Прошу слова (поки ще можливо). Я, як законослухняний громадянин, мав би поважати посаду Президента держави й особу, яка цю посаду обіймає. Але важко втриматися на такій позиції, коли ця особа ігнорує щонайменше половину населення держави, яку вона очолює...
Я можу помилятися щодо вигідності чи коректності харківських економічно–політичних угод, хоч є логічні запитання... Чому така важлива не лише для України, а й усієї Європи угода підписана не у столиці Києві, а в так званій «першій столиці», яка була насправді столицею сепаратного утворення, звідки розпочалася окупація і знищення УНР? Чи не символічне це нагадування про наміри «україно»–російських угод?
Цей сумнів посилюється фактом «ратифікації», яка більше нагадувала «підпал рейхстагу», і не тільки з огляду на окупацію президії та трибуни Верховної Ради, не тільки з огляду на димову завісу і кровопролитну бійку, а головно на той бліцкриг, яким «більшовики» проїхалися по Конституції, регламенту, висновках профільних комітетів, аргументах опонентів, волі щонайменше половини виборців, зрештою обов’язках Президента держави як гаранта миру в суспільстві, незалежності, суверенітету і цілісності держави.
Але я не можу помилятися у свідченнях очевидців і жертв Голодомору. Якщо, як ви, пане Президенте, на телеканали всього світу казали, Голодомор був не геноцидом, а стихійним лихом, то в історії ми читали б, які надзвичайні зусилля вжила супердержава для подолання народного лиха. Але ж факти свідчать про протилежне. Ви можете мати приватну думку, мовляв, дослідники та письменники нафантазували, але не можна нафантазувати власну смерть... Мій покійний дядько розповідав, як селом їхали підводи зі штабелями мерців... Мій батько був активістом колективізації, а мама була опухлою від голоду (?), з немовлям на руках (це був я, п’яти місяців від народження). Ми, що виросли голодними чи народжені голодними матерями, уражені тавром голоду, що вплинуло на генокод, дали потомство, передавши у спадок наслідки голодомору, і «процес пішов». Мають рацію вчені, які кажуть, що ми є нація постгеноцидна, і, як така, маємо право на спеціальні програми відродження. Якщо ж ви, пане Янукович, не маєте милосердного співчуття до нації, то ви — не мій президент, ви — не наш президент.
Ваша програма «Україна для людей» некоректна, бо ж мігранти — теж люди, але українці сотні років боролися за незалежну Україну, перш за все, для себе, а вже потім «для того парня».
Якщо ж ви, пане Президенте, не визнаєте права українців на свою державу, то ви є президент не України, а якоїсь закулісної квазідержави, що прикривається нашою назвою і нашими символами.