Тягар війни на рівні з дорослими несли й діти. (Фото з сайту bosonogoe.ru)
...Мені було тринадцять, коли почалася війна. Я досі пам’ятаю той день — 22 червня 1941 року. Я сидів біля ганку дядька Данила. Раптом із хати вийшов сполотнілий дядько і сказав, що рано–вранці на нас напали фашисти. Так у життя нашого села Рижове, що на Харківщині, увірвалася війна...
Багато хто вважав, що війна довго не триватиме, що ми німців шапками закидаємо. Та потім, коли за короткий час фашисти врізалися далеко вглиб країни, Червона армія здавала їм місто за містом, жах і відчай охопив усіх. Жінки і діти сильно голосили за тими, хто йшов на війну. Діди згадували війну 1914–1918 років і казали, що німців нелегко перемогти. Десь у липні вперше через село проїхали біженці, потім–перші табуни корів, коней, овець, кіз і свиней. Фронт наближався. На схід поїхали сім’ї керівників радгоспу, комуністів і тих, хто мав у тилу рідню. В селі стало порожньо. Нам, хлопчакам, дивно було, що немає влади — йди куди хочеш і бери що хочеш...
Уранці 20 жовтня, після кількаденних боїв, ми вперше побачили німців, які ходили по селу. То були розвідники. Вони дали три зелені ракети і через кілька хвилин село заполонили машини з солдатами у жовтих шинелях. Це були угорці. Вони хапали курей, сало, яйця, витягували з хлівів свиней, різали їх і тут же смалили. Тихе село наповнилось криками, кудкудаканням, кувіканням. Так починалася для мешканців села окупація. Ніхто тоді й гадки не мав, що до остаточного визволення 12 вересня 1943 року село ще п’ять разів (!) буде переходити із рук у руки.
До війни у Рижовому проживало чимало німецьких колоністів. У селі вважали, що з приходом фашистів старостою або поліцаєм відразу ж стане німець Брауер, якого всі боялися. Але Брауер від цих посад відмовився, чим здивував односельців. Згодом німці його заарештували і повісили за зв’язок з НКВС.
Перша зима війни видалася дуже люта, з сильними морозами і частими завірюхами. Деякі хати позамітало аж під стріхи. Окупанти дуже мерзли. Вони гадали, що Червону армію розіб’ють ще до холодів і теплий одяг їм не знадобиться. Тож і не мали його. Німці разом з поліцаями ходили по хатах і забирали кожухи, рукавиці, валянки. Люди самі мерзли, але теплий одяг не одягали — ховали.
Наприкінці січня 1942 р. через Рижове пройшла піхота угорців. Це було незабутнє видовище: вони нагадували армію Наполеона. Ноги солдатів були закутані ганчір’ям, поверх шинелей — кожухи, пальто, свитки, а поверх пілоток — якесь трап’я.
У 1943–му в село зайшла і на довгий час зупинилася якась німецька військова частина. Це були вже не ті німці, що в 41–му. В армію брали «фріців» старшого віку і тут же, в прифронтовій смузі, їх навчали військовій справі. Колишніх аптекарів, бухгалтерів, лисих, в окулярах, з животами, командири змушували повзати по землі, бігати, кидати гранати. Ми стояли біля них, дивилися, як вони незграбно все це виконували, і сміялися. Одного разу «фріци» не витримали нашого сміху, схопили каміння і почали в нас жбурляти. Ми, мов горобці, розбіглися хто куди...
9 вересня 1943 року вдосвіта в село несподівано приїхали порожні вантажівки, і німці без будь–яких пояснень змусили всіх селян з необхідними речами сісти в них. Що на нас чекає, ніхто не знав. Довелося покидати за хатою в окоп весь посуд, частину одягу, засипати все це нашвидкуруч землею та взяти з собою найнеобхідніше. Усіх —мене, маму, брата і двох сестер — повезли на станцію Гаврилівка. Недалеко від неї в полі вже було зігнано тисяч п’ять жінок і дітей.
Того дня на станції було справжнє пекло. Наші літаки безперервно бомбардували німецькі ешелони. Горіли вагони, вибухали снаряди в них, рвалися бомби. Тут для зігнаних звідусіль селян і відкрився бузувірський задум фашистів. Німці садили дітей і жінок на сходинках вагонів, біля дверей, на платформи з технікою, а самі залазили у вагони. Літаки зовсім низько літали біля ешелону, жінки і діти плакали, махали пілотам руками і хустками (так примушували робити фашисти), а німці стояли у вагонах і реготали, бо знали, що на своїх бомби не кидатимуть. Тоді наші пілоти змінили тактику. Коли з Гаврилівки на Лозову вийшов великий ешелон з німцями, весь «обліплений» дітьми з жінками, два літаки опустилися зовсім низько і на малій швидкості полетіли просто на паровоз. З малої відстані вони з гармат пробили йому котел. Пар вийшов, потяг зупинився, селяни розбіглися, а літаки розбомбили ешелон.
Це сталося недалеко від станції, і ми все добре бачили. Тому схопили свої пожитки і побігли в кукурудзу, а потім у балку. Заночували в очеретах. Нас було сімей п’ять чи шість. Увесь час моросив дощ. Я сказав мамі, що піду в найближче село просушити в якійсь хаті одяг. Тільки дійшов до дороги, як побачив німця, що спускався в балку на коні. Він під’їхав до мене і спитав: «Маленький партизан?». Потім зняв з плеча гвинтівку і прицілився в голову. Я так натомився і змерз, що мені вже було байдуже. Тому подивився на темний отвір гвинтівки й опустив голову. Німець вистрелив так, щоб куля пройшла повз моє вухо, зареготав і задоволений поїхав у село. Це був останній фашист, якого я бачив...
Ми поверталися додому, села на нашому шляху були спалені. Йдемо, а серце щемить — ціле наше село чи ні? Ось уже і кургани близько, дві великі скіфські баби зустрічають нас, через дві–три хвилини показалися верхівки верб нашого села, а потім... спалені хати. Деякі з них ще диміли. Ми стояли на пагорбку і плакали... Біля своєї зруйнованої хати хотіли викопати пожитки, зариті поспіхом, але їх там уже не було. Зосталися ми і без хати, і без майна. Особливо шкодували за швейною машинкою...
Невдовзі після визволення в село повернулося керівництво радгоспу. Повернулась і частина худоби. Почали готуватися до сівби — збирали розкидану, розбиту й іржаву техніку, а також зерно, яке в декого з селян ще залишалося. Для проведення посівної не було ні машин, ні пального, ні коней. Жінки змушені були запрягати в плуги своїх корів, які ще не знали ні шлейки, ні ярма. Плуг тягнули дві корови. А їхні хазяйки весь час сварилися між собою, бо тій, яка йшла за плугом, здавалося, що інша більше поганяє не свою, а її корівку.
...Поступово в селі налагоджувалося мирне життя. Почала приходити пошта — солдатські паперові трикутники. Як тремтіли жіночі руки, коли вони брали листа! Вже минуло два роки, як ніхто з жінок не отримував звісток від чоловіків чи від синів. Нарешті і ми одержали звістки від тата і Колі. Ми дуже раділи, що обидва живі, хоча Коля й писав, що був поранений у голову осколком снаряда. Але багато приходило й «похоронок». Страшно було дивитися на ту безутішну жінку, якій приносили сумну звістку, і слухати її крик. До нещасної приходили сусіди й утішали, як могли.
Для підтримки порядку при сільрадах почали організовувати загони з хлопців мого віку, які гучно називалися «винищувальними». Адже в селах не те що чоловіків, навіть хлопців старших шістнадцяти не було! Один із таких загонів очолив і я. Мені навіть посвідчення видали, де було зазначено, що маю право «носити вогнепальну зброю і наводити порядок у своїй сільраді». Ми мали виявляти і затримувати всіх підозрілих людей, допомагати селянам збирати сільськогосподарський інвентар, ловити бродячих коней і корів. Зброю нам ніхто не видавав — ці «трофеї» і так мав кожний.
А потім у сільраду прислали саперів — лейтенанта і сержанта, які мали керувати знешкодженням покинутих снарядів, мін і бомб. Перед нами, хлопцями, ставили завдання: звозити кудись за село кинуті боєприпаси. Ми запрягли в бричку пару волів і возили в балку знайдені снаряди і міни. Ця робота була небезпечною. Та хіба ми, хлопчаки, про це думали? Підірвавши першу купу снарядів, сержант подивився на нас і запитав: «Ясно?». Далі ми вже робили це самі.
Коли мін і снарядів назбиралося приблизно 15—20 тонн, комусь спало на думку зробити останній «салют». Щоб зменшити вибухову хвилю в напрямку села (близько 1,5 км), останні боєприпаси звозили на сухе дно колишнього ставка. Той вибух добряче «труснув» село: так сильно не рвалися навіть вагони зі снарядами. Мені тоді здорово дісталося від жінок — у деяких хатах повилітали чи потріскалися шибки, які тоді було дуже важко дістати. На місці вибуху утворилася глибочезна яма в діаметрі метрів 15—20. У 1961 році я приїздив у Рижове — яма була повна води, там купалися хлопчаки.
А ще ніяк не можу забути випадок. Я та ще четверо хлопців ішли якось по вулиці та «розважалися»: витягали чеки з запалів гранат Ф–1 і кидали їх подалі від себе, де вони й вибухали. Я пішов додому, а хлопці звернули до колишньої контори навпроти нашої хати, де в бур’яні лежало ще багато снарядів з гільзами, які ми не знищили в полі. Я тільки й устиг відчинити двері, як біля контори пролунав вибух. Я помчав назад і з жахом побачив зовсім обвуглене тіло одного з хлопців, якого вже було не впізнати. В бур’яні лежали ще троє. У одного з них було розшматоване тіло і відтята половина черепа. Мені й досі перед очима — як кричала і тужила його сестра, стоячи на колінах над розтерзаним тілом брата... Скільки за війну я бачив убитих, обгорілих і понівечених бомбами чи снарядами людей! Але коли побачив скалічені тіла хлопців, які ще кілька хвилин тому розмовляли зі мною, у мені щось надломилося. Я й досі не можу дивитися на загиблих чи померлих людей. Після того ми знову пройшлися по дворах розбитих хат, по садах, підібрали ще багато різних боєприпасів, вивезли їх у балку і знищили. Щоб війна більше ніколи не поверталася в наше життя...
Пригадую, як одного дня над селом наші літаки скинули чотири стокілограмові бомби. А потім ще й дали кілька кулеметних черг. Сусід дід Єпішкін із семирічним онуком саме був надворі — хлопчика поранили. Всі мешканці села дуже обурювалися отими нашими «соколами». В селі — жодного німця, а вони скинули серед білого дня бомби на хати та ще й стріляли по діду і дитині! Після цього випадку ми вже стали боятися і наших літаків...
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
