вже мешкає більше десяти людей...
Якби луганський «бомонд» бодай щось тямив у туристичному бізнесі, він би Тарасенка до цього місця й близько не підпустив. Райський куточок: гори, ліси, річка–невеличка, неймовірне повітря. На сусідній річці Кам’янці — чималеньке водосховище із неправдоподібно чистою як на південний Донбас водою. Нижче за течією — справжній водограй у кам’яній ущелині. Правда, дещо зіпсований застереженням, написаним півметровими синіми літерами щодо небезпеки пірнання зі скелі...
До найближчого від тарасенкового скиту села Кам’янка автобуси загалом ходять. Тільки не щодня. Тому в гості до Миколи Івановича можна дістатися або «попуткою», або ж рейсовим автобусом, від зупинки якого на трасі Луганськ—Ровеньки доведеться пиляти пішки кілометрів із дванадцять. Аби не промахнутися, орієнтуйтеся на село Шовкова Протока (вказівник на трасі поетичну українську назву скоротив до російської абревіатури Ш.ПРОТОК). Після Протоки перший поворот наліво і — вперед, під палаючим степовим сонцем...
Власне, скитом поселення на горі у Ведмежому байраці назвати складно: тут цілий житловий комплекс, щось на зразок гірського аулу з недобудованим храмом як архітектурною домінантою. Деякі «саклі» цього «аулу» зведені т. зв. сухою кладкою. Утім, не всі: цемент доволі широко знаходить тут застосування. Цивілізація наздоганяє...
Ми прийшли, коли «гуру» саме приймав відвідувачів. Аби не втрачати часу, колишній студент Тарасенка — Василь, частий гість у цих краях, влаштував кореспондентові «УМ» екскурсію. Для початку запропонував спуститися до річки мало не вертикально прокладеною гірською стежиною. Хтось із місцевих уже в спину нас проінструктував: «На край каменів не наступайте!..» Інструкції ми дотрималися, в каньйон спустилися без відчутних втрат. Перед тим як зайти у прохолоду байрачного лісу, помилувалися ідеально круглим городом, де Тарасенки вирощують овочі та зелень. Коли йшли вздовж якогось струмка, супутник звернув мою увагу на декілька куп камінців посеред річища. В одному місці камені утворили щось на кшталт містка. Василь прокоментував:
— Тотеми ріки. Відгомін часів, коли Тарасенко вважав себе політеїстом.
Дряпатися назад «козячим» маршрутом не довелося. Виявляється, до річки можна було спуститися стежиною із цілком «людським» ухилом. Та все одно: як вони отак кожного разу ходять по воду?! А взимку, якщо ожеледь?..
У своїй горі Микола Іванович давно вже живе не сам. Поки він спілкувався з гостями, нас у альтанці напував чаєм один із його «послушників», Володя. Каже, вчиться у виші в Алчевську. Звідси це відносно далеко, Луганськ ближче. На кавказця чи на вихідця з Центральної Азії хлопець явно не схожий, але заявив, що... мусульманин. Очевидно, з релігійних міркувань Володя не дозволив себе сфотографувати.
Аж ось до альтанки завітав сам господар. Сивий, із бородою, босий; одягнений, м’яко кажучи, дуже по–простому — однак без будь–яких ознак класичного відлюдника. В тому, «іншому», своєму житті Микола Іванович був доволі успішним археологом. Одне з останніх його відкриттів стало справжньою науковою сенсацією:
— Я знайшов у Нікарагуа палеолітичну стоянку. За мірками археології, це було велике відкриття, оскільки до цього вважалося, що палеоліту в Америці немає.
— Тобто ви спростували теорію, буцімто американські індіанці прийшли з Азії через Берингову протоку?
— Я не теоретик. Просто я знав, що до ацтеків і майя там були ще давніші племена. Звісно, мала бути природна лінія аборигенів. Консулу Нікарагуа в Москві кажу: «Я вам неоліт знайду». Він посміявся: «А де?». Я пальцем тицьнув у мапу: «Ось тут!». Ну, на 30 кілометрів помилився. Погано мапу знав. За два тижні про знахідку кричало все телебачення і радіо. Навіть війну зупинили на шість днів (зверніть увагу на поведінку нікарагуанців: перемир’я в ім’я щойно отриманої власної історії — і жоден тамтешній табачник зуби з цього приводу не скалив. — Авт. ). Тій стоянці, що я знайшов — 33 тисячі років. Причому там були два мамонти, один розчленований, один цілий. Сьогодні це все підтверджується, а тоді науковці стверджували: «Такого не може бути!»...
Там, у горах Нікарагуа, Микола Тарасенко побачив нинішню свою гору, байрак, ліс...
— Поклик Донбасу... Мене ж там на руках носили — нікарагуанці свою культуру цінують. Дали мені кафедру, студентів дали. І раптом я від’їжджаю. Обіцяв за чотири місяці повернутися, хоча вже знав: не повернуся. Отже, сюди я прийшов не від біди і ніхто мене виштовхував. Прийшов свідомо.
— Ви тут оселилися з уже готовою концепцією — чи просто втекли від цивілізації?
— Не можна казати: «втік». Мені подобалася цивілізація. Але — був Голос. Як буду жити — не знав, знав тільки, що будуватиму храм, а який... Я тоді захоплювався буддизмом, язичництвом; думав збудувати Храм усіх релігій. Не змішуючи релігії — просто в храмі мали стояти чотири вівтарі. Але час показав — це неможливо. Тому символи для іновірців ми окремо поставили — люди приїжджають, їм треба помолитися, і хто знає, що краще. А храм — суто православний. Мені до душі, що тут не буде торгівлі. Не будуть свічки продавати, не торгуватимуть требами. Тут будуть просто жити, молитися і безплатно хрестити, ховати, причащати. Як це належить перед Богом.
— Та який же канонічний батюшка прийде сюди на таких умовах!
— Прийдуть, прийдуть. Господь приведе. Ви знаєте, я сподіваюсь на Бога. Якби не сподівався, жив би в Луганську. Ну от, дивіться: з нічого храм народжується. Немає жодних спонсорів, а потихеньку, потихеньку...
— Храм — складна архітектурна й інженерна споруда. У вас проект є?
— Який проект? — навіть малюнка немає. Накреслив хрест у колі — і будую.
— Щось схоже на візантійський стиль.
— Візантійський, вірменський... Кожен, хто приїжджає, бачить своє. Приїжджали греки з Кіпру: «О, так у нас такі!». Вірмени приїхали: «Та це ж вірменський храм!» Може, від того, що я багато мандрував, щось відклалося. Вийшло щось синтетичне. Але те, що воно надійне, підтвердив один італійський архітектор. Він із півдня Італії, звуть Франко. Десь під 70, але як уперше побачив, бігав по храму, як хлопчисько: «Belissimo! Belissimo!». Арка його вразила. Для італійця арка — як наркотик... Підтвердив надійність храму. Та й наші підтвердили. Ще б пак: фундамент півтора метри завтовшки, сім років витриманий, ще й на скелі сидить.
Від справжнього відлюдника Тарасенко відрізняється принципово. Окрім присутності на його горі цілої общини, поруч із ним живе... дружина і двоє дітей — Владик і Маша.
— Десять років жив один. А потім прийшла Наталія. І щось таке промайнуло. Але ж різний вік (дружина у Миколи Івановича років на 30 молодша за нього. — Авт.). Думаю, нащо воно мені — скоро святим стану... Діти? Ну, якщо заради дітей — то давай. Подумала вона, подумала, побула із матір’ю — через три місяці прийшла, налисо голову поголила...
— Навіщо ж голову?..
— На знак покори. Ну, і ростуть вони потім ліпше. Мати спочатку була в шоці, а потім каже: «Може, й мені поголитися?» Нічого, в нас гарні стосунки. Рівні.
Тут мій погляд упав на ноги екс–археолога:
— Ви і по лісу босоніж ходите — чи тільки тут?
— Та я і взимку так ходжу. Навіть на кафедрі працював — і то ходив босоніж. У радянські часи. Тільки завкафедрою, бувало: «Миколо! Та бодай щось узуйте!» Я взяв кросівки, підошви вирізав... Вона побачила, зраділа. Аж дивиться: я йду по кахлях, а на них від лапи отакі от сліди...
— У цих лісах, мабуть, повно всілякої дичини?
— Дійсно, тут багато цікавих видів: чорний дрізд, зелений дятел. Є шахова і гримуча змія. Я вже не кажу про лисиць, зайців, кабанів. А вовки... Одного взимку просто з даху зігнали. Що він там забув? Зі звіриною в нас нормальні стосунки: 18 років саджаємо капусту — так зайці жодного разу її не зачепили. У нас із ними договір: ми їх від мисливців рятуємо — вони нашу городину не їдять. Як тільки мисливці з’являються — вони всі тут, біля храму стирчать. Лисиці теж.
Сам «відлюдник» м’яса не їсть, община — теж; діти — ті просто й не знають, що воно таке. А от молоко п’ють усі, навіть нас пригостили: кажуть, невбита їжа, можна. Молоко приносять селяни.
— Місцеві спочатку біля скроні пальцем крутили. Я їх розумів. Потім почали приходити: той руку підвернув, той ногу. А куди йти? До лікарні — далеко, і грошей немає. А Тарасенко втягне, вправить. В експедиціях практика була.
Лікує Микола Іванович приблизно так само, як і будує: за натхненням. Зокрема, він почаклував над спиною Василя. При всьому скептицизмі останнього щодо «святості» свого вчителя, спину свою він йому довіряє. І далеко не він один. Переважній більшості його мануальна терапія допомагає.
— Те, що Господь підказав — тільки дослухайся. Не знаю, але одне можу стверджувати через 18 років: правильно зробив, що тут оселився. Я тут ще більше щасливий, ніж у тому житті. І найцікавіше: прийде ота, з косою — так легко буде піти. Ніякого вантажу немає.
Тарасенко Микола Іванович
Народився 1947 року в селі Червоний Гай Антрацитівського району Луганської області. До служби в армії встиг попрацювати в Казахстані на Цілині, потім на шахті. Після звільнення в запас вступив до Луганського педінституту, який закінчив із дипломом історика. Брав участь в археологічних експедиціях із 1972 року. Серед іншого розкопав на східній околиці Луганщини сторожову кіммерійську фортецю середини ІІ тисячоліття до н. е. (доти вважалося, що кіммерійці, як кочовики, подібних споруд не будували).
У 1990–му відкрив у Нікарагуа палеолітичну стоянку. Раніше вважалося, що людина прийшла на Американський континент зі Східної Азії, форсувавши Берингову протоку приблизно 20 тисяч років тому. Відкриття Тарасенка показало, що все могло відбутися й інакше.
Із 1992 року живе в заснованому ним же поселенні на горі у Ведмежій балці (Лутугінський район Луганщини).
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
