Не наша назва цієї нашої рослини проросла корінням ще з античності. М’ята, mentha, шанувалася давніми греками не менше, ніж розмарин чи шавлія, усі ці необов’язкові інгредієнти, без яких страва втрачає не те що смак — його відтінки. Mentha була німфою. Як кожна німфа — закоханою. І як далеко не кожна — коханою. Їхні любощі з царем підземного царства Аїдом підгледіла Аїдова дружина — й перетворила беззахисну німфу на траву з холодним смаком, сиріч м’яту. Навряд чи Мента пораділа б, якби її перетво­рили на рослину­ солодку. Але саме така легенда дійшла до нас у вигляді запашного листочка, схожого на глуху кропиву. А ментолом стали називати «холодну» тонізуючу речовину, яку виділяють з ефірних масел м’яти. Давні греки взагалі полюбляли менту — вже не у вигляді німфи, а у вигляді трави, такого собі чар–зілля, що вплітали у вінки під час релігійних відправ, заїдали нею жирні страви на оргіях, додавали до вина, вживали як ліки від розладів шлунку та укусів комах. А от воїнам Стародавньої Греції куштувати м’яту було зась, адже вона містить афродизіак, тож вважалося, що легіонер, який наївся м’яти, захоче жінку, і це відволікатиме його від битви.

Найкраще втамовують спрагу легкі гарячі напої, всілякі чаї та узвари. Таку істину доводять люди Сходу, які в спекотних краях народжуються, живуть і виживають. Проте у палючий сонячний день нам все одно хочеться холодного, рідкого і смачного.