«Дарую людям. Хай користуються»

17.06.2010
«Дарую людям. Хай користуються»

Мирон Болехівський: «Я вже не такий молодий, аби складати грандіозні плани». (Фото автора.)

У скромній івано–франківській квартирі неподалік набережної імені Стефаника скромно до квітня 2007 року жив на заслуженому відпочинку колишній інженер заводу «Промприлад» Мирон Болехівський. Майже щодня зранку він їздив у рідне село Ворона, за два десятки кілометрів від обласного центру, де на запустілому батьківському обійсті порався біля пасіки та городу, а вечорами продовжував удосконалювати те, на що заклопотане людство не звертало увагу. Після публікації в «УМ» матеріалу «Засекречена лабораторія» пана Мирона» її герой три роки тому прокинувся відомим. Відтоді не звичного до публічної уваги винахідника кілька разів показували місцеві та київські телеканали, читачі й глядачі зверталися з уклінними проханнями поділитися досвідом використання запатентованого ним медичного пояса для лікування пахової грижі. Та згодом ажіотаж довкола його скромної персони стих, і життя знову ввійшло у звичну колію.

Аж раптом — несподіваний дзвінок від пана Мирона: «Приходьте ввечері, я хочу поділитися з читачами «України молодої» одним давнім відкриттям, про яке варто знати передусім власникам транспортних засобів. Нехай користуються».

 

Лобом стіну не розіб’єш

Спартанська оселя пана Мирона за час, що минув від нашої першої зустрічі, майже не змінилася. Хіба що з’явився папуга чималих розмірів. Знайомі підселили його «ненадовго» та й забули забрати. Тепер комунікабельному птахові доводиться з ранку до вечора бути на самоті, очікуючи господаря помешкання, котрий весь день трудиться в селі на свіжому повітрі.

— Пане Мироне, грижу багатьом вилікували? — запитую мало не з порога, пам’ятаючи про жвавий інтерес читачів нашої газети з різних куточків України до розробленого ним медичного пояса.

— Я ж не практикуючий ескулап. Улітку через брак часу взагалі цим не займаюся, а взимку декому допомагаю. Двічі їздив на запрошення до Києва. Усім охочим давав номер свого патенту, з описом якого можна ознайомитися в патентних бібліотеках. Там детально подано методику лікування.

Інша його розробка — різець для розпилювання черепа при нейрохірургічних операціях під назвою «Трепан» — пройшла ще більш звивистий шлях до можливого впровадження і, зрештою, опинилася в глухому куті. Винахідник разом із невропатологом Мирославом Волошиним успішно випробували пристрій, аналогів якого в Україні немає, на свинячих головах, куплених на базарі. Патент на винахід їм видали в березні 2008–го. На жаль, далі справа не пішла. Експерименти за участю людей можна проводити лише під наглядом фахівців відділу нової техніки Міністерства охорони здоров’я, проте різець Болехівського–Волошина не зацікавив столичних чиновників у білих халатах. Їм, звісно ж, вигідніше купувати дорогі імпортні пристрої.

Схожа доля спіткала й найбільшу надію пана Мирона — «морський» горизонтальний інерційний двигун, прототипом якого послужив глибинний манометр для нафтогазових свердловин, запатентований інженером Болехівським ще за часів СРСР. За допомогою нового двигуна — від мініатюрних до великих конструкцій — можна, доводить винахідник, отримувати дешеву електроенергію, використовуючи могутню і невичерпну інерційну силу хвиль морів та океанів. «Із цим ноу–хау, патент на яке я отримав у травні 2008–го, мене спершу запросили на «Ярмарок ідей» до Києва, — хвалиться співрозмовник. — Та згодом «забули» прислати підтвердження. Міркую собі: нашій діловій і політичній еліті зовсім не потрібні нові джерела енергії, бо вони перешкоджатимуть збагачуватися на купівлі–продажу традиційних вуглеводнів. Як не розгонься, а лобом цю монолітну стіну не розіб’єш».

Стережись інерції, автомобілісте

Далі пан Мирон перейшов до головного. «Я вже не такий молодий, аби складати грандіозні плани і вірити в ілюзії, — посміхнувся він, — тому хочу подарувати людям одне відкриття. Якось у вітрині майстерні з ремонту годинників мені на очі потрапила лялька–маятник, що хиталася в різні боки. Наслідуючи Архімеда, я мало не вигукнув «Еврика!», бо здогадався, за яким принципом треба вдосконалювати глибинний манометр. Пізніше при його випробуваннях помітив дивну закономірність: за всіх циклічних частот зовнішніх коливань на корпус інерційного двигуна мій механізм працював, а за однієї — зупинявся. Почав шукати причину, аби усунути цю проблему. У технічній бібліотеці знайшов формулу роботи інерційного двигуна і зробив відкриття про закономірність існування двох антиподів в одному об’єкті (суб’єкті) — інерційного поглинача та інерційного двигуна. Я вивів формулу, яку опублікував у московському журналі «Автоматизация и телемеханизация нефтегазовой промышленности». На невелику статтю тоді ніхто не звернув увагу, хоча поле для практичного застосування відкриття — необмежене».

Аби не залазити далеко в технічні хащі, пан Мирон популярно пояснив сфери застосування свого винаходу, маючи передусім на увазі безпеку руху автотранспорту. Отже, на нерівній дорозі, особливо вибоїстій, автомобіль чи інший транспортний засіб сам може стати інерційним двигуном і втратить керування. Для ілюстрації винахідник пригадав бачені по телевізору епізоди, коли боліди «Формули–1», потрапивши в амплітуду «підстрибування», розсипалися на частини. І хоча швидкість руху більшості легковиків у володіннях вітчизняного «Автодору» не така «скажена», як у сучасних гоночних авто, але ж і наші дороги — не рівня елітним автодромам.

Відкриття щодо існування в одному об’єкті (суб’єкті) інерційного поглинача та інерційного двигуна, стверджує автор, ставить жорсткі вимоги до міцності підвісок, ресор транспортних засобів, правил їх експлуатації, а також — до стану автодоріг. Це треба враховувати при роботі механічних пресів і при нових розробках інерційних двигунів.

В ідеалі варто було б виготовити і встановити в автомобілях прилад, який при критичній швидкості на нерівному дорожньому покритті автоматично вимикав би двигун, убезпечуючи водія від аварії. Свою формулу і пояснення до неї винахідник показував представникам страхових компаній, які працюють із власниками транспортних засобів, проте вони не захотіли вникати, як їм здалося, у «високі матерії». На тому й розійшлися.

Ми ж на прощання посмакували запашним, зібраним бджолами пана Болехівського з воронівського різнотрав’я медом, запиваючи його цілющим чаєм зі свербивуса. Господар почувався умиротворено — він подарував людям свій найцінніший скарб.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>