Сталінці й гітлерівці: різна форма — подібні ідеї та методи.
Готуючись до 65–ї річниці Перемоги, ми якось забули відзначити інший «славний ювілей»: 70–річчя радянсько–нацистського параду, який Червона армія і вермахт влаштували в місті Брест–Литовськ 22 вересня 1939 року. Уможливили цю «знаменну подію» договір між Німеччиною і Радянським Союзом про ненапад (відомий як Пакт Ріббентропа — Молотова) від 23 серпня 1939 року і таємний протокол до нього, за яким Європа була розділена на сфери впливу між двома тоталітарними режимами: нацистським і комуністичним. Довгий час комуністи виправдовували альянс з нацистами необхідністю відвести воєнну загрозу від своєї країни. Насправді ж радянське керівництво на чолі зі Сталіним прагло спрямувати німецьку агресію на Захід, насамперед проти Англії та Франції, щоб дочекатися, коли «капіталісти перегризуться між собою», а тоді, за словами колишнього радянського розвідника Віктора Суворова (Резуна), «оголосити себе Визволителем Європи, замінивши коричневі концтабори червоними». Однак усе вийшло навпаки.
Безпосереднім наслідком німецько–радянських домовленостей була збройна агресія Німеччини проти Польщі у вересні 1939 року. Так вибухнула Друга світова війна, найжорстокіша в історії людства. 27 вересня Варшава капітулювала. У Бресті, Гродно, Пінську, Перемишлі та в інших містах відбулися спільні паради союзних військ — радянських і німецьких. Брест був окупований 22 вересня, відразу двома арміями. Зі східного боку до міста увійшла авангардна 29–та танкова бригада під командуванням Семена Крівошеїна. Згідно з секретним протоколом, Брест ставав радянською територією. І наступного дня німецькі війська повинні були покинути місто. Але для демонстрації радянсько–німецької дружби воєначальники вирішили розлучитися красиво. І влаштувати прощальний спільний парад. Хоча німці відходили недалеко: на той бік Бугу.
Торжества почалися 23 вересня о 16.00. Зазвичай паради приймає одна людина, на цей раз — двоє. На дерев’яну трибуну в центрі Бреста піднялися два командири в парадній формі: випускник Казанського танкового училища Гайнц Гудеріан і випускник Військової академії імені Фрунзе Семен Крівошєїн. «Вони стоять на трибуні перед флагштоком з німецьким прапором, а по вулиці перед ними спочатку йде німецька, а потім радянська військова техніка. Командувачі віддають машинам честь», — так описували очевидці той парад.
Згідно зі спогадами командира 29–ї окремої танкової бригади Семена Крівошеїна, його підрозділ увечері 20 вересня отримав наказ командувача 4–ї aрмії Василя Чуйкова зайняти місто і Брестську фортецю. До ранку 21–го передові підрозділи бригади наблизилися до Бреста з північного боку. Крівошеїн особисто попрямував переговорити з німецьким командуванням про передачу міста. Переговори з Гудеріаном, які велися зрозумілою обом французькою мовою, затягнулися до вечора. Крівошеїн пише, що Гудеріан наполягав на проведенні параду, щоб частини обох сторін попередньо були вишикувані на площі. Адже пункт угоди між командуваннями передбачав спільний парад. Завершивши переговори, Крівошеїн віддав наказ бригаді підготувати до параду 4–й батальйон і бригадний оркестр, а також блокувати залізницю.
Події наступного дня Крівошеїн описав таким чином: «О 16.00 я та генерал Гудеріан піднялись на невисоку трибуну. За піхотою пройшла моторизована артилерія, потім танки. На бриючому польоті промчали над трибуною зо два десятки літаків... Потім знову пройшла піхота на машинах». До речі, Гайнц Гудеріан, окрім Казанського танкового училища, закінчив і академію Генштабу. Можливо, у німців не було б такого успіху на початку війни, коли б не ця співпраця між вермахтом і вищим командуванням Червоної армії. Радянський Союз готував у себе кадри німецьких льотчиків — майбутніх асів Другої світової війни. Німці «зсередини» вивчили військову техніку супротивника, добре орієнтувалися в останніх досягненнях радянської військової науки. Вони знали в обличчя багатьох воєначальників, їхні сильні сторони і недоліки. І навіть територія, на якій довелося потім воювати, німцям була добре знайома.
Генерал Гудеріан так описує події, у контексті яких відбувся спільний парад, у своїх мемуарах: «Як вісник наближення росіян, прибув молодий російський офіцер на бронеавтомобілі, котрий повідомив нам про підхід їхньої танкової бригади. Потім ми отримали звістку про демаркаційну лінію, встановлену Міністерством закордонних справ, яка, проходячи по Бугу, залишала за росіянами Брестську фортецю; таке рішення міністерства ми вважали невигідним. Потім було встановлено, що район на схід від демаркаційної лінії мав бути звільнений до 22 вересня. Цей термін був настільки коротким, що ми навіть не могли евакуювати наших поранених і підібрати пошкоджені танки. Мабуть, до переговорів про встановлення демаркаційної лінії і про припинення військових дій узагалі не був залучений жоден військовий. У день передачі Бреста росіянам у місто прибув комбриг Крівошеїн, танкіст, який володів французькою мовою, а тому я зміг легко з ним порозумітися. Всі питання, що залишилися не вирішеними у положеннях Міністерства закордонних справ, були розв’язані вигідно для обох сторін безпосередньо з росіянами. Ми змогли забрати всі, крім захоплених у поляків, запаси, які залишалися росіянам, оскільки їх неможливо було евакуювати за такий короткий час. Наше перебування в Бресті закінчилося прощальним парадом і церемонією з обміном прапорами в присутності комбрига Крівошеїна».
Це було щире торжество. Солдати двох армій на вулицях Бреста обмінювалися цигарками, офіцери пригощали один одного пивом. Парад пройшов чудово. Війська з обох боків показали чудовий стройовий вишкіл. Колони йшли під звуки Бранденбурзького маршу. Через сорок п’ять хвилин після початку параду на площі зазвучали національні гімни. Прапор Рейху був спущений. Комбриг Крівошеїн виголосив коротку промову. Радянський солдат підняв червоний прапор. Як і належить, усе завершилося бенкетом для вищого керівництва. 24 вересня німецькі війська покинули Брест. Щоправда, ненадовго… У Гродно і Пінську теж відбулися паради з братанням радянських і німецьких солдатів — правда, менш масштабні. Німеччина називала їх «парадами переможців». СРСР називав «парадами дружби».
Віктор Суворов відзначає дивовижну подібність нацистського і комуністичного вождів — червоні прапори, владарювання від імені робітничого класу (партія Гітлера називалась робітничою, система влади Сталіна офіційно — диктатурою пролетаріату), ідеї соціалізму, ненависть до демократії, однопартійність, знищення інакодумців, чотирирічний — п’ятирічний план, перетворення партійних з’їздів на грандіозні вистави. Або ще: головні свята в імперії Сталіна — 1 Травня, 7–8 листопада. В імперії Гітлера — 1 травня, 8–9 листопада. У Гітлера — гітлерюгенд, у Сталіна — піонери й комсомольці. Сталіна називали вождем, Гітлера — фюрером, у перекладі те ж саме. Гітлер ходив у напіввійськовій формі, без знаків розпізнавання. Сталін одягав напіввійськову форму, теж без знаків. «Ось я i питаю: у чому між ними різниця? Між Гітлером і Сталіним єдина різниця: яким би мерзотником Гітлер не був, він усе ж до свого народу так не ставився», — зазначає Віктор Суворов.
Москва допомагала нацистській Німеччині. Зокрема постачала їй необхідні матеріали, сировину та хліб, що у 1940 році становило 40 відсотків усього радянського експорту на зовнішній ринок. Тісне радянсько–німецьке зближення засвідчили укладений 28 вересня 1939 р. новий договір про дружбу і кордон та секретні протоколи до нього, які уточнювали розмежувальну лінію між СРСР та Німеччиною і формально підтверджували входження західноукраїнських та західнобілоруських земель до складу СРСР. Досі ходить міф, що Сталін, мовляв, хотів об’єднати всі українські етнічні землі чи навіть про те, що він їх насправді об’єднав. А що насправді? На карті, виданій Російською імператорською академією наук у 1913 році, Холм і Засяння, так само, як і Забужжя, тобто землі одразу за Сяном та Західним Бугом — це території з абсолютною перевагою українського населення. Але ці землі Сталін, користуючись офіційною радянською термінологією, «визволив», а потім віддав Гітлеру. В обмін на Литву, яка становила для нього значно більший військово–стратегічний інтерес.
Минулого року в багатьох європейських країнах відбулися пам’ятні заходи з нагоди 70–ї річниці цього Пакту. 23 серпня, згідно з декларацією Європейського парламенту, встановлено День пам’яті жертв тоталітарних режимів. Провідні німецькі інтелектуали і політики у своєму зверненні закликали європейців не забувати про катастрофічні наслідки Пакту. «Напад на Польщу з боку Німеччини та Радянського Союзу у вересні 1939 року став початком безпрецедентної завойовницької війни на знищення», — йдеться у зверненні.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
