«Про это» та мрії, що не збулися

      Порпатися у чужій білизні, щедро здобрюючи цей процес примітивно-масними жартами та крутими слівцями, — заняття для театру не нове. У цьому форматі навіть авторські орієнтири  вималювалися: Микола Коляда робить це прямолінійно й по-простому, Роман Віктюк — із таким собі естетсько-блакитним епатажем, який останнім частом усе частіше скочується до вульгарщини, Дмитро Нагієв в «Еротиконі», не мудруючи лукаво, ходить у спущених лосинах. Це давно вже не тягне на сенсацію чи театральний експеримент, не шокує, не дратує і навіть не псує настрій. Надивилися. Звикли. Йдемо далі. Але питання: «Навіщо знову?» — залишається. Особливо коли до таких «мазків» на сцені вдаються митці, яких знають, люблять і поважають завдяки виставам, що з подібним лексиконом та прийомами не мають нічого спільного.

      Театр драми і комедії на Лівому березі презентував нову прем'єру — виставу «Торговці гумою» за п'єсою ізраїльського драматурга Ханоха Левіна, яку поставив Олексій Лісовець. Підзаголовок у програмці визначає її як «Кондом-ревю для дорослих». Хоча так уже старатися з тлумаченням і не варто було: про яку саме гуму йдеться,  можна здогадатися і з самої назви — народ нині в цьому плані досить поінформований, благо, не в Радянському Союзі, де існування сексу не передбачалося лінією партії, живемо.

      Скажу відразу — вистава мені сподобалася, я вкотре була нокаутована і тонкою, «пастельною» режисурою Олексія Лісовця, і блискучою грою Олесі Жураковської, Анатолія Ященка, Миколи Бабенка... Але я просто змушена згадати товариша Жеглова з його афоризмом про те, що пістолет переважить усі інші докази. У цій виставі завдяки драматургу так багато презервативів (цілих десять тисяч штук цього делікатного товару залишив у спадок батько Шмуелю Спролю, і той змушений тягати його за собою у двох величезних валізах)  та слiв «трахатися» i йому подібних, розмов про попки, натяків на некрофілію — іноді «Торгівці гумою» нагадували програму «Про это»... Все це «багатство жанру» трансформується у щільну завісу, через яку глядачеві не так уже й просто прочитати те, що так старанно виписували режисер та актори. А вони говорили, що життя минає, а люди все не наважуються зробити те, про що мріяли ледь не з дитинства, що починати ніколи не пізно, що не варто розпорошуватися у другорядних справах, так і не зробивши найголовнішого... І що вік, звісно, коханню не перешкода, чого не скажеш про нерішучість та нездатність зробити крок назустріч.

      Художник Ігор Несміянов усі ці пристрасті  супроводив величезним бутафорським пожежником, який спить-хропе й не чує, який вогонь розгорається у нього під самісіньким носом. До речі, і він сам, і вистава, як на мене, виглядали б ще ефектніше на малій сцені — міміка акторів тут надзвичайно багата, а з балкона її навряд чи роздивишся, чого не скажеш про три стільці, які разом з пожежником, кількома завісами та валізами презервативів і комплектують ту складову спектаклю, що має назву  «декорації».

      На батьківщині панові Ханоху Левіну (1943—1999), який нині в Ізраїлі вважається культовим драматургом, часто закидали звинувачення у тому, що його твори розбещують молодь. Кажуть, було навіть кілька судових прецедентів... І я охоче повірю в те, що ні про яке розбещення, створюючи своїх «Торговців гумою», Левін і не думав. Очевидно, він просто перестарався, заохочуючи майбутніх глядачів...