Попри всі заспокоювання, що шкільний підручник з історії писатимуть українські історики, все ж у ЗМІ з’явилася інформація, що в Москві вже дописують його — спільний для українських і російських школярів. Визначено навіть час завершення роботи — до осені. Ідею спільного підручника тривалий час войовничо обстоював відомий українофоб нардеп В. Колесніченко і взявся за її реалізацію міністр Д. Табачник.

Хочу висловити свою думку щодо заяв пана Азарова. Він переконував нас, що перебування російського флоту в Україні — благо, мовляв, іноземні бази існують і в інших державах. Він ще дивується, чому опозиція здіймає такий галас із приводу «Харківських угод».

Було то в далекому 1944 році. Йшли бої за Ковель, а наше село вже визволили радянські війська. На хуторі, де проживала наша сім’я, у кількох кращих хатах розмістився штаб однієї з військових частин. Життя налагоджувалося... і почали потроху гнати самогон. За самогон можна було багато чого вимінати в солдатів. Грішила цим і моя покійна бабуся Мотря Яківна. Якось зайшов до нас у хату офіцер.

Я — українка, з діда–прадіда козацького роду, яка народилася й виросла на цій, Богом нам даній, землі: де народилися й виросли мої діти й онуки, де поховані мої предки, хочу, щоб зі столиці моєї Батьківщини лунала моя, українська, мова, державна мова України. Певна річ, я ніскільки не проти, щоб такі, як Царьов, Чечетов та ін. вільно користувалися своєю мовою в родині, в повсякденному побуті, мали свої школи, газети, телерадіоканали... Але їм належить поважати і моє право, право мого народу на широкі державницькі функції української мови в Україні, а не керуватися своїми інтересами, спрямованими на дальше імперське нищення української мови, української державності.