Було то в далекому 1944 році. Йшли бої за Ковель, а наше село вже визволили радянські війська. На хуторі, де проживала наша сім’я, у кількох кращих хатах розмістився штаб однієї з військових частин. Життя налагоджувалося... і почали потроху гнати самогон. За самогон можна було багато чого вимінати в солдатів. Грішила цим і моя покійна бабуся Мотря Яківна. Якось зайшов до нас у хату офіцер.
— Водка єсть? — запитав.
— Є, — несміливо відповіла бабуся.
— Що хочете за неї?
— Принесіть чистого паперу — школа відкривається на осінь. А в них — показала на дітей бабуся — зошитів немає.
— Харашо.
Увечері приніс офіцер згорток паперу. Мати з братами та сестрами роздивилися, а то — військові карти, на яких було позначено кожну хату, окремі дерева в селі. Та писати на них можна було — на звороті.
На ранок привели до нашої хати того самого офіцера — вже без погонів та пояса.
— Он пріносіл вам бумагі? Отдайтє іх.
Бабуся мусила повернути. Правда, одну карту, на згадку про той бартер, довго зберігали.
Офіцера, як потім розповідали, відправили на фронт у штрафну роту.
Анатолій МИХАЛЬЧУК,
пенсіонер
Київ