«Серед кінематографістів ставлення до вітчизняних фестивалів іноді доволі дражливе. Днями відбувся пленум Спілки (кінематографістів. — Ред.), навіть ухвалили постанову звернути увагу керівництва країни, що фестивалів уже більше, ніж фільмів, які виробляють у країні... Але це не означає, що фестивалі не треба проводити», — Сергій Тримбач, голова Національної спілки кінематографістів України й на певний час член журі першого Одеського міжнародного кінофестивалю (ОМКФ) із зажуреним виглядом коментує появу ще одного кінофоруму в Україні.

Почнеться «Мазепа–фест» уже традиційним Днем українського кіно: у залі обласного Центру естетичного виховання учнівської молоді покажуть дві документальні стрічки («Живі» Сергія Буковського та «Небезпечно вільна людина» Романа Ширмана) і дві художні («Мелодія для шарманки» Кіри Муратової та «Райські птахи» Романа Балаяна). Усі вони досить відомі найпалкішим поціновувачам кіномистецтва, але практично «не прочитані» широкою глядацькою аудиторією з великого екрана.

Українська прем’єра байопіка про життя легендарного бітла «Бути Джоном Ленноном» (Nowhere Boy) відбулася за всіма канонами жанру: із рок–гуртом й каверами на пісні The Beatles. Режисер фільму — відома англійка–фотограф та відео–інсталятор Сем Тейлор Вуд. Наш глядач уже знайомий із деяким її доробком: 17 січня 2008 року в PinchukArtCentre Вуд презентувала свої фотороботи, зокрема й відео з братами Кличками під назвою «Трихвилинний раунд». Представниця легендарного покоління «Молодих британських художників» (YBA) уперше зняла повнометражну картину, проте не зрадила головному принципу власної творчості — широкий спектр людських почуттів та емоцій.

В Україні нема де жити великій ідеї. Такій, що перекидала би місток із минувшини в майбутнє і творила національну ейфорію. Немає єдиного гуманітарного ґрунту. Історики-хробаки ще намагаються рихлити моноліт колективної пам’яті задля її гармонізації з фактами, а видавці доволі енергійно оприлюднюють їхні дослідження. Та зверху лягає важка непроникна потвора так званих «українських ЗМІ», які вже й зовні не дуже нагадують інструмент пошуку правди, а є лише бізнесом — зароблянням грошей на подразненні нижчих людських інстинктів. Ці інстинкти найкраще реагують на конфлікт, а отже, й розважливе історичне знання пресі не потрібне. Ну, а згори гуманітарного шару — політична, прости Господи, еліта, що і «замовляє музику» для ЗМІ; й істориками ця «еліта» геть не цікавиться. Все прозоре настільки, що іще десять років тому французький філософ спрогнозував наш нинішній стан: «Існують дві перешкоди для остаточного формування української нації — давній дефіцит еліти і старанно культивований Росією розбрат серед українського народу» (Ален Безансон. Лихо століття: Про комунізм, нацизм та унікальність голокосту. — К.: Пульсари).

Колись Одеський оперний театр мав репутацію європейського, але після вмілого фарсу, розіграного за участю «протестуючих» білетерів, диригента і заступника директора Світлани Холденко, він може розраховувати хіба що на скандальну популярність. Нині черговий генеральний директор цього «храму мистецтв» — Анатолій Дуда — зміщений «замом», а його місце посів завгосп — Микола Криворучко.