Скрип забутих вітряків

...Назва та адреса Харківського приватного музею міської садиби стійко асоціювалися з двоповерховим маєтком в історичній частині мегаполісу, що має невеликий дворик і дерев’яну лавку під старим каштаном. Давній будинок із мрії справді знайшовся швидко і майже такий, як виник в уяві, а ось музей в його стінах — ні. Якби не літній чоловік, що несе ратну службу в офісі однієї з політичних партій, розташованого на першому поверсі будівлі за вказаною адресою, то, напевно, довелося б стукати не в одні двері. «Піднімайтеся на другий поверх, а там — прямо по коридору», — відрапортував служивий, зрадівши, що бодай комусь може бути корисним у період передвиборчого затишшя.

Музей у мішках, рукописах та мріях

Музей вразив своєю скромністю — невелика кімната з офісним начинням, сусідство дуже старих і свіжонадрукованих книг та стіна з мапою Харківської губернії в її старих межах, що «прихопили» чималі території теперішніх Луганської, Сумської, Полтавської, Донецької областей. Над картографічним простором — світлини з давнього життя. Не знаю чому, але від них важко відірвати погляд. Вочевидь безіменні герої творчості невідомих фотохудожників дають право бачити в них образ і власних пращурів.

Засновник цього музейного господарства Андрій Парамонов із порога вразив своєю звичкою не приховувати власних емоцій. Здалося навіть, що гостям тут не раді, бо ті забирають час і змушують пояснювати очевидні для господарів речі. Проте невдовзі з’явилося несміливе переконання у тому, що дратую господаря не стільки своїм візитом, скільки незнанням тонкощів справи його життя і що сама справа таки варта того, аби познайомитися з нею глибше. Інтуїція не підвела. Директор Парамонов справді має музей, але той поки що міститься переважно у численних мішках та коробках, які він зберігає у власному гаражі та флігелі. Там є багато чого, що підпадає під термін стародавня «міська садиба», правда, у розібраному вигляді — уламки стін, камінів, тротуарів, предмети старожитності, знаряддя праці, одяг. Його цікавить усе, що стосується слобідської старовини, починаючи від державного устрою Російської імперії і завершуючи витонченою дрібничкою, яка, можливо, прикрашала столик жіночої спальні в одному із дворянських помість чи бавила неслухняну малечу в тінистих куточках садово–паркової краси. «Завдання нашого музею в тому, щоб збирати максимум інформації про Харків до 1917 року, оскільки радянський період нас цікавить мало, — каже директор. — Будь–який дореволюційний будинок — це не просто споруда, а практично садиба, куди входило багато прибудов: флігелі, каретні сараї, кухні, сади, парки. З історією цих садиб пов’язані долі відомих родів, окремих видатних постатей».

За словами Андрія Федоровича (а називати моложавого директора хочеться саме на ім’я по батькові з поваги до традицій Російської імперії і з огляду на його серйозний характер), Харків — замалим не єдине місто, де збереглася архітектура, характерна для колишнього губернського центру. Навіть на теренах північної сусідки змогли уціліти по містах упродовж двох–трьох століть хіба що поодинокі вулички та будинки. Тому інформація, яку зібрала команда Парамонова про харківські садиби, певною мірою підвищує їхню історичну цінність і, можливо, збереже у майбутньому від повного забуття.

Окремі людські долі, досліджені музеєм, і поготів викликають безліч сентиментів. На музейному сайті, наприклад, удалося прочитати описану Андрієм Федоровичем історію кохання дружини поручика Карла фон Лау Тетяни до підпоручика лейб–гвардії Преображенського полку Єфима Руніча, яке спалахнуло всупереч тодішнім традиціям і консервативним табу на позашлюбні почуття. Причому спалахнуло і вижило, хоча й ціною неймовірних втрат і непоправних трагедій. І таких історій в музеї розкажуть безліч.

Рукописи не горять, але мають звичку зникати

Краєзнавцями стають завдяки досить простим речам. Наприклад, відкопаній старовинній монеті на власному городі або невідомому похованню, яке було відкрите, але чомусь ні в кого не пробудило бажання дізнатися, що ж то, власне, за люди знайшли свій останній притулок на конкретному шматку слобідської землі. «Так я пішов до архіву, — пригадує Андрій Федорович події більш ніж десятирічної давності. — А хто до архіву заходить і пропрацює хоча б два тижні, вже так просто з його стін вийти не зможе. Я покинув журналістику й почав займатися історією свого Первомайського району, потім Зміївського повіту, а згодом і Харківської губернії. Через два–три роки треба було якось представити цю справу. Так ми створили акціонерне товариство «Харківський приватний музей міської садиби».

Мрія отримати дах над головою так і залишилася нереалізованою. Але музей є! І не тільки у формі лантухів та коробок з уцілілим раритетом, а й у вигляді без перебільшення унікальних видань з історії Слобожанщини, які власним коштом видає команда музею. Аби зібрати і надрукувати рідкісні історичні матеріали, краєзнавці об’їздили (і надалі влаштовують пошукові експедиції) фактично всю колишню Харківську губернію. До їхніх рук також потрапили рукописи слобожанських краєзнавців, роботи яких припадали пилом у підсобних приміщеннях сільських дворів. І це при тому, що для багатьох авторів ця непомітна для загалу подвижницька праця була справою всього життя. «У Красноградському районі, наприклад, донька колишнього директора школи просто винесла нам корзину з паперами батька і каже: «Ну ось тут, можливо, щось знайдете для себе цікаве», — пригадує Андрій Федорович. — А там рукопис з історії села Піщанка! Видно, що людина працювала в різних архівах. Це зараз краєзнавці в основному переписують те, що вже є — з книжок, старих газет, тобто нічого нового не знаходять, а лише опрацьовують старе. А раніше людина могла собі дозволити і таку річ, як робота в архіві!»

Так поступово Андрій Парамонов зібрав і надрукував цілу серію видань «Забуті рукописи». А взагалі за десять років діяльності музей видав більше 300 книг, серед яких передруки рідкісних видань та серії «Слобожанські родоводи», «Православні храми Слобідської України», «Старовинні садиби», «Харківський історичний спадок». Наразі ще 54 книги упорядковані та готуються до друку. Музей також видає власний історичний альманах. А ще справжньою культурною подією у Харкові стала свого часу влаштована музеєм фотовиставка «Садиби плачуть», на якій чи не вперше у повному обсязі були представлені світлини із зображенням вмираючих слобідських помість. Аналогічний шок викликала і підбірка фотографій «Харківський некрополь», де в такому ж занепаді постали могили відомих людей Слобожанщини.

Старий вітряк, власноручно вибраний для ілюстрації цього газетного матеріалу, Андрій Федорович називає символічним. Саме в такому стані, з його точки зору, перебувають сьогодні архітектурні пам’ятки давнини. Але навіть за такого розкладу видавець, книги якого розкуповуються з великим скрипом і не приносять жодного прибутку, не збирається опускати руки. «Мені казав батько: «Все, що віддав людям, те — твоє. Все, що приніс в дім, — те пропало», — розмірковує він над вічним. — Слушність цієї думки перевірена часом».

Слідами мікробіолога Мечникова

Коли в 2005 році світ відзначав 160–ту річницю від дня народження всесвітньо відомого мікробіолога Іллі Мечникова, для більшості харків’ян став справжнім одкровенням той факт, що один із небагатьох вітчизняних лауреатів Нобелівської премії народився саме на території Харківщини. З нагоди ювілею місцеві чиновники здійснили несміливу спробу вшанувати пам’ять знаменитого земляка турботою про садиби його родини. До влаштованих експедицій у Дворічанський район приєднався і Андрій Парамонов, написавши опісля цикл дослідницьких матеріалів. У його роботах вразив у першу чергу контраст між тим, як було й тим, що є. Виявляється, представники родини Мечникових займали одразу кілька сіл, і в кожному влаштовували щось на зразок багатофункціонального господарства. Там були церкви, ставки, сади, млини, кінні та винні заводи, теплиці, сушні для хліба, заводи з виведення великої рогатої худоби, сільськогосподарські угіддя. Жінки тут постійно виготовляли сукно і пряли льон. Уся продукція поставлялася як у місцеві шинки та крамниці, так і за межі Харківської губернії.

Але наразі від цього бурхливого життя не лишилося й сліду. Йому на зміну прийшли повний занепад та злидні. Причому не стало не тільки розкішних садиб Мечникових із церквами та родовою усипальницею, а й просто людей. Мешканці поодиноких хаток смиренно доживають віку через неможливість влаштувати своє життя інакше. А відтак, читаючи мандрівні замітки Андрія Парамонова, зовсім по–іншому оцінюєш його музейну подвижницьку працю. Можливо, колись і справді зібрана ним інформація про давні харківські садиби несподівано розпалить у комусь бажання повернутися до давніх традицій наших пращурів, і тоді покинуті на відкуп долі слобідські села знову заживуть природним для них життям. Слава Богу, що дивовижну красу місцевих краєвидів доба новітньої руїни знищити так і не змогла...

ДОСЬЄ «УМ»

Парамонов Андрій Федорович

Народився 12 вересня 1969 року в селі Олексіївка Первомайського району на Харківщині.

У 1993 р. закінчив Санкт–Петербурзький аграрний університет за спеціальністю ґрунтознавство. Працював у приватній фірмі з обслуговування фермерів.

З 1995р. по 1998 був співробітником Первомайської приватної телекомпанії «Горизонт»

З червня 1999 р. почав дослідження в Харківському архіві.

У 2000 р. — заснував Харківський приватний музей міської садиби.