Я — українка, з діда–прадіда козацького роду, яка народилася й виросла на цій, Богом нам даній, землі: де народилися й виросли мої діти й онуки, де поховані мої предки, хочу, щоб зі столиці моєї Батьківщини лунала моя, українська, мова, державна мова України. Певна річ, я ніскільки не проти, щоб такі, як Царьов, Чечетов та ін. вільно користувалися своєю мовою в родині, в повсякденному побуті, мали свої школи, газети, телерадіоканали... Але їм належить поважати і моє право, право мого народу на широкі державницькі функції української мови в Україні, а не керуватися своїми інтересами, спрямованими на дальше імперське нищення української мови, української державності.
І ще одне. В роки становлення державної незалежності України спільна громадська робота звела мене з колишніми вояками Повстанської армії, політв’язнями — учасниками бандерівського руху. Більшість із них — це високоморальні, високодуховні люди, які присвятили своє життя, віддали свою молодість і здоров’я в ім’я благородної мети — свободи, визволення своєї землі від іноземного гніту.
Справді, Степан Бандера шукав компромісу з Гітлером... А хіба Сталін не домовлявся з ним! А хіба ж онуки і правнуки більшовиків, які в жовтні 1917 року розпочали погром буржуїв, не співпрацюють із нинішньою буржуазією — скороспілими олігархами? Тому коли чую слово «бандит» стосовно учасників національно–визвольних змагань, відповідаю словами Тараса Шевченка: «Брешеш, людоморе! За святую правду–волю розбойник не стане...»
Валентина ХМАРА,
пенсіонерка
Чернівці